WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Витоки української художньої культури - Курсова робота

Витоки української художньої культури - Курсова робота

Про суспільне життя наших предків-слов'ян маємо небагато відомостей. Жили тоді патріархальним родовим життям. Родина була міцною, на чолі її стояв батько. Держави, як суспільної об'єднуючої організації, не існувало. Жили переважно сільським життям серед свого поля (давнє слово "село" – це поле).

Про слов'ян багато свідчень залишили для нас давньогрецькі, візантійські та арабські письменники. Серед давньогрецьких авторів, які залишили відомості про слов'янські землі та народи, що їх заселяли, виділяється Геродот, автор відомої "Історії". Це єдиний автор, який свого часу подав комплексну картину природи, населення, господарства, побуту і культури земель, що простиралася від Істри (Дунаю) до Танаїса (Дону). В інших античних авторів (Гіппократ, Діодор Сицилійський, Страбон, Птолемей) можна знайти описи подій, або окремих аспектів життя племен, розселених на території сучасної України і суміжних земель. Більш системними є праці візантійських та західноєвропейських авторів від VI до XI ст. У цих працях знаходимо відомості про спосіб життя і побут слов'ян, їх воєнну силу, про окремих руських князів Ігоря, Ольгу, Святослава, Володимира та ін. Найвідомішими авторами є Прокопій Кесарійський, візантійський імператор Маврикій, патріарх Фотій, імператор Костянтин Порфирородний, візантійський хроніст Лев Діакон. Цінними для нас є і свідчення арабських авторів ІХ-ХІ ст., які повідомляють нам, що слов'яни і руси у ті давні часи були великими народами, заселяли величезну територію і виконували помітну роль у тодішніх міжнародних політичних і економічних відносинах.

Хліборобство, яким займалися з прадавніх часів народи, що проживали на цій території, вимагало тривалої осідлості. Це зумовлювало світогляд давніх слов'ян, зорієнтований на єдність з природою. На початкових етапах своєї історії праукраїнці спиралися на міфологічну картину світу, обожнюючи сили природи, вірячи у духів, які супроводжували людину від її народження до смерті. Це, власне, і стало основою релігії, яка отримала назву "язичництво". Міфологічна свідомість не знала розподілу світу на природний і надприродний Світ поділявся на "свій" і "чужий" і вважався упорядкованим, коли був оцінений по семи координатах схід-південь – захід – північ і верх – центр – низ. Цей світ сприймався невід'ємним від людини, що освоює його, встановлюючи у ньому порядок.

Слов'яни вірили в існування у тілі людини двійника – душі, що здавалася цілком реальною істотою – чоловіком в зіниці ока, пташкою в грудях, кров'ю тощо. Ці найдавніші вірування, зароджуючись ще за часів ранньо-родового суспільства пізніше не тільки зникають безслідно, а й чіпко тримаються у масовій свідомості, протистоять вірі в духів і богів, синкретизуються з нею.

Про залишки вірувань чуттєво-надчуттєвого типу зустрічаємо свідчення в художній літературі, наприклад, у Панаса Мирного: "очі в Чіпки налилися кров'ю, в чоловічках засвітили огні"

Анімістичний світогляд був основою всіх давніх вірувань він глибоко проник у нашу сьогоднішню мову.

Джерелом і головним двигуном усього живого на землі людина вважала сонце. Тому майже в усіх народів сонце з найдавнішого часу обожнюється, а пізніше перетворюється в окремого бога. Слов'яни теж були сонцепоклонниками. Є відомості, що в давнину сонцю приносили пожертви. Люди вірили, що природа може допомагати або шкодити людині, а отже, з нею треба було налагодити стосунки і якщо сонце закривала затьма, це обов'язково вважалося вісником нещастя. Згадаємо хоча б "Слово о полку Ігоревім", золоту пам'ятку давньоруської літератури.

У народній традиційності часто зустрічаємо залишки солярного світогляду. У святковому ритуалі слов'ян було багато сонячних емблем: білий кінь, що біжить по небу, яйце – джерело зародження, як і сонце, Андріївська "калита". Коли сонце заходило, його проводжали із сумом і страхом, тому захід став недобрим місцем, а схід – це добра сторона, де вічна весна, вічне світло й тепло.

