WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Життя і творчість Олександра Архипенка - Курсова робота

Життя і творчість Олександра Архипенка - Курсова робота

Є люди, що приходять до мистецтва, аби жити в ньому. Вони виголошують промови та виставляють полотна, що протягом кількох тижнів нервують офіційну критику. Люди ці готові очолювати демонстрації навіть тоді, коли йдеться про справу, не до кінця зрозумілу їм. Просто солодко бути в лідерах.

Архипенко знав і таких людей. Він – робітник у мистецтві, але робітник високоталановитий. І шкодив йому не брак можливостей та ідей, що зв'язує митця та обертає його на епігона. Коли критики згадують про Архипенка, то йдеться тут радше про надмір таких можливостей, про муки голоду в багатій коморі, коли людина вагається, з якого шматка почати. З того? Чи з того? Архипенко хотів зробити усе і встигнути всюди. Він повертався до своїх коренів, зростаючи окремим стовбуром з них. Пізніше митець згадає знову про Україну, розповідаючи про те, як починав, оповість про старих керамістів, що їх бачив по селах. Перші роботи Архипенка були з паленої глини, що велемудро зветься в скульпторів теракотою. Руді зливки зберігали пам'ять про землю, з якої вони вийшли. Архипенко хоче вигнати із скульптури холод каменю – він говорить про римлян, про мистецтво давньої Ассірії та Єгипту. Він говорить про безіменних митців України, про подзьобаних часом камінних баб у скіфськім степу. Він бере собі в учителі увесь світ і розуміє, що треба вчитися по-справжньому.

Близькість до візантійських впливів завжди відчувалася найбільше. Але Архипенко був тією призмою, що єднає в собі сто кольорів, перетоплюючи їх в один. Він міг відвідувати водночас дуже багато шкіл, і – це основне – в кожній з них лишався собою. Він майже не посилався на джерела натхнення, що витікали з глибин. Просто працював. І просто – вчився. А критики досі сперечаються, звідки прийшов колір в Архипенкові скульптури – настільки винятковим було це явище в різьбярстві наших днів. Як, врешті, й сам митець...

Російська імперія, набрякла революцією, доживає останні дні. Архипенко не приймає грози як єдиного порятунку від пересохлості казенного грунту. Він – митець. Молода людина не знає, не хоче знати, що це те ж саме, що політичний діяч.

І 1908 року, коли Коцюбинський дописує "Fata morgana", Франко редагує "Мойсея", а тут-таки поруч, у Москві, молодий Маяковський вперше потрапляє до в'язниці, Архипенко виїздить до Парижа.

Він гадав, що це втеча в мистецтво. Але, тікаючи кудись, одночасно тікав від когось. Архипенко тікав від себе.

Париж не заспокоїв. Архипенко досить чітко уявляв, чого прагне, і, полишаючи в 1908 році Паризьку мистецьку школу, невдовзі засновує свою. Але, не вміючи вчитися, вчити він теж не вмів. Чи не бажав.

Дивна річ. Архипенко, чиї педагогічні здібності не належали до найбільших скульпторових достоїнств, все ж таки вчив. Це висока доля таланту але саме висота злету визначає коло, що перебуває під впливом художника, поле зору його.

Архипенко засновував школи, але з учнів його хіба що Джакомо Манцу з вдячністю любив згадувати композиції свого вчителя – Олександр Порфирович умів закохуватися в талановитих людей, та не завше умів закохувати їх у себе.

Так він і жив. Школа Архипенка було поняттям творчим, а не навчальною базою, до неї вчащали навіть ті, хто ніколи не бачив дивного скульптора з Києва. Але учні йшли від нього, ставали самими собою, і не завжди потім учитель міг їх пізнати.

Архипенко радіє, дочувши, що майстри контррельєфу на батьківщині широко використовують його відкриття, як радітиме пізніше, почувши, що його шанують в країні перших п'ятирічок, де Татлін, Єрмилов – хіба лиш вони – широко цитують його.

Тільки скульпторові ще жити більш як півстоліття. Архипенко квапиться. Він виступає, влаштовує мистецькі скандали, зорганізовує і розпускає навчальні майстерні.

Єдиний світ з поки що шанованих ним – світ власних відкриттів. Поки що того вистачає.

У всьому цьому було набагато більше від зухвальства, ніж від переконаності. Архипенко входить до мистецьких кіл, виставляє свої роботи, дружить з Аполлінером, відкидає Родена, ще живого тоді "бога класичної скульптури". Набагато пізніше Еренбург напише в книзі спогадів про свою зустріч з Архипенком і про те, як він на правах колишнього киянина довірливо запитав скульптора, чому той відшукав саме таке трактування для своєї роботи. "А саме тому!" – відповів Архипенко. Наче язика показав. Власне, це збереглося в нього до останку – нелюбов анатомувати чужі твори, знаходячи там неіснуючі смисли та ідеї. Він цю нехіть вивіз ще із дому й плекав її все життя.

