WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Розвиток кіно - Курсова робота

Розвиток кіно - Курсова робота

Кіно було винятково образотворчим (візуальним) мистецтвом аж до кінця 1920-х, але ці прогресивні німі фільми посідали значне місце у тогочасній культурі. На початку 20-го століття у фільмах почала розроблятися оповідна структура. Окремі сцени почали об'єднуватися задля зв'язної розповіді. Сцени пізніше розбивались на різні кадри різних розмірів та точок зору. Інші прийоми (наприклад, рух камери) теж реалізувалися як ефективний спосіб розгортання сюжету. Щоб не тримати аудиторію в тиші, власники кінотеатрів наймали піаністів, орган чи цілий оркестр, щоб грати музику відповідно до настрою фільму у кожен конкретний момент. На початку 1920-тих більшість фільмів виходили з вже підготовленим списком музичних композицій для цих цілей, або навіть з повним набором звукозаписів, що створювались для значних кінопродуктів.

Розвиток європейського кіно був перерваний початком Першої світової війни. У той час у США кіноіндустрія почала швидко розвиватись разом з появою Голівуду. Проте у 1920-тих европейські кіномитці, такі як Сергій Ейзенштейн та Фрідріх Вільгельм Мурно продовжували свою справу. У 1920-х нові технології дозволили кіновиробникам додавати до кожного фільму звукову доріжку з мовленням, музикою чи звуковими ефектами, що відповідали дії на екрані.

Наступним важливим кроком у розвитку кіно було введення кольору. Додавання звуку швидко замінило німі фільми і музикантів у кінотеатрах, а от колір був прийнятий більш поступово. Публіка відносно байдуже ставилась до кольорових фільмів. Проте з розвитком кольорових технологій вони стали такі ж доступні, як і чорно-білі, і після Другої світової війни все більше фільмів знімались у кольорі. Цьому сприяла американська кіноіндустрія, що розглядала колір як необхідну складову для приваблення аудиторії у конкуренції з телебаченням, котре залишалось чорно-білим аж до середини 1960-тих. Наприкінці 1960-тих колір став нормою для всіх кіновиробників.

У 1950-тих, 1960-тих та 1970-тих відбувались певні зміни у виробництві та стилі фільмів. Новий Голівуд, французька Нова хвиля, розвиток кіноосвіти та незалежних кіновиробників - все це найбільш сформувало кінопроцес другої половини 20-го століття. У 1990-тих роках почали впроваджуватись цифрові технології, і у 21-му столітті вони вже стали нормою.

4. Історія афро-американського кіно

Наприкінці 2007 року в США побачила світ книжка, що одразу привернула до себе широку увагу з різних куточків світу. Цей фоліант має назву "Reel Black Talk: a sourcebook of 50 American filmmakers" ("Чорні" говорять про кіно: 50 невигаданих історій про американських кінорежисерів") із передмовою професора Джорджа Гіла (George Hill). Його автором є американський "чорношкірий" режисер і знавець кіномистецтва Спенсер Мун (Spencer Moon). Книжка з'явилася друком у поважному американському видавництві "Greenwood Press" (треба сказати, що 1997 року С. Мун уже видавав аналогічну книжку, але видання 2007 року є переосмисленим, набагато ґрунтовнішим і дуже якісним із поліграфічної точки зору). Фактично, цю книжку можна поділити на два великі блоки: частину, в якій ідеться про біографії афро-американських продюсерів у кіноіндустрії та видатних режисерів; і частину, в якій подано інтерв'ю зі знаними афро-американськими режисерами, сценаристами (наприкінці книжки, як і після кожного окремого розділу, читачі мають чудову можливість познайомитися із докладною бібліографією, це, зокрема, орієнтовано на фахівців, які планують "реанімувати" в очах США і світу незнаний материк "чорного" кіно).

С. Мун у своїй передмові відразу зазначає, що перелік імен і корпус аналізованих кінотекстів — річ дуже суб'єктивна, це лише його власний вибір, а тому всі претензії стосовно смаку, звичайно, мають своє підґрунтя. Правда, щоби все ж таки довести адекватність і доцільність свого вибору, на початку книжки автор наводить своєрідну діаграму, яка показує те, що в цій книзі використано 27 інтерв'ю (54% від загального матеріалу), представлено 7 режисерів-жінок (14%), режисерів історичного жанру — 6 (12%), авторів художніх фільмів — 20 (40%), представників жанру "попурі" — 9 (18%), документалістів представлено дев'ятьма іменами (18%), анімаціоністів — 2 (4%), з режисерів-експерименталістів — лише одне ім'я (2%)... Але все ж таки не буду обтяжувати читачів зайвими цифрами і відсотками.

