WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Витоки української художньої культури - Курсова робота

Витоки української художньої культури - Курсова робота

Багато квітів та зілля пов'язані з дівоцтвом. Барвінок – символ молодості, кохання та чистого шлюбу, чому частий він у весільному ритуалі. Почесне місце в народних звичаях посідає м'ята. Як і калина, м'ята є символом дівочої краси і цноти. У фольклорі м'ята нерідко згадується поруч із рутою, утворюючи немов би одну рослину – руту-м'яту. За традицією вінок для молодої та вінки для дружок плели з м'яти, барвінку і рути. Лобода в українців символізувала нужду та убогість. Часник відігравав важливу роль як оберіг від злих сил. У день весілля його вплітали у вінок молодої або зав'язували між її волоссям.

Полин найчастіше використовували як оберіг від русалок зустріч з якими вважалася особливо небезпечною в так званий Русалчин Великдень (наступний четвер після Зелених свят). У народних піснях і переказах полин нерідко виступає символом нещасливого життя.

Червоний цвіт маку – символ дівочої краси. Поширеним було вірування в чудодійні властивості маку як оберегу від лиходійства відьом упирів.

Багато народних оповідань існує і про плоди та збіжжя. Яблуко вважалося символом родючості. Жито – символ плодючості й тому часте в ритуалах, особливо весільному. Вживається або в зерні, або в снопах. Так сніп жита вноситься в хату під Різдво, часто ставиться в головах молодих при першій постелі.

Гарбуз – символ відмови, і дівчина, відмовляючи парубкові, за якого її сватають, дає йому гарбуза.

Мед як продукт роботящих бджіл, здавна поважається й уживається в ритуальних обрядах на весіллі, похоронах.

Хміль слугує символом родючості. Перед вінчанням молоду завжди обсипали хмелем, тому ця рослина асоціюється з весільною традиційністю. Просо, гречка й конопля віддавна мають інтимне значення. Звідси й поговірки "Не пхай носа до чужого проса", "Вискочив, як Василь з конопель".

Хліб з глибокої давнини у великій повазі. Він основа життя. Культ хліба в українців ще й тепер сильний. Він присутній при сватанні, весіллі. Хлібом зустрічають гостя, з хлібом ходять у свята до поважних людей.

Коровай – це ритуальний священний жертовний хліб, що заступив м'ясну жертву.

У традиційних уявленнях українців значне місце посідав і різноманітний тваринний світ. Птахи, звірі, плазуни присутні в народних обрядах та іграх, у системах прикмет і ворожінь.

Коза в традиційних віруваннях відігравала неоднозначну роль. З одного боку, ця тварина вважалася породженням диявола, тому її боялася нечиста сила. Водночас, коза символізувала родючість і життєву силу Звідси традиційні обходи села з "козою", які влаштовували на свято Коляди. За часів християнства цей звичай залишився як невід'ємна частина різдвяних свят.

Лис завжди виступає як хитрун. Вовк – символ швидкості, своєю ненажерливістю – символ голоду.

Собака – з глибокої давнини стала символом вірності, баран чи вівця– символом невинності. Кінь здавна користувався традиційною пошаною. Відомі магічні дії та повір'я пов'язані з кінською підковою.

Зозуля – символ суму та вдівства. Це віщий птах. Чайка – символ засмученої жінки, що стала чайкою по смерті свого чоловіка. Символом тужної жінки є також і горлиця та лебідка.

Голуби в багатьох народів вважаються символом щирої та вічної любові. Ластівка приносить весну на землю і щастя в дім.

За народними повір'ями, крик півня, що віщує наближення дня відганяє від хати нечисту силу і злих духів. Широковідомий переказ про червоного півня, який може показати захований скарб.

Деякі птахи з глибокої давнини стали лиховісними. Ворон, галка можуть накаркати біду, пугач або сова також кричать на лихо. Ці елементи світогляду наших предків і дотепер ще живуть у народній свідомості.

Слов'янські вірування особливо тісно були пов'язані із землею. Божества населяли ліси, поля, води. Кожне урочище мало своїх богів, життя наших пращурів було оповите повір'ями про русалок, водяників, лісовиків.

Перші відомості про демонологічні вірування слов'ян подають київські книжники та український міфологічний фольклор. На жаль, лише у XIX ст. розпочалося систематизоване фіксування й вивчення української міфології як однієї зі складових загальнослов'янської культури.

Аналіз змісту цих вірувань дає підставу виділити два основні етапи в еволюції демонологічних образів. Перший з них представлений віруваннями в духів. Другий виникає уже за часів трипільської культури і успадковується слов'янами. До того ж перший етап фактично не закінчується і триває поряд з другим навіть уже за християнських часів.

Стародавні пам'ятки згадують про божків, яких почитали давні слов'яни Таких божків було дуже багато, вони населяли весь різноманітний світ навколишньої природи. У воді жили водянки, які любили перевертати човни, а тому рибалки мусять добре знатися з ними и задобрювати їх.

