WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Розвиток кіно - Курсова робота

Розвиток кіно - Курсова робота

Скажімо, славнозвісний Мішов ніколи не знімав комедій і створив лише один повнокровний мюзикл. Фільми цього неперевершеного режисера-першопрохідця — своєрідні драми. У своїх кінематографічних роботах особливу увагу він приділяв жіночим ролям, які в цього режисера були переважно провідними в сюжетних лініях. Серед акторок, із якими працював Оксар, у книжці названо Івлін Преєр, Едну Гаріс, Бі Фрімен, Етель Мозес. Дружина Мішова, Еліс Рассел, працювала разом зі своїм чоловіком, спочатку заснувавши книжкову корпорацію, яка пізніше перекваліфікувалася й на дистрибуцію кінопродукції. Фактично, як переконливо доводить С. Мун, Еліс Рассел справедливо можна вважати першим афро-американським режисером-жінкою.

Наразі настав час прочинити двері в історію "альтернативного", не рекламованого американського кіно, згадавши тих, хто був перед камерами (зокрема й жінок), і тих, хто створив величезну кіноісторію Америки, проте через соціально-політичні причини не здобувся на належне визнання. Особливістю чорно-білої енциклопедії "Reel Black Talk" С. Муна є те, що кожному з її героїв дозволено говорити своїм голосом, а відомо, що "чорні" американські режисери і до певного часу жінки ("чорні й білі") в США не мали права голосу, історія і суспільство говорили за них, перебираючи на себе функцію розпорядника життя. Спенсер Мун долає цю соціальну несправедливість, вводячи читача вглиб складних рефлексій, подаючи цікаві ексклюзивні матеріали, рідкісні фотографії своїх "обранців".

Книжка С. Муна "Reel Black Talk: a sourcebook of 50 American filmmakers" пропонує своєрідний екскурс у саму історію американського кіно, стисло, наскільки це можливо, подаючи хронологію розвитку основних подій афро-американського кіно на початку книжки. Кожен подальший розділ буде, звичайно, поглиблювати цю табличку, відкриваючи нові грані мистецьких феноменів. Отже, однією з перших визначальних віх можна назвати 1910 рік, коли афроамериканці Пітер Джонс і Біл Фостер знімають комедії в Чикаго. 1917 року розпочинаються період "расових фільмів", у яких афро-американські режисери прагнуть закріпити за "чорношкірими майстрами" позитивний імідж. Ці фільми здобулися на велику популярність у США. Ті актори, які грали в них, мали величезний успіх у 40-і й 50-і роки, вже в часи повнокровного функціонування Голівуду.

1923 року було знято короткозвуковий фільм (режисер Лі ДеФорест), у якому грали "чорношкірі" Нобл Сіссл і Юбі Блейк. У фільмі вони співають одну оригінальну африканську мелодію, тривалістю три хвилини. Сіссл і Блейк були також першопрохідцями в американському театрі, адже вони були співавторами першого великого шоу (в якому брали участь "чорношкірі"), що відбулося на Бродвеї (вистава мала назву "Shuffle Along"). Фільм ДеФореста з'явився навіть раніше за відомого "Джазового співака", що був знятий 1929 року.

З 50-х років ХХ сторіччя починається період розквіту афро-американського кіно насамперед через те, що до керівництва Голівуду приходить Сідні Пойтер, перша афро-американська зірка Голівуду. Від посади працівника офісу він зумів зрости до крісла головного директора кіностудії. Деякі американці й досі подивовані таким злетом, скидають усе на випадок долі. Проте критики переконані, що секрет цього успіху — талант.

Однією з останніх точок в історії кіно Спенсер Мун подає 1996 рік, коли з'явився журнал "Hollywood Blackout", що став загальнонаціональним часописом у Америці. Статті й інтерв'ю цього журналу було зорієнтовано переважно на те, щоб показати афро-американське кіно зсередини (тобто те, що відбувається в Голівуді поза кадром), розкриваючи нюанси біографій тих, хто опинився лише через расову належність поза увагою. Щономера читачам пропоновано статистику щодо участі американських режисерів у загальноамериканській кіноіндустрії, яка доводить, що ця кількість із кожним роком усе меншає, а це тривожний знак.

Історія афро-американського кіно — це ще й історія американської культури і політики, соціального розвитку і законодавства. Книжка Спенсера Муна "Reel Black Talk" розкриває перед читачем складні внутрішні психологічні стосунки афро-американських режисерів із політичною системою, із соціальними замовленнями. Акцент зроблено й на подвійності психології митців, переважно іммігрантів, які відчували і свій зв'язок із американською культурою, й водночас залишалися вірними своєму етнічному корінню. А дехто, навпаки, визначав себе лише як повноцінних американських режисерів і сценаристів. Саме тому, як зауважує С. Мун, на перший погляд "історія нашого кіно може видатися шизофренією. Якщо сказати, що наші режисери не виступали за розвиток Голівуду, то в такий спосіб можна просто перекреслити всі здобутки афро-американського кіно. В такому разі всі кінематографічні проби — тільки жарт. Звичайно, режисери прагнули здобути голівудського визнання, але в який спосіб цікаво подивитися, як це все корелювало із внутрішнім психологічним відчуттям і самоідентифікацією — ось у чому проблема. Отже, основна дихотомія в цій книжці така: чи ми, "чорні режисери", працювали з Голівудом і для Голівуду, чи ми все ж таки прагнули створити питому, самобутню художньо-кінематографічну школу в США. Книжка С. Муна — на перехресті культури і психології, вона подає погляди як прибічників одного табору, так і іншого".

