WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Основні теоретичні концепції культури - Курсова робота

Основні теоретичні концепції культури - Курсова робота

Сучасна соціокулькурна ситуація в Україні

Якщо творчий злет української культури був підготовлений національними процесами кінця XIX — початку XX ст., то зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спираються на перервану культурно-модерністську традицію 20-х років і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років Проголошення волею народу незалежності України зумовило радикальні змін в суспільстві, які суттєво позначились на становищі культури. Складається нова соціальна і культурна ситуація, яка породжує нову соціокультурну реальність. Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство, яке умовно визначається як "посттоталітарне", перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування. Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими відносинами між людьми в цілому (як суб'єктами культури), новими умовами (у тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб та засобів їх задоволення У суспільстві відбувається певна втрата еталонів культури, пошук нових культурних парадигм, вагання між класичною моделлю капіталізму та постіндустріальною, намагання без достатніх передумов дещо поквапливо "приміряти" їх до наших умов. Разом з тим становлення засад нового етапу розвитку української культури як національної пов'язане з глобальним планетарним процесом "етнічного ренесансу" останніх десятиліть XX ст. Таким чином, культура в цей період щодалі більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється ("нові українці" мають інший спосіб життя: набувають свого, здебільшого західноорієнтованого іміджу, ознак своєї особливої, часто міщанської причетності до культури, нових рис утворюваних субкультур). Розподіл культурних цінностей набуває соціальних ознак. Якщо раніше (у застійні часи) говорилось про загальну тенденцію розвитку соціалістичної культури "від соціальної диференціації до соціальної інтеграції", то тепер намітився зворотний процес. Соціально-культурна структура українського суспільства стає різноманітнішою, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства. Усі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового соціального вибору індивіда, який визначився у своєму негативістському ставленні до соціалізму, але не має однозначної позиції щодо нової соціальної реальності. Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів у суспільстві відбувається суперечливо і болісно, бо значна його частина залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної цивілізації, який у значній мірі виглядає повторенням уже пройденого шляху, а більшість ще не визначилась у своєму соціальному виборі.

Радикальні зміни відбуваються в системі художньої культури, у художньому житті суспільства. Нові соціально-художні відносини складаються між основними учасниками — суб'єктами цього процесу, між митцем, творчими спілками, публікою, критикою, державою і громадськістю.

Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, ціннісні орієнтації

Важливою рисою нової соціальної реальності і водночас чинником її розвитку є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої дедалі повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури (наприклад у літературі — Є.Маланюк, У.Самчук, В. Барка та ін.).

Глобалізація культури. Вплив процесу глобалізації на універсалізацію культур

Кінець XX - початок XXI ст. у порівнянні з попередніми періодами характеризується небаченим прискоренням розвитку усіх сфер суспільного життя. Насамперед це стосується сучасного машинного виробництва і самої людини. За останні 100 років усі соціально-економічні показники в декілька разів перевищили досягнення людства за всю його попередню історію. Зокрема, чисельність населення зросла більш як у тричі з 1,4 млрд. до понад 5 млрд. Тільки у одному Китаї щорічно народжується біля 15 млн. людей. Зазначимо, що за попередні 19 століть цей приріст склав лише 1,2 млрд. У XX ст. світове промислове виробництво зросло майже у 20 разів. Тут відбувся не просто кількісний ріст. Принципово змінилася його якість. За цей період людство оволоділо електричною та атомною енергією, принципово іншими стали предмети праці і умови виробництва, набагато зросли можливості передачі інформації. В кінці XX ст. народи усвідомили свою залежність один від одного і від загального розвитку людської спільноти.

Сукупність означених вище причин призвела до виникнення невідомих досі проблем, що зачіпають життєві інтереси всього людства. Вони отримали назву глобальних.

Глобальні проблеми сучасності - це ціла низка проблем, які зачіпають життя всього людства, а їх розв'язання можливе лише зусиллями всіх народів, які населяють Землю. Причому, глибина проникнення глобальних проблем у суспільне життя зростає з часом у геометричній прогресії. В процесі історичної еволюції людство уже підійшло до межі, коли його існування у науково-технічному, соціокультурному і природному середовищах без фундаментальних перетворень вихідних принципів співжиття може призвести до загибелі людської цивілізації.

