WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Культурологія - Курсова робота

Культурологія - Курсова робота

Малейшее изменение в последнем отражается на самой сути литературного создания. Стоит слову зазвучать не по обычному, изменить свой тембр и тон (тот тон, который вообще делает музыку и делает литературу), стоит хоть несколько измениться конструкции фразы, — как сейчас же изменяется и смысл произведения: так зависят друг от друга и друг друга обусловливают смысл и стиль. Не что иное, как оттенки смысла — особенности стиля. И нет стиля у тех писателей, которые не имеют мыслей. Как сказать и что сказать: это нераздельно между собой, и одно проникает, одно окрашивает другое. Писатель без стиля — писатель без лица. Ничто так не показательно для автора, как именно стиль. Для Реми де-Гурмона, кто бесстилен, тот не писатель, и с пренебрежением говорит он о тех литераторах, которых "ремесло в том и состоит, чтобы не писать", т.-е. они пишут внешне, а не внутренне, чернилами, а не стилем. С другой стороны, если стиль как-то выступает из целокупности всего произведения, если он слишком заметен и незаконно выдвигается на первый план, то это, нарушая указанное раньше единство формы и содержания, свидетельствует как против него самого, стиля, так и против содержания, берет это смысловое содержание под подозрение. В конце концов, лучший стиль — тот, которого не замечаешь.

Нередко приводят слова Бюффона: "Стиль это сам человек". Собственно, знаменитый французский ученый и писатель сказал не совсем так, его подлинное выражение: "Le style c'est del'homme mme", т. е. "стиль — вот что дает сама личность"; иными словами, писатель всегда имеет дело с прежним материалом, опирается на традицию, но этот традиционный материал он оформляет по своему, — именно здесь, в области формы, стиля, он обнаруживает самого себя, свою неповторимую индивидуальность, свою неотъемлемую идеальную собственность, свое внутреннее "я".

После всего сказанного ясно, что изучить стиль писателя это значит изучить его самого во всей полноте его эстетических и психологических признаков, в интимнейшей сердцевине его духовного существа. Недаром в наши дни так увлекаются формальным анализом литературного факта: формалисты предметом своего сосредоточенного внимания делают стиль произведения в самом широком смысле подчеркнутого слова. Но — может быть, неведомо для самих себя и невольно — они путем такого метода, тихой сапой своего формального разбора, извне приближаются тоже к внутреннему существу дела, т.-е. к творческому лику писателя, потому что, еще раз отметим, этот лик не может не проявляться в стиле, своем верном зеркале, в стиле, как оформителе содержания.

Имея своим источником внутренний мир писателя, стиль вместе с тем обусловливается и самой темой, самым предметом того словесного произведения, какое предлагает автор. Как говорить подсказывается не только тем обстоятельством, кто говорит, но и тем, о чем говоришь. Имеет свой смысл старинное учение Ломоносова о трех стилях, или "штилях" — высоком, среднем и низком, глядя по предмету, о каком идет речь.

Хотя стили у разных писателей различны, как различны вообще их художественные облики, но теория словесности искони предъявляет к каждому стилю или слогу некоторые общие требования, — даже слишком общие: ясность, точность, чистота, благозвучность слога — вот условия, каким должна удовлетворять всякая литературная речь, — да и не одна литературная. Но это не так существенно: гораздо важнее предъявлять требования к мысли писателя; если в этой области все будет благополучно, если мысль будет обдумана, значительна и отчетлива, то остальное приложится. Культура стиля — это, в конечном счете, культура идеи. Чтобы хорошо писать, надо хорошо думать.

85. Що означають поняття „архетип", „менталітет" та „національний характер"

Велика кількість праць (у тому числі й експериментальних), які дозволяють робити серйозні висновки про своєрідність тієї чи тієї ментальності, написані лінгвістами та психолінгвістами. І це зрозуміло: адже де, як не в мові найповніше представлено внутрішній світ людини. Мовна ментальність - це спосіб поділу світу за допомогою мови, він відповідає усталеним уявленням про світ. Оскільки головними чинниками мовної ментальності є соціокультурні фактори (а вони доволі мінливі), то й мовна ментальність також мінлива.

Ж. Ле Гоф характеризує етапи становлення історії ментальності, починаючи з виникнення самого цього поняття. Маючи свій корінь від латинського слова mens прикметник mentalis народився у XIV ст. у мові середньовічної схоластики. Іменник mentality виник тільки через 300 років у Англії, він - плід англійської філософії ХVІІІ ст. Але там він так і залишився філософським терміном, тим часом як у Франції з`явився у повсякденній мові (завдяки Ф. М. А. Вольтеру). Але й на початку XX століття, зазначав Ж. Ле Гоф [1, 42], слово "ментальність" усе ще вважалося неологізмом, маючи навіть зневажливий відтінок. Той самий відтінок певної другорядності зберігав й тоді, коли це слово ввійшло в науку. В етнології воно вживається для визначення та позначення свідомості дикуна (Л. Леві-Брюль), у психології - свідомості дитини (А. Валлон).

Наукову біографію поняття "ментальність" вивчено достатньо добре. Але існує й інший бік справи. Смисловий заряд слова сформувався раніше, коли воно ще знаходилось у межах буденної мови. Це слово опинилось у фокусі ідейної та політичної боротьби. Те, що наука на початку ХХ ст. виявила архаїчний пласт у свідомості людини, на думку У. Раульфа, було наслідком раптового соціального виявлення цього архаїзму. Йдеться про драматичний момент в історії Франції, коли внаслідок розгорнутої у 1897 - 1899 роках боротьби за перегляд вироку у справі офіцера генерального штабу - єврея А. Дрейфуса, якого було звинувачено у шпигунстві на користь Німеччини, країна розкололась на два табори і фактично була на порозі громадянської війни. За лічені місяці змінився звичний культурний ландшафт. Класові та релігійні протиріччя перестали відчуватися, їх змінили нові, а точніше - стародавні ідеологічні та афективні комплекси. Антидрейфусівська ненависть зблизила думки буржуазних родин з аристократичними. Католики, вище офіцерство, більша частина середніх прошарків, прості верстви населення об`єдналися проти "ворогів" Вітчизни та віри - інтелектуалів, соціалістів, масонів, євреїв, германофілів, узагалі - "напівфранцузів". Усіх їх праві вважали тепер за "меншини", що несуть загрозу "французькій душі". Ось тут і заговорили про те, що німці окупували не тільки територію, а й французьку ментальність. Слово одразу набуло ідеологічної гостроти. Ментальність розумілася як цінне національне надбання, як антитеза інтелектуалізмові, що роз'їдає націю. Одночасно почали вживати слово "ментальність" у негативному смислі, перш за все маючи на увазі чужі ментальності - німецьку та іудейську. Німецька "темна" романтика протиставляється "світлий" французькій класиці, а в іудейській ментальності знаходили "фермент" бунтарства.

Loading...

 
 

Цікаве