WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Розвиток уявлень про культуру в філософській думці від античності до сьогодення - Курсова робота

Розвиток уявлень про культуру в філософській думці від античності до сьогодення - Курсова робота

Та на вимогу Паскаля відмовитися від самонадійного дослідження природи й зайнятися спогляданням творінь Всевишнього культурологи ХVІІ-ХVIII ст. у центр суспільного життя поставили розум людини. "Знання – сила", – каже Ф. Бекон. "Я мислю – значить, я існую", – каже Р. Декарт.

XVIII ст. стає століттям інтелектуального штурму ідеї культури.

Ідеологи Просвітництва у своїх роздумах про культуру йдуть вже не від розуму до природи , а від природи до розуму. Теза "людина розумна" свідчить, що людина повинна наслідувати природі, у чому й міститься людська мудрість. Теза "природа розумна" передбачає, що природа народжує розумних людей. Вона раціональна у тому сенсі, що людина, наслідуючи закони природи, може й повинна стати щасливою; її бажання щастя відповідають законам природи. Природа розумна, бо розум людей приймає її закони, і рано чи пізно наслідує їх, і врешті решт у діях людей закони беруть гору.

Просвітителі впевнені у тому, що на цій основі можливий прогрес, розквіт ремесла, науки і мистецтва. У них формується віра в особливу роль Просвітництва у соціальному розвитку. Так, К.О. Гельвецій причину нещастя людей бачить у невігластві, яке з плином часу себе ізживе саме завдяки революції в умах людей.

Під впливом цих ідей формується просвітницька модель культури. Діячі цієї доби Вольтер, Кондорсе, Тюрго зводили зміст культурно-історичного процесу до розвитку розуму. Культурність нації або країни міститься у "розумності" їхніх спільних порядків, політичних установ і вимірюється сукупністю досягнень в науці і мистецтві. Мета культури – зробити всіх людей щасливими, що живуть в гармонії з потребами своєї природи.

І. Гердер (1744-1803) – один з найвпливовіших мислителів Німеччини, висунув концепцію культури, що розроблена в книзі "Ідеї до історії філософії людства" (1791). Вона мала суттєвий вплив на подальший розвиток культурологічних концепцій.

Культура, на думку Гердера, – результат космо- і біогенеза. Історія суспільства безпосередньо примикає до історії природи, зливається з нею. Культурні сили, що дрімають у лоні природи, виходять з неї і починають діяти самостійно. Поштовхом стає мова: "... всякий розум, будь-яке мистецтво людини починаються з мови" (І. Гердер).

Для Гердера мова – не просто показник переходу людини до культури, але й зв'язуюча ланка від одного покоління до другого. Таким чином, мова виконує трансляційну функцію з передачі досвіду і формує таку якість культури, як відтворення минулого. Минуле ж виконує роль вихователя.

Мова не тільки згуртувала людей, але й сприяла розвитку науки, ремесел, мистецтва. Людина стає не тільки розумною, але й діяльною.

Сенс культури Гердер вбачає в гуманізації культури і суспільства. Гуманність відповідає природі людини. Якщо люди не досягли такого стану, то повинні звинувачувати лише себе. Ніхто з гори не допоможе їм, але ж ніхто і не зв'язує їм руки. Вся історія народів є школою змагання з найшвидшого досягнення гуманності. Ніякий деспотизм, ніякі традиції не можуть затримати його. Людина має право на щастя, саме в цьому світі вона повинна здійснити гармонічний розвиток своєї особистості. В цьому і міститься гердеровська ідея розуміння культурно-історичного прогресу.

Критично поставився до оптимізму просвітителів Ж.-Ж. Руссо (1712-1778). Він вважав, що суспільний прогрес має місце, але він повен суперечностей. Зростання просвітництва, на думку Руссо, не тотожне зростанню людської мудрості.

Ідея Руссо про суперечливість прогресу пов'язана з усвідомленням відчуждення. Відчуждення – соціальний процес, що характеризується оберненням діяльності людини та її результатів у самостійну силу, яка панує над людиною і ворожа до неї. Об'єктивний розвиток суспільства та інтереси індивідів не співпадають.

Руссо називає кілька станів відчуждення: політичне (відчуждення правителів від їх підданих і потреб держави), соціально-економічне (приватна власність породжує соціальне лихо), моральне (прагнучи жити краще, люди приходять до морального оскудіння), психологічне (з розвитком суспільства людей долає почуття самотності), загальнокультурне (брехливість і фальш проникають у мистецтво, науку й відносини між людьми).

Руссо відчував внутрішній зв'язок цих пороків, що викликані різницею індивідуального і суспільного, відчужденням соціальних інститутів від особистого щастя і морального покликання людини. Розвивається моральне оскудіння.

Моральне оскудіння переростає у спустошеність особистості. Відчуваючи себе двоякою – і вільною і рабинею одночасно, – людина намагається повернутися до себе, до природи, але в умовах спотвореної цивілізації це неможливо. І фіналом відчуждення, його кульмінацією стає загальний "розлом" культури.

Звідси й заклик Руссо "повернутися до витоків", тікати від усього соціального, розсудливого до природного, сентиментально щирого, податися від культури до природи.