Глобальність нових проблем, що постали перед світом, не лише в тому, що вони повсюдні чи пов'язані з особливою "біосоціальною" природою людини, а ще і в тому, що інтернаціоналізація суспільного життя створила такі якісно нові форми взаємодії, які суттєво вплинули на взаємозалежність прогресивного розвитку кожної країни зокрема.

Весь комплекс глобальних проблем можна згрупувати навколо трьох фундаментальних напрямків розвитку, що описують спосіб існування індивідів у світі. Це взаємозв'язки:

  1. "людина - техніка",

  2. "людина -культура",

  3. "людина - природа".

В кожній із цих систем по-своєму проявляється загроза людству. Зокрема, в системі "людина - техніка" загроза виникає з боку використання таких видів енергії, як атомна, термоядерна тощо. Зовсім невідомі для людини наслідки роботи машин, що працюють на принципах самовдосконалення і самонавчання.

Дві групи глобальні проблеми сучасності

Перша група - Проблеми, що загрожують існуванню всього людства:

  1. Запобігання термоядерній війні;

  2. Запобігання забрудненню оточуючого середовища;

  3. Запобігання виникненню нових епідеміологічна небезпечних хвороб.

Друга група - Проблеми, вирішення яких забезпечує прогресивний розвиток людства:

  1. Непоновлюваність сировинних запасів;

  2. Демографічний вибух;

  3. Голод;

  4. Використання ресурсів світового океану;

  5. Подолання економічної відсталості країн;

  6. Використання альтернативних джерел;

  7. Освоєння космосу;

  8. Перебудова міжнародних відносин.

Слід зазначити, що усі глобальні проблеми взаємозалежні, взаємообумовлені. їх розв'язання не може бути ізольованим одне від одного і розподіленим в якійсь хронологічній послідовності. Однак це не означає, що принцип "ієрархії"", певної їх послідовності за своєю значущістю не діє. Він визначає пріоритети. Зокрема, збереження миру становить не тільки вищу соціальну цінність, а й попередню умову успішного розв'язання інших глобальних проблем. Припинення накопичення озброєнь вивільнило б величезні економічні ресурси, науково-технічний потенціал для практичного розв'язання інших проблем.

Остання чверть XX ст. характеризувалася різким погіршенням якості оточуючого людину природнього середовища: забрудненням рік, озер, повітря, видовим збідненням флори і фауни тощо. Це свідчить про те, що протиріччя між суспільством і природою перемістилось у фазу взаємознищення. Суть сучасних екологічних протиріч - конфлікт між гігантськими темпами природоперетворюючої діяльності людської спільноти і процесами рівноваги в екосфері. Цей конфлікт створює реальну загрозу появи незворотних змін в природних системах, порушення основних механізмів життєзабезпечення людини.

Явище європоцентризму в світовій культурі. Ще академік Конрад, відомий знавець Сходу, закликав подолати в наших навчальних програмах європоцентризм, наголошуючи, що духовний світ Стародавньої Греції та Риму - не єдина й далеко не провідна підвалина світової культури.