Таким чином, С. Мун підводить читача до думки, що кінематограф у своєму внутрішньому екзистенційному вимірі — це насправді дуже дарвінівська система: виживає найсильніший. "Під час написання цієї книги я розумів, що й досі Америка постає розділеною на кілька зон протистояння, зокрема й расистських, підживлених індустріальним расизмом. Життя чорних у США наразі багато в чому, знову-таки, залежить від соціальних, політичних, економічних чинників. І жодна європейська кіносистема, як і правова також, не розуміє всієї складності кіноіндустрії на американському континенті, всіх внутрішніх проблем і конфліктів, підживлених не мистецькими світоглядними розбіжностями, а політичними. І незважаючи на все це, й досі функціонує велика американська чорна школа, готова постачати на ринок чудові фільми. Чорне кіно мусить колись вийти на світовий рівень, адже це не лише кіно про чорних і для чорних, воно порушує філософські вічні проблеми і спрямовано на світову аудиторію".

Наприкінці 2007 року в США побачила світ книжка, що одразу привернула до себе широку увагу з різних куточків світу. Цей фоліант має назву "Reel Black Talk: a sourcebook of 50 American filmmakers" ("Чорні" говорять про кіно: 50 невигаданих історій про американських кінорежисерів") із передмовою професора Джорджа Гіла (George Hill). Його автором є американський "чорношкірий" режисер і знавець кіномистецтва Спенсер Мун (Spencer Moon). Книжка з'явилася друком у поважному американському видавництві "Greenwood Press" (треба сказати, що 1997 року С. Мун уже видавав аналогічну книжку, але видання 2007 року є переосмисленим, набагато ґрунтовнішим і дуже якісним із поліграфічної точки зору). Фактично, цю книжку можна поділити на два великі блоки: частину, в якій ідеться про біографії афро-американських продюсерів у кіноіндустрії та видатних режисерів; і частину, в якій подано інтерв'ю зі знаними афро-американськими режисерами, сценаристами (наприкінці книжки, як і після кожного окремого розділу, читачі мають чудову можливість познайомитися із докладною бібліографією, це, зокрема, орієнтовано на фахівців, які планують "реанімувати" в очах США і світу незнаний материк "чорного" кіно).

С. Мун у своїй передмові відразу зазначає, що перелік імен і корпус аналізованих кінотекстів — річ дуже суб'єктивна, це лише його власний вибір, а тому всі претензії стосовно смаку, звичайно, мають своє підґрунтя. Правда, щоби все ж таки довести адекватність і доцільність свого вибору, на початку книжки автор наводить своєрідну діаграму, яка показує те, що в цій книзі використано 27 інтерв'ю (54% від загального матеріалу), представлено 7 режисерів-жінок (14%), режисерів історичного жанру — 6 (12%), авторів художніх фільмів — 20 (40%), представників жанру "попурі" — 9 (18%), документалістів представлено дев'ятьма іменами (18%), анімаціоністів — 2 (4%), з режисерів-експерименталістів — лише одне ім'я (2%)... Але все ж таки не буду обтяжувати читачів зайвими цифрами і відсотками.

Рецензована книжка розгортає перед читачем, незалежно від країни й етнічної належності, доволі цікаву панораму історії "чорного" кіно в Америці, висвітлюючи як усесвітньо відомі імена, так і відкриваючи нові з-поміж тих, хто залишився за бортом мультифінансової голівудської кіноімперії. Сам автор ставив собі за мету показати, що американське кіно — це не лише те, що розходиться мільйонами копій у світі під маркою "Made in Hollywood"; пана Спенсера насамперед цікавила спроба подати невеличку художню енциклопедію про тих, хто належить до глибинного базальтового пласту американської кіноіндустрії, але через історичні умови залишився незнаним у світі.

Правду кажучи, і в Україні ми дуже мало знаємо навіть про великих афро-американських режисерів, стаючи часто жертвою Голівуду, який часто подає зображення американського життя у деформованому і стереотипізованому форматі. Про це вже неодноразово писали як у нас, так і у світі, тому не буду зупинятися на цій проблемі. Мені ж ідеться про те, що книжка "Reel Black Talk" — це спроба альтернативного, якщо хочете, постколоніального прочитання історії становлення кіно в США, спроба показати, що, крім канонізованого "білого" мейнстриму, існує величезний корпус імен і біографій, за якими — не менш цікаві акценти історії та іронії долі, тільки от ми про них майже нічого не знаємо, а ці імена вартують, щоби про них почули у світі.

Loading...

 
 

Цікаве