Рецензована книжка розгортає перед читачем, незалежно від країни й етнічної належності, доволі цікаву панораму історії "чорного" кіно в Америці, висвітлюючи як усесвітньо відомі імена, так і відкриваючи нові з-поміж тих, хто залишився за бортом мультифінансової голівудської кіноімперії. Сам автор ставив собі за мету показати, що американське кіно — це не лише те, що розходиться мільйонами копій у світі під маркою "Made in Hollywood"; пана Спенсера насамперед цікавила спроба подати невеличку художню енциклопедію про тих, хто належить до глибинного базальтового пласту американської кіноіндустрії, але через історичні умови залишився незнаним у світі.

Правду кажучи, і в Україні ми дуже мало знаємо навіть про великих афро-американських режисерів, стаючи часто жертвою Голівуду, який часто подає зображення американського життя у деформованому і стереотипізованому форматі. Про це вже неодноразово писали як у нас, так і у світі, тому не буду зупинятися на цій проблемі. Мені ж ідеться про те, що книжка "Reel Black Talk" — це спроба альтернативного, якщо хочете, постколоніального прочитання історії становлення кіно в США, спроба показати, що, крім канонізованого "білого" мейнстриму, існує величезний корпус імен і біографій, за якими — не менш цікаві акценти історії та іронії долі, тільки от ми про них майже нічого не знаємо, а ці імена вартують, щоби про них почули у світі.

Отже, енциклопедія Спенсера Муна — це насамперед деконструктивістський проект, який починається з біфуркації історії американського мистецтва. Як зазначено в цій книжці, з 1899 року афроамериканці були залучені до кіноіндустрії Америки. Вільям Фостер із Чикаго розпочав експерименти з кольоровим кіно 1913 року. Кінорежисер Оскар Мішов (Oscar Micheaux) підняв кінематограф на найвищий художньо-естетичний рівень уже 1918 року. Він зняв понад 40 стрічок у період між 1918 і 1948 рр. "Це унікальний період в історії "чорного" кіно у США, — переконує С. Мун. - З тих часів сотні афро-американських режисерів створили потужну творчу лабораторіїю в Америці".

У книзі також подано спробу представити біографії з півсотні американських і діаспорних "чорних" режисерів. Книжка постає як певний підсумрк професійних зацікавлень С. Муна. Індустрія movies у Голівуді розпочалася з того, що було сформовано групу режисерів, які пройшли певний конкурсний відбір у Нью-Джерсі та Нью-Йорку. На той час то були центральні міста, осередки кінематографу. Ці режисери — переважено іммігранти — увійшли у величезний бізнес, але вони не хотіли зливатися з системою і такими китами, як Томас Едісон та Джордж Істен, а спробували навпаки дистанціюватися, маючи можливості для роботи. Скажімо, Томас Едісон заснував "Motion Pictures Patents Company", своєрідний консорціум кіностудій, який чинив тиск на режисерів, змушуючи маленькі студії виїздити на околиці міста, а то й узагалі бозна-куди мігрувати. Все це, як зазначає С. Мун, відбувалося в умовах жорстокої конкуренції, "з кров'ю". Ці режисери подалися до Каліфорнії, щоби хоча б у такий спосіб мати привілеї від суто кліматичних умов для своїх зйомок. На той час саме ці незалежні режисери й були тими, хто заснував величезну корпорацію "Голівуд", яка з часом викинула їх самих, як і цілі нові генерації з історії американського кіно лише тому, що режисери мали чорний колір шкіри.

Автор рецензованої книжки-енциклопедії з почуттям захоплення й любові розповідає про своїх героїв, оживлюючи забуту історію (серед учасників цієї розмови натрапляємо на такі імена: William Alexander, Madeline Anderson, Neema Barnett, Ayoka Chenzira, Francee Covington, Bill Duke, William Greaves, Henry Hampton, Hobart Harris, Ashley James, Avon Kirkland, Michael Schultz, Robert Townsend, Spencer Williams і багато-багато інших). Спенсер Мун за фахом також режисер, він дає можливість кожному читачеві побувати "в кадрі", підводить на саме місце зйомок, розповідаючи, як воно було п'ятдесят і більше років тому за лаштунками. Автор також хоче, щоби принаймні нові покоління американських режисерів шанобливо ставилися до афро-американської лінії в кінематографі, щоби вони прагнули зрозуміти і технічні здобутки, напрацьовані традиції, вдосконаливши відповідно до сучасних технологічних можливостей.

По суті, в афро-американському кіно зроблено дуже багато. Спенсер Мун переконаний, що після цього видання знайдеться добрий десяток послідовників Оскара Мішова, які зуміють втілити в реальність те, до чого підійшов класик кіно лише подумки. "Мої діти, ваші діти і цілі генерації ненароджених "чорних" дітей чекають на цей тріумф!" — переконує автор.

Loading...

 
 

Цікаве