Сьогодні особливої ваги набуває ініціатива Ю. І. Султанова, який багато уваги присвячує духовному змістові й естетичній досконалості художніх творів Сходу, палко пропагуючи доцільність їх вивчення у школі та вузі. Адже ми й досі перебуваємо в руслі естетичних забобонів ренесансно-класицистичної епохи, коли Буало, канонізуючи ренесансну програму, відверто забороняв письменникові спиратися на Біблію. Та коли на той час боротьба за емансипацію мистецтва від релігії була актом виправданим і зрозумілим, то невдовзі така позиція перетворилася на пихате, невіглаське ігнорування всього, генетично не пов'язаного з греко-римським світом, аж до поширеного з XIX ст. ставлення до Біблії як до збірки старих нісенітниць, вигаданих ошукувачами-жерцями. Подібний, сказати б "європеїзм" був і є сутнісно "прогресистським", згідно з яким Захід вважався світочем прогресу, а Схід - заповідником бузувірства та занепаду. Окрім того, побутувала думка, що східна література та мистецтво - це не художня творчість, а дидактика, релігія тощо. Скажімо, Гегель твердив, що мистецтво Сходу як таке, що базується на символіці релігійного характеру, загалом незрозуміле європейцеві й тому архаїчно-віджиле, а Просвітництво сповідувало загалом презирливе ставлення до східного мистецтва. Справді, умовно кажучи, "східне" мистецтво слова будується не на засадах естетики греків та поетики Арістотеля й у масі своїй є релігійною літературою (дидактика, притчі, одкровення тощо), а не суб'єктивною поетичною грою словом. Хоча на Сході малася й власна поетика ("Дхваньялока" Стародавньої Індії), високохудожні епос, лірика та драма (драми Калідаси, японські хоку й танки, "Махабхарата", "Рамаяна", епос про Гільгамеша та ін.). Але формантою тут зазвичай виступало саме релігійне начало. Так, "Махабхарата" й "Рамаяна" - не лише епоси, а й релігійний канон (частину "Махабхарати", Бхагават-Гіту, іменують "Біблією індуїзду"), частина коментарів до священних Вед. Лірика Старого Китаю чи Японії -буддійська медитація. Дхаммапада (вислови Будди) або логії Євангелій (висловлювання Ісуса) - суть витончена літературна гра словом, що засвідчує високу освіченість і водночас органічну народність авторів. Проте це не "художня література", а виклад віровчення. Накладати на художній текст такого рівня Арістотелеві канони означає звести його на нінащо. Саме тому секуляризована європейська думка не сприймає східну творчість як щось вагоме, немовби навмисне ілюструючи буддійську тезу: нірвана є пустка для сансаричної свідомості, так само як сансара - для нірванічної. [1,8] Характерний епізод: на початку XIX ст., коли, за Наполеона, Франція відкрила для себе світ Давнього Єгипту, єгипетські мотиви увійшли до стилю ампір підкреслено "приборканими", втративши сутність власного художнього образу. Сходові дозволялося хіба що позалишати фігури зв'язаних рабів-каріатид для підтримки класицистичних фронтонів. А тим часом європейська культура, як така ,зобов'язана Сходові більше, ніж звичайно гадають. Серйозна наука вже на дійшла висновку, що саме зоря культури та цивілізації засяяла вперше в Месопотамії, де вперше виникли писемність, література та міська цивілізація. Саме звідси бере початок група найдавніших сюжетів: про створення світу, потоп, богоборство людини. А грецькі міфи, які в школі подаються як витвір суто європейської свідомості, насправді навіяні месопотамським впливом. Так, оповіді про створення світу й подолання "старих богів", деякі риси Зевса, сюжети про сфінкса, Телефа, змагання лучників тощо запозичені в домікенські часи з Давнього Сходу. Ми часто говоримо про еллінізм. Але чи багато уваги ми приділяємо елліністичному періодові з його блискучим синкретизмом? Адже в той час зародилося мистецтво перекладу, започаткувалася літературна критика, сформувалася філологічна культура як така. Саме тоді справі Александра Македонського - з'єднанню Заходу та Сходу - дано було міцний поштовх, скажімо, грецькою перекладено Старий Завіт ("Септуагінта"). Тоді сформувалася словесність, що синтезувала єгипетський, халдейський та елліністичний способи мислення, ідеологія, що згодом стала джерелом наукової свідомості та єретичної думки. Чи ж приділено в наших навчальних програмах належну увагу всім цим епохальним явищам?! Методологічний принцип європоцентризму з елементами біогенетичної теорії, реалізований у проекті нової програми, безпосередньо стосується також змісту майбутніх шкільних підручників: він, власне, ставить хрест на всій класичній літературі Сходу (вона ж бо не європейська!), що раніше повноправно вивчалася на уроках зарубіжної літератури. Орієнталістика як така взагалі залишилася поза увагою укладачів програми. Знехтувано і тим фактом, що традиції східної літератури, як перлини світової культури, знайшли втілення у творах великих європейських письменників (згадаймо принаймні Гете, Байрона, Пушкіна, Міцкевича, Г.Манна). У зв'язку з цим благодатний пласт української літератури, що яскраво свідчить про її органічне входження до всесвітнього літературного контексту (тут стають у пригоді східні рецепції у творчості П.