WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Європа XIX століття - Курсова робота

Європа XIX століття - Курсова робота

Зміст

Вступ

  1. Загальні риси розвитку культури XIX століття

  2. Основні художньо-мистецькі напрями XIX століття

  3. Криза у мистецтві XIX століття та шляхи її подолання

Список використаної літератури

Вступ

У XIX ст. завершується процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На грунті наукового світогляду створюється нова культура, в якій експериментальна наука поступово захоплює домінуючі позиції. Це виявилося вже на початку століття, коли наука остаточно зайняла належне місце серед предметів викладання і стала незалежною від релігії та філософії. Вчений перестає називати себе філософом, як він це робив v XVIII ст. Його вже не цікавлять метафізичні причини буття, він цілком віддається практичному застосуванню своїх знань.

1. Загальні риси розвитку культури XIX століття

В історію світової культури XIX ст. увійшло як доба піднесення і розквіту літератури, образотворчого мистецтва, музики. Саме в цей час з'явились твори, які становлять дорогоцінне надбання духовної культури людства.

Аналізуючи розвиток культури за цей період, передусім варто зазначити , що на нього вплинули значні світоглядні та соціальні зміни. Поглиблювалась наукова революція, набирала оберти капіталізація суспільства, посилювались демократичні процеси в політичному житті. Висхідний розвиток більшості європейських країн сприяв поширенню прогресивних ідей. Історія людства бачилась як цілісний висхідний процес, на вершині якого знаходились цивілізовані країни Заходу. Пріоритет західної, європейської культури не підлягав сумніву. Філософи та історики першої половини XIX ст. прагнули з'ясувати закономірності різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім, використати так звані об'єктивні закони історії для розбудови нового "досконалого" суспільства.

Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму, інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли протягом життя одного покоління людей руйнуються монархії, виникають нові держави, повністю перекроюється політична карта Європи, докорінно змінюється життя цілих народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що суспільство безперервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми. чи очікують людство нові потрясіння, коли їх чекати? На всі ці питання шукали відповідь у книгах істориків. Загальне захоплення історією було таким же характерним для XIX ст., як захоплення філософією для XVIII або природничими науками для XVII ст. Майже в усіх європейських країнах утворюються історичні товариства, засновуються музеї, починають видаватися історичні журнали, формуються національні школи істориків. Мабуть, найвагомішою серед них була школа, яка склалася у Франції в добу Реставрації (О. Тьєррі, О. Міньє, Ф. Гізо). Зокрема, Огюстен Тьєррі (1795—1856 рр.) вважав, що історична наука повинна бути ке "біографією влади", а "біографією маси". "...Рух народних мас до свободи, — писав він, — видався би нам більш величнішим, ніж походи завойовників, а їх бідування зворушили б нас більше, ніж нещастя королів, позбавлених престолу".

У XIX ст. завершується процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На грунті наукового світогляду створюється нова культура, в якій експериментальна наука поступово захоплює домінуючі позиції. Це виявилося вже на початку століття, коли наука остаточно зайняла належне місце серед предметів викладання і стала незалежною від релігії та філософії. Вчений перестає називати себе філософом, як він це робив v XVIII ст. Його вже не цікавлять метафізичні причини буття, він цілком віддається практичному застосуванню своїх знань.

Для вирішення техніко-економічних завдань, що ставилися перед наукою, вимагався новий, дослідний підхід до явищ природи. Треба було дослідним шляхом перевірити взаємозв'язки між формами руху, різноманітними хімічними речовинами, окремими видами рослин і тварин. Нагромадженню природничих знань сприяли розвиток міжнародної торгівлі, дослідження та освоєння нових географічних регіонів. Картина природи ставала більш повною, вчені відкривали "недостаючі ланки" в системі просторових та часових взаємозв'язків природи.