Ліси населяли лісовики або полісуни, які жили у дуплах сухих дерев. Ночами вони можуть верещати і лякати людей. А коли полісуни починали битися, у лісі здіймалася буря. Лісовика и усе лісове царство поетично оспівала у "Лісовій пісні" Леся Українка.

Давні українці вірили, що у збіжжі обов'язково повинні жити польовими, які дуже люблять викочуватися в хлібах і носитися з вітром по них.

Грецький письменник VI ст. Прокопій Кесарійський розповідає про слов'ян які "почитають ріки і німф, деякі інші божества приносять жертви також і їм всім". Цими німфами у нас здавна були русалки, яких у глибоку давнину називали берегинями. Весною, коли тане сніг, русалки виходять із-під землі, де вони зимують, і гучно розмовляють. Вночі вони виходять на берег і при світлі місяця водять хороводи. Русалки можуть залоскотати кожного, хто попадається в їх руки, зваблений красою.

Подругами і сестрами русалок водяних вважалися лісові мавки. Як розтануть сніги, мавки засаджують гори і долини квітами. А коли все розквітає, вони заквітчують свої коси, заманюючи хлопців своєю красою.

За народними уявленнями, різновидом злого духу, що як зірка падає з неба, був перелесник. Він міг набирати вигляду будь-якої людини відвідувати людей і навіть оселятися у їх хаті.

Міфічні велетні-людоїди песиголовці за народними переказами відрізнялися нечуваною жорстокістю. Мали вигляд вкритою шерстю людини з собачою головою одним оком посеред чола, іноді з рогом. Пересувалися вони дуже швидко у повітрі чіпляючись один за одного.

Народні казки й легенди змальовують демонічну істоту, що має вигляд старого діда з величезними бровами і віями. Це – вій. Від погляду його може гинути все навкруги. Очевидно саме з оповідями про вія пов'язані повір'я про недобрі очі й зурочення.

Найдавнішим уособленням зловорожих сил був упир. Упирі – персонажі, що стоять на межі між зооморфними і антропоморфними істотами. Така двоїстість форми властива й багатьом іншим образам демонічного типу надприродного, зокрема, уявленням про "нечистих" небіжчиків (утоплеників, убитих тощо) та про вовкулаків. До речі, вовкулаки – це теж перевертні, ворожбити й звичайні люди, чаклуванням перевернуті на вовків.

Зазвичай, найпопулярнішим образом української демонології є чорт, (біс, диявол, дідько, люцифер, сатана, нечистий, куций). Звичайним помешканням чорта вважали млини, глибокі провалля, напів-зруйновані будівлі, зарості бузини, чортополоху тощо. І Функції чорта дуже різноманітні, він усіляко шкодить людям, насилає хвороби, зводить жінок, полює на людські душі, штовхає на злочини й прикрі вчинки. Чорт може вдаватися до перевтілення, причому набирати вигляду не тільки людей, а й неживих предметів.

Демонологічний образ чорта, як, до речі, й образи інших злих і добрих духів, зазнав значної еволюції особливо під впливом християнства. "Ранній" чорт не мав ніякого відношення до пекла, тепер же "куций в пеклі припікає". До того ж в українських легендах чорт виступає суперником і антиподом бога і має свій внесок у творення світу. Саме він навчив людей ковальства, винайшов вогонь, млин, скрипку, дуду, горілку і тютюн. Йому навіть приписували такі плоди технічного прогресу, як фабрики, залізниці, телефон тощо.

Для традиційної народної свідомості чорт – уособлення таємничої сили, якою клянуть своїх ворогів: "Бодай тебе чорт узяв", "Іди під три чорти". "Приніс же тебе дідько не в час, не в годину".

Водночас, чорт – досить комічна і безталанна фігура. В українському фольклорі він є постійним об'єктом для жартів та анекдотів У боротьбі з чортом людина завжди виходить переможцем. Звідси й відоме українське прислів'я "Не такий страшний чорт, як його малюють".

З давніх часів родина у слов'ян була міцною, бо її скріплював родинний культ. Культ домового божества надзвичайно старий і відомий у всіх індоєвропейських народів. Домове вогнище було головною святинею дому. Богом домового вогнища у нас став домовик або домовий. Він – постійний вартовий дому, охоронець родини. Живе він у запічку. При переході на нове помешкання треба було виконати цілий обряд, щоб домовик перейшов з родиною. Якоїсь особливої назви для домовика не склалося, але існує версія, що такою могли бути Цур та Пек. У разі якоїсь небезпеки на ворога напускали свого домового закляттям "Цур тобі, Пек". Звідси й наші старі вирази "відцуратися" – відійти, відділитися від когось, "спекатися" – позбутися неприємностей. Можливо подібне походження мають і слова "небезпечний", "безпека".

Loading...

 
 

Цікаве