Куліша, І.Франка, Лесі Українки, Осипа Назарука, П.Загребельного, діяльність талановитих українських перекладачів та всесвітньо відомих орієнталістів), залишається поза культурними та естетичними інтересами українського учня, а його уявлення про всесвітній літературний процес буде невиправдано однобоким. У наших навчальних курсах відсутнє навіть належне вивчення Біблії, книги, що є духовним керманичем Сходу й Заходу вже протягом кількох тисячоліть! Немає потреби доводити духовні резерви Вічної Книги, зауважу лише, що сама історія збереження, передачі та коментування її тексту - взірцевий, еталонний приклад філологічної культури. Але що ми знаємо про все те? Хіба що згадуємо Остромирове Євангеліє, бо ж у ньому є кілька давньоруських лексем. Наше звичне розуміння літератури як суто "художнього слова" склалося в Древній Греції, де роль власне Священного писання виконували твори поетів, зокрема "Теогонія" Гесіода. а література як мистецтво починає чітко відокремлюватися від літератури як "писання". І хоча Арістотель ще чітко пам'ятає про походження трагедії від культу Діоніса, саме він у "Поетиці" висуває тезу про мімезис, імітацію природи в художньому слові та встановлює жанровий склад цієї нової, художньої літератури саме за способом наслідування природі. Європейська естетична думка, що успадкувала ідеї Арістотеля, усвідомила літературу в низці інших мистецтв саме як мистецтво відтворення реальності. Скажімо, І.Кант наголошує, що саме професіоналізм художника, "незацікавленість" читацького або глядацького задоволення, "блиск форми" складають сутність усякого мистецтва, зокрема і літературного. Кант уперше послідовно відокремив естетичне від етичного, давши грунт для теорії "чистого мистецтва", і хоча на практиці літературі та мистецтву рідко вдавалося залишатися "чистими", хоча їх постійно прагнули "ангажувати" ті або інші ідеологічні доктрини, усе ж принципову сутність мистецтва як такого Кант визначив цілком точно.Але старогрецька художня література, так само, як і післяренесансна художня література Європи, зовсім не складають ні кількісно, ні за резонансом такого духовного впливу на народи світу, як сакральні тексти та породжена ними коментаторсько-художня література. Достатньо порівняти обсяг і досвід новітньої художньої літератури з літературою Давньої і Середньовічної Індії (Веди і веданта, буддійська література тощо), з літературною творчістю арабо-мусульманського регіону, яка і нині багато в чому будує свою картину світу на Корані, і, нарешті, із Біблією і текстами, нею породженими. Наші традиційні навчальні програми, що будуються на європоцентристському принципі, у яких світська література займає чільне, якщо не особливе, місце, дають дуже неповну і навіть перекручену в пропорціях картину світової літератури, тому що рать сакральної літератури часто взагалі не береться до уваги. Але ж вона, на відміну від літератури художньої, безперестанно не тяжіє до політики чи до інших ідеологічних сфер, а перейнята вічними екзистенціальними проблемами людини, що хвилюють здорову свідомість за будь якої доби: що таке Добро і Зло. Життя і Смерть, чи є порятунок від Зла, чи є вічне життя, що таке Божество і як здійснити зв'язок із ним? Водночас сакральна література підтверджує колективний духовний досвід людства у вигляді догм (аксіом), що насаджуються не насильницьким шляхом. Адже релігійне вчення складається століттями як плід соборної свідомості та колективної літературної праці: запис, відсівання апокрифів, канонізація тексту, редагування пам'ятки, боротьба з єресями, що його спотворюють, - усе це справа не одного дня і не одного автора. Товщу сакральних текстів творять люди, які разом розробляють постулати віри, і тому особисте для них - незначуще (часом сакральні тексти анонімні або на грані анонімності). Це різнить сакральну літературу від художньої, у котрій головне-самовираження особистості, її утвердження й уславлення. Щоправда, сама проблема літератур Сходу та їхнього впливу вимагає найсерйознішої уваги. Адже Схід - величезний й різнорідний конгломерат мов, релігій, літератур, міфологій, культурних стереотипів та систем. Досі йшлося про фундаментальний позитивний вплив лише біблійно-християнського елементу. Проте існує й інший, язичницький Схід, що гіпнотизував Захід, починаючи з часів Александра Македонського, бурхливо вливався до європейської свідомості єгипетськими окультними творами, маніхейством, зороастризмом, що стало важливим чинником літературного життя в часи народження нової християнської Європи. Отже, слід зупинитися на синтезі культур. Саме "синтез" як метод наукового дослідження полягає у вивченні предмета в його цілісності, єдності та взаємозв'язку всіх частин. Йде мова про включення до шкільної програми, окрім літератури Заходу ,ще й літератури Сходу. Зробити це не зовсім легко, бо мало перекладів, мало фахівців східних літератур; вони навіть достатньо не опоновані фундаментальним академічним літературознавством.

Loading...

 
 

Цікаве