WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Декоративно-прикладне мистецтво - Курсова робота

Декоративно-прикладне мистецтво - Курсова робота

В процесі історичного розвитку змінювались культури, відповідно удосконалювались ткацькі знаряддя, технологія виготовлення тканин. На всій території України археологами знайдені цікаві речі ткацької справи праслов'янських племен. Найпоширеніші з них — пряслиця, грузила, веретена. Серед знахідок ткацького знаряддя X—XIII ст. виділяються матеріали із с. Райки Житомирської обл.: клубки вовняної пряжі, лляні нитки, сім'я конопель, залишки грубих конопляних мішків, фрагменти тканин для одягу, веретено, мотовило для змотування ниток, кістяна квадратна табличка з отворами в кутах (для дощаних кросен для ткання тасьми, поясів тощо). Найголовніше, що тут збереглися деталі ткацького верстата горизонтального типу. Райковецька знахідка засвідчила існування горизонтального верстата на землях Житомирщини в XI—XIII ст.

Збереглося багато археологічних пам'яток прядильно-ткацького виробництва часів Київської Русі. Часто зустрічаються пряслиця з написами жіночих імен, ініціалів, позначок у вигляді кружечків, хрестиків, рисочок тощо. Прядінням займались жінки. Це вважалося почесною справою. За родового ладу для прядіння в поселенні виділялась спеціальна будівля. Люди працювали колективно, дотримуючись певних світоглядних міркувань, відбиваючи у ткацьких виробах свої уявлення про життя, красу, вірування.

Покровителькою прядіння й ткацтва була богиня Мокош, яку князь Володимир Святославович залучив до пантеону поганських богів, її зображено на знайденому фрагменті ткацького верстата. Мокоші вклонялись, вірили в її допомогу в копіткій праці по виготовленню тканин. Чимало таємниць приховує історія "полотняного фольклору". З обробкою сировини, прядінням і тканням пов'язані численні повір'я та обряди, які дійшли до нашого часу. Звичай колективної праці над різними процесами виготовлення тканин мав глибокі традиції (звідси — вечорниці, досвітки, толоки тощо). При нічному, тьмяному освітленні у домашніх умовах виконувались підготовчі роботи до ткання: прядіння, зсукування ниток та ін. Ткацтво жило у формі домашнього виробництва. З розвитком продуктивних сил та поглибленням класового розшарування воно зазнало змін. Почало виділятися ткацьке ремесло. Спочатку тканини виготовляли для власних потреб, згодом — на замовлення і продаж. Ремісники селилися ближче до торговельних центрів, монастирів, феодальних фільварків. З'явились ремісники-ткачі: сільські, дідичні і міські. Виникнення ткацтва як міського ремесла мало важливе значення для піднесення рівня ткацького виробництва. Потреби феодального господарства в простих тканинах задовольнялися виробами сільських ткачів. У вигляді повинностей феодалам давали полотно, скатертини, рушники тощо. Лляні і конопляні тканини були продуктом сільського і міського, а також дідичного виробництва, а міські ремісники-ткачі виготовляли лише вовняні тканини — сукно. З X ст. е згадки про високоякісне сукно, з якого шили опанчі і свити. З лляного й конопляного прядива виготовляли полотно (старослов'янська назва — платьно) і шили переважно натільний одяг. Сукна і полотна ткали простою технікою, перехресно переплітаючи дві системи ниток: поробок і основа. Важлива при цьому густота розміщення ниток. Розріджене ткання давало змогу отримати легку, прозору тканину — серпанкову.

У верхів'ях Дніпра знайдені фрагменти кривицьких вовняних тканин. Складною технікою узорного ткання чітко окреслені ряди ромбів з хрестами у центральній площині. Подібні ромбові узори вів тканинах, знайдених на землях в'ятичів та в Крилосі біля Галича. У письмових джерелах XIII ст. е згадки про такі техніки виготовлення тканин, як "брань", "чиновать", "бранина". Вже в процесі ткання майстри створювали різні мотиви: ромби, круги, "ялинки", розташовуючи їх у рядовому або круговому плані.

Крім узорного ткання, фарбування прядива й самої тканини, давньоруські майстри досягли високої досконалості у справі оздоблення тканин вибійкою. Цінними пам'ятками вибійчаних тканин в два фрагменти, датовані XI—XII ст., знайдені в курганах Чернігівщини (племена стверян). Вони виткані з вовняних ниток простою технікою полотняного переплетення. На білому тлі чорною олійною фарбою нанесені геометричні мотиви: круги, хрести, зубці, рисочки тощо. Тут же знайдені дерев'яні форми із вирізьбленим орнаментом (вибивали узори на тканинах). Були й кам'яні штампи-печатки у вигляді кружка (діаметром 3,2 см) з держаком. На нижній стороні кружка різьблений геометричний орнамент: по центру ромбовидна решітка з вписаними чотирма хрестами; обабіч дворядова кайма-коло з рядами кружечків. Такими штампами-печатками, у задуманому ритмі повторень вибивався на тканині геометричний орнамент. Кам'яний штамп-печатку знайдено у Райковецькому городищі на Житомирщині. У сіверянському кургані XI ст. збереглися фрагменти вибійчаних тканин зі складним рослинно-геометричним орнаментом. На них розміщені круги, в центрі яких зображені дерева життя. Круги обвиті хвилястими стрічками із завитками.