На перший план висуваються фізика і хімія, які вивчають взаємоперетворення і взаємозв'язок різних форм руху. Зокрема, розвиваються термодинаміка, електрофізика, електрохімія, хімічна атойїістика. В геології утверджується історичний погляд на земну кору, в біології — еволюційна теорія, виникають палеонтологія та ембріологія. У природознавстві назрівала заміна метафізичного погляду на природу діалектичним. Особливо цьому сприяли три великих відкриття: створення клітинної теорії (чеський натураліст Ян Пуркинє (1787—1869 рр.), німецький ботанік Ма-тіас Шлейден (1804—1881 рр.), німецький біолог Теодор Шванн (1810—1882 рр.); відкриття закону збереження та перетворення енергії (німецький прирорознавець Юліус Майєр (1814—1878 рр.); створення еволюційної теорії (англійський натураліст Чарлз Дарвін (1809—1882 рр.).

У філософському відношенні розвиток європейської культури XIX ст., особливо його першої половини, відбувався під знаком гегелівської філософії. Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770— 1831 рр.) зробив спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури. Глибокий історизм мислення дав змогу йому простежити у межах своєї системи відомі реальні історичні зв'язки. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, в якому кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже в ранніх творах він трактував іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені розвитку духу. У "Феноменології духу" (1807 р.) культура людства подана в її закономірному розвитку як поступове виявлення творчих сил "світового розуму". Свою епоху Гегель вважав перехідною до нової формації, яка поступово визріває в надрах християнської культури і грунтується на буржуазних моральних та правових принципах. Вплив гегелівської філософії на громадську думку XIX ст. важко переоцінити. Розвинутий ним діалектичний метод став своєрідним резюме всієї попередньої історії людського пізнання, наукового та художньо-естетичного освоєння світу.

Показово, що своїм духовним батьком Гегель визнавав видатного німецького поета, мислителя, природознавця Иоганна-Вольфганга Гете (1749—1832 рр.). Чуттєво-поетичне сприйняття природи, притаманне багатьом творам поета, знайшло своєрідне відображення у філософській системі Гегеля. "Коли я оглядаюсь назад, на шлях, який я пройшов у духовному розвитку, — писав Гегель Гете в 1825 році, — я бачу, що Ви вплетені в кожний крок цього шляху, і я б дозволив собі назвати себе одним із Ваших синів. Моє мислення отримало від Вас силу протистояти абстракції, а Ваші видання були тими маяками, по яких я направляв свій рух". Відомо, що Гегель мав великий вплив на систему художнього мислення Бальзака, Меріме та інших письменників і діячів культури XIX ст.

У культурному житті XIX ст. можна побачити два взаємопов'язаних процеси — розвиток національних культур та виникнення культурних феноменів, які мали інтегруюче регіональне, а іноді — світове значення, як, скажімо, філософія Гегеля. Розвиток національних культур був зумовлений зміцненням національних держав. У свою чергу, утворення регіональних літератур та мистецтв було покликане до життя схожістю соціально-економічних умов, світогляду, ідеології, поглибленням зв'язків між народами. Зростання міжнародного культурного обміну відбувалось завдяки стрімкому розвиткові світових економічних контактів, удосконаленню засобів комунікації. Саме в XIX ст. скликаються перші міжнародні конгреси, відкриваються перші міжнародні виставки, розширюється кількість перекладних видань, зростає кількість людей, які вивчають іноземні мови. Література і мистецтво Європи проникає в країни Азії та Африки, поширюється й зворотній культурний вплив. Так, Гете створює "Західно-східний диван", стверджуючи тим самим новий поетичний стиль, а "Східні мотиви" В. Гюго відкрили добу романтизму у французькій поезії. Без "Східних поем" важко собі уявити творчість видатного англійського поета Д. Байрона. Орієнталістські сюжети були притаманні німецьким романтикам (Шлегель, Гауф, Рюккерт, Платен), вплинули на формування французького романтичного живопису (Делакруа, Шассеріо).

Loading...

 
 

Цікаве