WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Етапи становлення музеєзнавства в Україні - Курсова робота

Етапи становлення музеєзнавства в Україні - Курсова робота

3.2 Музеї радянської доби

В часиВеликої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни, якими спричинені хаос, безладдя ,музеї виконали свою пряму функцію –зберігали безцінні експонати набуті минулим.

У 1918р.в структурі органів управління органів управління музейної справи було створено особливий підрозділ – Державний музейний фонд. Він займався збереженням, інвентаризацією та розподілом колекцій і окремих предметів музейного значення, що вивозилася із палаців, садиб, приватних квартир і установ дореволюційної пори спочатку членами художньо-історичних комісій, а потім і емісарами. Однак для збереження культурної спадщини країни було потрібно державні органи влади А і законодавча база. Тому у перші роки радянської влади було ухвалено низку декретів і постанови.

Отже, в перші пожовтневі роки погляди керівництва країни та значної творчої частини інтелігенції, а також музейних фахівців, як на роль музеї-сховища національної культури, опорні пункти науки, які потрібно берегти і зробити доступними народним масам. Як наслідок, було покладено початок процесу активної реорганізації музейної сфери. Де завданням музеїв різних профілів було відобразити класову боротьбу, а і обов'язково експозиційну розповідь завершувати сучасним періодом. Також у 30-ті рр.. XX ст. було зроблено розпродаж музейних експонатів, щоб поповнити казну уряду.

Друга світова війна завдала страшних збитків історико-культурній спадщині України, де чи немало було знищено памяток або вивезено до Німеччини. Хоча уряд намагався зберегти та евакуйовувати цінності історично-культурної спадщини.

1945 р. музеї України перешли у підпорядкування Комітету культурно-освітніх установ при раді Міністерств УРСР. Слід зазначити що робота велась незадовільно. До кінця 50-х р. плани більшості музеїв не розглядалися, не вилася пошукова та науково-дослідна робота.

Незважаючи на досить активну діяльність громадських організацій і перш за все Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, в республіці не існувало науково-дослідницького центру з історичного краєзнавства. Творча громадськість пропонувала створити такий осередок. Враховуючи ці пропозиції, у 1979 р. в Інституті історії Академії наук УРСР був створений відділ історико-краєзнавчих досліджень. На відділ покладалися завдання розробки теоретичних проблем історичного краєзнавства, науково-методичного керівництва підготовкою праць з історії міст і сіл, фабрик, заводів, колгоспів, радгоспів, вивченням пам'яток історії й культури України, складанням їх багатотомного "Зводу", узагальненням досвіду діяльності історичних музеїв, виробленням рекомендацій щодо видання історико-краєзнавчої та туристичної літератури.

Ініціатором створення відділу історико-краєзнавчих досліджень і першим його завідувачем був відомий державний та громадський діяч, академік АН УРСР, голова Українського товариства охорони пам'яток історії й культури П.Т. Тронько. Серед перших його співробітників — д.і.н. Є.М. Скляренко, к.і.н. Г.Г. Денисенко, С.З. Заремба, О.І. Лугова, Г.І. Серебряков, В.Ф. Сокуренко, Є.П. Талан, канд. мистецтвознавства В.І. Тимофієнко, науковці — Р.І. Бондаренко, Г.А. Вербиленко, І.І. Гомоляка, Т.Ф. Григор'єва, Ю.З. Данилюк, Т.І. Катаргіна, О.Д. Кузьмінська, С.А. Ничкало, М.Я. Пєтухов, В.К. Сподаренко, Л.В. Соляник, Л.В. Шевченко та ін.

Згодом Інститут зазнав структурних змін. У 1983 р. на базі відділу було створене відділення історико-краєзнавчих досліджень, яке складалося з відділу наукового забезпечення "Зводу пам'яток історії й культури" (керівник відділення і відділу — академік П.Т. Тронько) та відділу історичного краєзнавства (керівник — доктор історичних наук В.О. Горбик). Пізніше було утворено робочу групу з підготовки поданого "Зводу" (керівник — В.І. Тимофієнко, згодом — В.О. Горбик). Ці зміни активізували дослідження з історико-краєзнавчої проблематики.

З часу утворення відділу було проведено значну роботу по вивченню пріоритетних актуальних тем, здійснено масштабну працю по координації історико-краєзнавчих досліджень. Його співробітники зосередили зусилля на науковому вирішенні двох проблем — історичного краєзнавства й пам'яткознавства. Вони працювали зокрема над написанням колективних праць, насамперед з історії виробничих колективів — заводів і колгоспів.