Зрозуміло, що Руссо ідеалізував минуле, але він не закликав буквально назад, до первісного стану, коли люди не знали ні мистецтв, ні наук. Ідеал Руссо знаходився у майбутньому, яке повинно було відродити ряд рис минулого "природного стану".

Вихід з колізії між людським ідеалом та "гримасами" цивілізації намагались знайти Кант, Шиллер, Гегель.

І. Кант (1724-1804) розв'язував питання, як врятувати "обличчя" культури від тих соціальних "виразок", про які з гіркотою говорив Руссо. Кант розглядав питання про розуміння поняття моралі.

Він вважав, що мораль не є невід'ємною характеристикою людини. Тому теорія моралі не може бути поясненням причин людської поведінки, її прагнень та бажань. В реальній практиці людина, яка знає, що таке добре і недобре, може вчинити зле.

Мораль предписує людині норми поведінки, потребує від неї виконання обов'язку. Моральність – це зобов'язаність, що звернена до людини, а не від природи закладене в неї прагнення або почуття.

Кант етично виправдовує культуру. Людина не може претендувати на "святість", на те, що в самій собі несе моральне начало. Тому моральному щаблю, на якому знаходиться людина, відповідає самообмеження і самопідкорення обов'язку.

Якщо людина у своєму повсякденному житті, у своїй чуттєвості не гідна самої себе, то моральність піднесує її над повсякденністю буття і над природою. Вона робить її культурною істотою.

Кант вважає людину найвищою культурною цінністю, тому будь-які спроби приниження, поневолювання особистості міркуваннями економічної, ідеологічної, політичної й іншої доцільності - антигуманні й антикультурні.

Значний внесок у розробку питань культури зробив Ф. Шиллер (1759-1805). Він виступав проти порядків у тодішній Німеччини і вважав, що мистецтво радикальним чином допоможе покінчити з феодальними пережитками і утвердити принцип добра і краси. Перед красою ніщо не може встояти. Мистецтво підкорює й підносить людей.

Краса – це необхідна умова формування розумного індивіда. Всі інші види діяльності розвивають лише окремі його сили, що робить його однобічним. Тому треба зробити людину естетичною, наскільки це у владі краси, бо тільки з естетичного, а не з фізичного може розвинутися моральний стан.

Якщо Канта переважно цікавлять моральні аспекти культури, а Шиллера – естетичні, то Г.Ф. Гегеля (1770-1831) – розум, який він вводить у ранг фундаментальної сили історичного процесу. У Гегеля одержує свою завершеність і повне відбиття ідея західноєвропейської культури про дерзновенну міць людського розуму. При цьому Гегель вважає, що лише європейська культура є каналом, взірцем, якому повинні наслідувати інші народи.

Людський розум не лише пізнає світ, але й перетворює його: підкоряє зовнішній світ своїй меті і панує над цим світом.

Уся історія людства розглядається Гегелем як процес зовнішнього вияву сили думки, як процес еволюції людської культури через еволюцію духа.

Гегелівська євроцентрична модель культури, яка ґрунтується на прагненні розуму до вирішення усіх проблем, виявилась дуже уразливою з боку реальної логіки людської історії.

Європейський тип культури поставив рівень прогресу до кінця другого тисячоліття на неосяжну височинь. Але при цьому і платня була завеликою: гине природа, постійно існує загроза атомної війни, народи Сходу не сприймають західний спосіб життя.

Звичайно, не слід звинувачувати в усьому прогрес. Але ж може виникнути питання, чи справді моделі культури, що розроблені епохою Просвітництва, такі бездоганні.

Відповідь на це питання розроблялась наступним поколінням мислителів в особах Данилевського, Ніцше, Шпенглера, Сорокіна.

Центральне місце у культорологічній концепції Ф. Ніцше (1844-1900) посідає життя, основу якого містить воля. Зрозуміти імпульси волі, її характер можливо лише за допомогою мистецтва.

Ніцше розрізняє два види мистецтва: аполлонічне та діонісійське. Аполлонічне – критичне і раціональне, а діонісійське – творчо-чуттєве, іраціональне. Підкорення Діоніса Аполлону породжує трагедію. Ця трагедія – не тільки вид мистецтва, а й стан людини, у якої творче, інтуїтивне, образне, художнє начало підкорюється критичному аналізу розуму. Звернення Ніцше до міфів про Аполлона і Діоніса надає його естетичним поглядам міфологічний відтінок.

Естетична міфологія Ніцше виявляє культурологічну спрямованість його ідей. Трагічне світосприйняття, засноване на боротьбі аполлонічного та діонісійського начал, дозволило, на думку Ніцше, давнім грекам домагтися величезних успіхів. Але теоретичний розум знищив витоки процвітання давньогрецької культури. Сучасне мистецтво повинно відродити трагічний міф, щоб дати імпульс енергії творчості. Ніцше сподівався, що це відродження мистецтва здійсниться у музичних драмах Р. Вагнера, з яким він деякий час підтримував досить тісні творчі стосунки.

Loading...

 
 

Цікаве