WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Культура козацької доби та українського бароко - Курсова робота

Культура козацької доби та українського бароко - Курсова робота

З середини XVII ст. бароко визначало художній стиль більшості українських письменників. Він притаманний поезії Лазаря Барановича, Івана Величківського, Стефана Яворського та ін. Серед прозових творів вирізняються збірки проповідей "Меч духовний" Лазаря Барановича, "Вінець Христов" Антонія Радивиловського.

Особливе місце в історії української культури посідає творчість Григорія Сковороди (1722-1794). Український просвітитель, філософ, поет, музикант освіту здобув у Києво-Могилянській академії (1734-1753). У 1741-1744 рр. служив у Придворній співацькій капелі, де дістав звання "придворний уставщик". Грав на скрипці, флейті, бандурі, гуслях. Автор рукописної збірки поезій "Сад божественных песней" (1753-1785), а також численних музичних творів.

Десять років викладав гуманітарні дисципліни у Харківському колегіумі. З 70-х рр. вів життя мандрованого філософа. Його твори за життя поширювалися у рукописних списках.

Філософське вчення Сковороди виходить з ідеї "трьох світів": макрокосма (Всесвіту), мікрокосма (людини) та "символічної" реальності, що зв'язує великий і малий світ – Біблії.

Найвищою цінністю людських відносин Сковорода вважав дружбу між людьми: "Я зневажаю Крезів, не заздрю Юліям, байдужий до Демосфенів, жалію багатих: хай володіють собі, чим хочуть. Я ж, якщо я маю друзів, відчуваю себе не лише щасливим, але й найщасливішим", – писав він у листі до свого учня і друга М. Ковалинського.

Гуманістичний характер творчості Сковороди сприяв розвитку прогресивних традицій в українській культурі XIX ст., зокрема в творчості Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, І. Франка.

Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед в живопису (Левицький, Боровиковський, Лосенко), музиці (Бортнянський, Березовський, Ведель), архітектурі (Григорович-Барський).

Становлення нового типу освіти, широкі надбання світової культури справили свій вплив і на образотворче мистецтво.

До середини XVIII ст. формуються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври. Діяли майстерні при Софіївському соборі (майстри Арсеній, Алімпій, Самуїл), Межигірському та Троїцько-Іллінському монастирях. Живопису навчалися в Лаврі, де працював гравер Антоній (Тарасевич). Навчання продовжувалося і за кордоном.

Головну увагу лаврські майстри зосередили на оформленні Успенського собору, який був одним з найбільших досягнень українського бароко. Проте вся ця краса була зруйнована 3 листопада 1941 року, коли собор підірвали агенти НКВС, що залишалися в окупованому Києві.

Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва користувався парсунний живопис, або портрет. Це в основному зображення козацької старшини – гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Івана Мазепи, воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими та ін.

Українське образотворче мистецтво XVIII ст. пишається такими іменами як Лосенко, Левицький, Боровиковський, чиї твори служили окрасою російських та західноєвропейських художніх галерей.

Антон Павлович Лосенко (1737-1773). Перший твір з історичного живопису – "Володимир перед Рогнідою". Тема картини типова для епохи національного піднесення: засудження усякого призволяща.

Дмитро Григорович Левицький (1735-1822). Основоположник парадного портрету, що "списав" весь "катеринин вік", а також майстер портрету камерного.

Портрет архітектора А.Ф. Кокорінова (1770). Традиційним для парадного портрета жестом модель указує на креслення Академії. Одягнутий у парадні шати, що коштували йому річної платні. Образ не одіозно-парадний. Модель за характером – особа складна. В обличчі проступають риси простоти зі скепсисом, втомою, розчаруванням. І все це – у поєднанні з багатством костюму, його детальною промальовкою.

Володимир Лукич Боровиковський (1757-1825). Портрет Є.Н. Арсеньєвої (1796). Модель зображена у простих шатах, у солом'яному брилі, з яблуком у руці. Напів-Флора, напів-пастушка, напів-Афродіта.

Протягом історії музична творчість завжди займала вагоме місце в Україні. У XVI-XVII ст. у братських школах Львова, Луцька, Києва, а згодом у Києво-Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни. У церковній музиці утвердився багатоголосний спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Завадовський, Замаревич, Календа). Партесний спів під назвою "київський" поширився і в Москві, і в інших містах Імперії. Теоретичні основи партесного співу виклав український композитор Микола Ділецький (1650-1723) у "Граматиці мусікійській" (1677). Це був найкращий музичний посібник того часу.

Музичною столицею в Україні став Глухів – резиденція гетьмана України XVIII ст. Тут було засновано (1738) спеціальну школу, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, гуслях, флейті.

Значну увагу приділяли музичному вихованню в Києво-Могилянській академії. Ректор Л. Баранович ще у 50-х рр. XVII ст. організував музично-хорову школу, хор студентів налічував до 300 осіб.

Серед професійних композиторів провідне місце займали Максим Березовський (1745-1777), Артемій Лук'янович Ведель (1767-1808) та Дмитро Степанович Бортнянський (1751-1825).

М. Березовський. Хоровий концерт "Не отвержи мене во время старости" поєднує традиції класичної західноєвропейської музики з інтонаціями української народної музичної творчості. Опера "Демофонт" (1773) втрачена, у бібліотеці Ліворно збереглися її фрагменти.

А. Ведель. Хоровий концерт "Доколе, Господи, забудеши мя" також спирається на національний мелос.

Д. Бортнянський. Опери "Креонт", "Алкід", "Квінт Фабій", "Сокіл", "Син-суперник", "Свято сеньйора"; фортепіанні сонати До мажор, Фа мажор; хорові концерти (39).

У II половині XVIII ст. на зміну одночастинному партесному концерту (духовної музики) приходить 4-частинний чотириголосний духовний концерт. У ньому виявляється прагнення до відображення людських почуттів і настроїв. У мелодику проникають інтонації народних пісень – українських та російських. Фундатором жанру вважається М. Березовський.

У культурі XVII-XVIII ст. знайшли відображення кращі риси українського національного характеру – прагнення до свободи, осудження зла, соціальної несправедливості, прагнення до розвитку в людині добрих початків. Гуманістична спрямованість української культури XVI-XVIII ст. свідчила про прихильність національних митців до формування і поширення загальнолюдських цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми.

Культура України XVI-XVIII ст. є складовою частиною історії українського народу, який у важкій боротьбі за свою свободу і незалежність зумів не тільки зберегти існуючі, а й створити нові національні культурні надбання. Цьому сприяли відхід від середньовічних канонів, поширення ідей просвітництва і водночас збереження традицій часів Київської Русі. Все це дало можливість українському народу зробити неоціненний внесок у процес подальшого розвитку національної культури майбутніх поколінь, у скарбницю світової культури.

Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива і багатогранна культурна епоха. В результаті завоювань Петра I Росія здобула на Балтійському морі жадане "вікно в Європу", а потреба в ролі України як посередника культурних впливів відпала. Кордони Імперії обмежили контакти України із Заходом. Тепер плодами "європеїзації", інтелектуальним потенціалом України користувалась Росія, завдяки чому вона стала в авангарді культурного розвитку. Водночас ізольована і схильна до традиціоналізму Україна скотилася до провінціалізму. Після втрати політичної автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності.

Loading...

 
 

Цікаве