В Україні дедалі ширше розгортався краєзнавчий рух. Його осередки активно діяли у містах, селах, виробничих колективах, вузах, школах. Сотні авторів писали про свій край, публікували цікаві, невідомі раніше матеріали. Виникла нагальна потреба в узагальненні проблем, які стояли перед краєзнавчим рухом, аналізі праць дослідників місцевої історії. Саме ці питання знайшли своє відображення у першій теоретичній праці відділу з цієї проблематики "Історичне краєзнавство в Українській РСР".

Значну роль у збереженні й відродженні історичної пам'яті, багатовікових традицій українського народу відіграє історичне краєзнавство. Воно покликано вивчати історичні процеси, виявляти та пояснювати специфіку, особливості історичних явищ у різних регіонах України. Через призму дослідження подій в окремих місцевостях історичне краєзнавство сприяє глибокому і всебічному вивченню загальних процесів.

Дослідженням цих проблем активно займалися краєзнавці України у перші десятиліття ХХ ст. Історичне краєзнавство як галузь науки й громадський рух поступово занепадає зі зміцненням та утвердженням тоталітарної системи. Воно вважалося другорядною дисципліною, його видатних представників нерідко звинувачували в націоналізмі, багатьох з них було репресовано. З часу "відлиги" з'явилася потреба не лише у більш правдивому висвітленні історичних процесів, а й у зображенні їх у всій складності та різноманітності. В Україні активізувалася робота над працями з історії міст і сіл, фабрик, заводів, колгоспів, музеїв щодо збереження пам'яток.

Якщо у перші роки створення відділу переважали дослідження конкретного і теоретичного історико-краєзнавчого характеру, то з другої половини 80-х рр. збільшується питома вага пам'яткознавчих праць, пов'язаних з підготовкою багатотомного енциклопедичного видання "Зводу пам'яток історії та культури України".

В умовах розбудови незалежної Української держави і пов'язаних з нею процесів пробудження національної самосвідомості й духовного відродження народу ставлення до історико-культурного надбання набуває особливої ваги. Без активного та всебічного використання культурної спадщини неможливо вирішити завдання докорінного оновлення духовного життя. У той же час немало нерухомих пам'яток України перебувають на межі повного руйнування. Багато з них знаходяться в критичному стані.

Тривалий час юридичне регулювання системи охорони пам'яток здійснювалося за застарілим законодавством, яке вкрай недостатньо впливало на стан їх збереження. Ще і досі відповідають за пам'ятки два відомства, що негативно позначається на якості обліку й збереження останніх. Некваліфіковано було проведено їх паспортизацію. Науково-методичне забезпечення було доручено інститутам гуманітарного профілю: історії, археології, мистецтвознавства, фольклору та етнографії, українознавства АН УРСР, відповідним архітектурним установам. Науково-організаційні й методичні функції виконував відділ наукового забезпечення "Зводу пам'яток" Інституту історії. У 1993 р. було створено Головну редакцію "Зводу пам'яток історії та культури України" при УРЕ для редагування текстів томів.

При наданні статусу пам'ятки раніше перевага надавалась об'єктам, пов'язаним з діяльністю компартії й органів радянської влади. Щоб відновити історичну правду, необхідно зосередити увагу на об'єктах, де розташувались установи Української Центральної Ради, урядів УНР, Української держави, Директорії, проголошувалася Західноукраїнська Народна Республіка. Крізь призму пам'яток відбито діяльність багатьох провідних діячів й активних учасників тих подій.

З отриманням Україною незалежності докорінно змінилися методологічні підходи до класифікації пам'яток, вимоги до системи їх відбору та поцінування. Так, якщо на початковому етапі, в 1984 р. на державному обліку налічувалося близько 85 тис. об'єктів, то в 2000 р. — вже понад 150 тис. У зв'язку з цим на співробітників відділу історико-краєзнавчих досліджень було покладено відповідальне завдання розробки нових концептуальних підходів і методичних рекомендацій по підготовці статей до Зводу стосовно різних видів та типів пам'яток. На основі широкого кола джерел і нагромадження фактичного матеріалу з використанням досвіду класифікації й систематизації пам'яток було розроблено сучасну концепцію дослідження історико-культурної спадщини, яка базується на принципах об'єктивності та історизму. Вона позбавлена ідеологічних нашарувань і суб'єктивних уподобань. Апробацію нових підходів до цієї спадщини було здійснено в опублікованих працях, підготовлених науковцями відділу.

Loading...

 
 

Цікаве