Архипенко простує в глибінь часу. Він іде в науку до Лувру – до прадавніх ассірійських та африканських скульптур. Він шанобливо схиляється перед Венерою Мілоською і проходить поверхом вище – там "Джоконда" Леонардо да Вінчі. Власне, це Леонардо сполучав математику з мистецтвом. Олександр Архипенко прагне зробити те ж саме.

Він задивляється на чіткі профілі готичних споруд – собори здаються скульпторові блискучими витворами вишуканої фантазії. Він знаходить для себе в готиці вищий світ, насолоду. Дивна річ, – він дізнався про це набагато пізніше, – "готика" теж була колись лайливим словом. "Гот" лунало так само, як і "варвар", принаймні кілька століть тому. Та й "імпресіоніст" ще зовсім недавно звучало в цьому місті як образа, як визначення немислимого формалізму, а нині Архипенко спокійно дивиться на картини Моне й засуджує Родена за консерватизм.

У нього свої ідеї. Втім, це думки, що просочували повітря, їх почали вже реалізувати. Художники вийшли на майдан, до машин. Фернан Леже малює об'єкт крізь гарматне дуло – йому здається, що так сучасніше, – врешті, й враження за цього бувають найнесподіваніші.

Спинається на ноги кубізм. Іспанець, натуралізований на берегах Сени, Пабло Пікассо творить революцію в малярстві. Архипенко, українець, що мешкає там-таки, робить перший ступінь до чітких геометричних конструкцій у скульптурі. Все тяжіє до простих форм: голова – куля, руки – циліндри, блакитні еліпси очей. "Думка використання простих форм виникла з моїх захоплень. Дуже люблю прості речі й усе, що ясно й просто. Складності не люблю". Це Архипенко про себе. А в іншому місці: "Деякий час я вивчав одну книгу з техніки, вона допомогла в моїх пошуках. Саме вона привела мене до простих форм, які я вперше вжив у скульптурі в період кубізму... З того часу всі вперто вважали мене кубістом".

Архипенко каже про себе, обмірковуючи чужі слова: "Всі вперто вважали мене кубістом..." А він сам?

У Франції багато розмовляють про революцію. Ще більше розмовляють тут про війну. Це розмови не для Архипенка. Він загіпнотизовує себе магією власних праць. Він увесь – передчуття відкриттів. Якщо Родена можна порівняти з диригентом, що керує виразним хором своїх персонажів, то Архипенко – оркестрант. Але єдиний в оркестрі. Він дивиться на орудову паличку. Він грає. На всіх інструментах по черзі. Перебігаючи від пюпітра до пюпітра. Валторна... скрипка... рояль... Скульпторові здається, що він примусив звучати цілий оркестр, що звуки ці нашаровуються один на одного. Він – перший скульптор Землі! Перший – ще не означає найкращий. Просто до нього скульпторів не було. Так здається Архипенкові.

Він не втік од політики. Це не вдавалося ще нікому з митців. Не вдасться і йому, хоча він кубіст, а кубізм не може бути політичним переконанням. Кубісти аполітичні. Геть усі!

Роки війни (1914–1918) Архипенко провів у невеличкій студії на півдні Франції у Ніці. 1921 року Архипенко одружився з Анжелікою Бруно-Шміц, правнучкою скульптора Бонавентуро Дженеллі, переїхав до Берліна і відрив там власну школу мистецтв.

...Незабаром вже, завтра, кубісти в Італії кричатимуть про скульптуру, "виразну, як удар кулаком в обличчя", і прийматимуть ордени вдячності з брудних рук Муссоліні. А трохи пізніше інший кубіст, основоположник цього напряму, напише в заяві: "Мій вступ до Комуністичної партії є логічним висновком з усього мого життя, з усієї моєї справи". І підпишеться: "Пабло Пікассо. 1944". О ні, кубісти були різні! Розчленовуючи світ на прості форми, вони далеко не завше жили просто. Творчість митця не могла стати внеском до беззмістовної естетики. За беззмістовність теж належало платити. І часом – надто дорого. Пізніше критики писатимуть про те, що глядачеві важко знайти спільну мову з Архипенком. У салонах він здавався вихідцем з далекої галактики, що відразу ж прагне оповісти землянам про себе. Він каже, повторюючи найскладніші місця кількаразово, пояснює ще раз і – йде геть. Важко. Він відмовляється від вишуканої гладіні римських статуй. Не ті часи. Але глядачі поки що лишаються тими ж самими. Архипенко доводить: "Світ хотів би, щоб митець виклав усе, як на долоні. Щоб той світ прийшов і без ніякого зусилля побачив усе. Я мислю, що в такому разі не було б ніякої творчості, адже митець повинен творити. Митець, який творить, приневолює до творчості й глядача. Він дає глядачеві імпульс, що штовхає і його, глядача, згідно з законами універсального руху. Коли подати глядачеві символ, він мусить почати й сам творчо мислити".

Loading...

 
 

Цікаве