Потреба в тканинах задовольнялась не тільки місцевим виробництвом у містах і селах древньої Русі. Феодальна верхівка користувалася й привізними тканинами, їхні зразки знайдені у розкопках. Різнокольорові візерунчасті тканини завозились на Русь як дари, викупи, воєнна здобич. Виняткову роль відігравала торгівля. Закуповувались коштовні шовкові й золототкані тканини. Популярними були узорний оксамит, парча, паволока тощо. На давньоруських фресках XI ст. в Софії Київській родина князя Ярослава Мудрого зображена в одязі з привізних коштовних тканин. Збереглися фрагменти шовкових тканин у тайниках Десятинної церкви в Києві. Цінні відомості про шовкові тканини зібрала М. О. Новицька на основі матеріалів, знайдених археологами в курганах, гробницях і скарбах XI—XIII ст. Зразки дорогоцінних привізних тканин цього періоду збереглися в Придніпровських, Галицьке-Волинських, Володимиро-Суздальських та Новгородських землях. Це переважно кольорова парча, оксамити, тафта, камка і т. ін.

З прийняттям християнства поширилися візантійські тканини — для церкви, одягу духовенства, ритуальних церемоній. Торгівля з країнами Півдня, Сходу і Заходу була постійним джерелом придбання дорогоцінних тканин з пишним, багатоколірним орнаментом, створеним різними способами (розпис, вишивка, аплікація, мережка, плетіння). Помітні процеси взаємовпливів у загальній культурі ткацтва. В орнаментальній мові тканин місцевого виробництва поряд з християнськими довго залишались язичницькі зображення. На загальноруській основі формувалась культура текстильного виробництва, локальні художні риси. Розвиток українського народного ткацтва проходив на щільній основі мистецької культури трьох сусідніх народів — російського, українського та білоруського, а також в процесі взаємовпливів та взаємозв'язків з іншими сусідніми народами. Практична необхідність у тканинах зумовила масове виготовлення різновидних тканин у домашніх умовах. На грунті домашнього ткацтва розвинулися окремі ремісники-спеціалісти: сукнарі, полотнярі, коцарі тощо. З піднесенням продуктивності праці, розвитком виробничих сил, із заміною натуральної ренти прядивом, нитками, тканинами на грошову зменшувалась залежність ткачів від феодалів. Дедалі вільнішим ставало ткацьке міське ремесло, почали виділятися окремі осередки.

Значними ремісницькими ткацькими центрами на Україні в XIII—XVI ст. були Київ, Львів, Луцьк, Чернігів, Кам'янець-Подільський, Кременець, Холм, Ковель та ін. Вже у XIV ст. міські ткачі настільки зміцніли економічно, досягли професійної майстерності, що стали об'єднуватися в окремі організації — цехи. Найстаріший ткацький цех заснований у Самборі (1376 р.). У XV ст. були ткацькі цехи у Львові, Комарно (XV ст.), а в першій третині XVI ст.— у Городку, Києві, їхня діяльність регламентувалася статутами. Зокрема, статут львівських ткачів брався за основу для статутів цехів Кам'янця-Подільського, Перемишля тощо.

У статутах ткацьких цехів виняткова увага (крім організації праці, правових стосунків, повинностей "молодших супроти старших") зверталася на виробничо-фахові питання: що і як майстер повинен вміти ткати, які знаряддя праці опанувати, як і де купувати сировину, де продавати вироби і под. Визначались високі вимоги щодо технічних навичок. Своєрідним іспитом вступу до цеху були визначені практичні роботи. За статутом львівських ткачів 1535 р. майстер повинен був виткати складною технікою візерункового переплетення "у рожі" і волічкові смуги скатертину з білої вовни довжиною 5 ліктів, а також два рушники. Відомо, що львівські майстри на високому професійному рівні виготовляли скатертини, рушники, перемітки, сорочки, шовкові стрічки, позументні вироби, в'язали панчохи, рукавиці, шкарпетки, паси і под. Згідно із спеціалізацією майстри-текстильники об'єднувалися у різні цехи. Так, вибійники тканин належали до цеху різьбярів, бо там виготовлялись різьблені дошки для вибивання візерунку на тканину, або ж до малярів, де йшлося про фарбування тла для орнаменту, золототкачі належали до цеху золотарів, їюзументники — токарів тощо. Таке групування різних категорій ремісників призводило до суперечностей як між ними, так і між окремими цехами.

Loading...

 
 

Цікаве