У великий пошані у слов'ян завжди була земля, хоч окремою персоніфікованою богинею не стала. Вираз "мати сира земля" дуже давній і загальновідомий. Слов'яни вважали землю найвірнішим свідком, тому на доказ правди годилося їсти або цілувати землю. Земля багата не тільки тим, що родиться на ній а й тим, що на ній або в ній перебуває. Тому загальновідоме слов'янське ставлення до скарбів. Величезна кількість поетичних легенд і сказань дійшла до нашого часу про чудодійний цвіт папороті, який може розкрити ті скарби.

Як свідчать пам'ятки, у слов'ян відоме було поклоніння воді, вони приносили жертви річкам, озерам, болотам, колодязям. Воду вони вважали сонцевою сестрою і вірили, що вода буває жива і мертва, цілюща і безсила, може додавати сил, або, навпаки, відбирати їх. Ці вірування збереглися у народних казках. Особливо цілющою вважається вода з того місця, де сходяться докупи три річки. Язичники освячували воду проливаючи її через полум'я. За народними віруваннями сльози теж мають очищувальну і цілющу силу. Вода у слов'ян була символом розмноження й парування, тому шлюби вони часто брали над водою. Обряди купання, обливання, збирання роси дуже старі й різноманітні Вірили також у віщу силу води, тому використовували її при ворожінні.

Язичницькі вірування наших предків не були незмінними, як не були незмінними і міфологічні уявлення про світ. На різних етапах історичного розвитку вони доповнювалися різними богами, які уособлювали різні сили природи.

Значне місце у язичницькому світогляді належало рослинному та тваринному світові. З глибокої давнини слов'яни з благоговінням схилялися перед культом рослинного та тваринного світу, який їх оточував. Цей світ був життєво необхідний людині у найрізноманітніших сферах господарської діяльності. Рослини посідали значне місце в широкому комплексі традиційних вірувань, звичаїв та обрядів. Важливу роль у календарних святах та сімейно-побутових обрядах відігравали рослини-символи, які мали допомогти людині зміцнити здоров'я, добробут сім'ї, посилити плодючість землі й худоби, вберегтися від нечистої сили.

В українських казках, піснях, поговірках дуже поширена персоніфікація дерев. У давніх слов'ян такі дерева, як дуб, бук, липа вважалися незвичайними, бо їх любили боги й жили на них. Наші пращури влаштовували біля лісових велетнів обрядові дійства, приносили жертви богам. Оспіваний у народних думах та піснях, дуб є символом молодого козака. У весільних приповідках і побажаннях дуб виступає символом подружнього життя, міцного здоров'я й довголіття молодих. За народним звичаєм, коли народжувався син, батьки висаджували два жолуді коли донька — висівали калинове зерня.

Калина біля хати – здавна найперша ознака оселі українця. Калина– це той символ, що пам'ять людську береже, нагадуючи про милі краї, символ безсмертя, невіддільний від життя. Та найчастіше з калиною порівнюють дівчину. У художній свідомості калина уславлена своєю незрівнянною красою. Вона і червона, і ясна, і красна, як символ дівочої незайманості, молодої вроди. Як дуб – символ міцності, надійності, так і калина – символ вірності. Звідси здавна широке використання калини у народній звичаєвості, зокрема весільній: нею прикрашали весільні столи.

Красива, струнка дівчина або заміжня жінка в народних піснях порівнюється з тополею. Рубання тополі символізує заручення та одруження дівчини. Народна мудрість давно визнала де ростуть верби, там чисті джерела води. І справді, з давніх-давен криниці переважно копали під вербою. Верби над ставом – традиційна прикмета українського села Нерідко верба символізувала повноту життя, довголіття. Давні слов'яни вважали вербу священним деревом. У них вона уособлювала бога сонця Ярила, що дав людям вогонь. Верба була символом родинного вогнища. Навколо дерева водили молоду пару. Під час буревіїв проти вітру кидали вербову гілку – вона, мовляв, зупинить бурю. Як символ увійшло дерево пізніше і в християнські вірування. Тиждень перед Великоднем називається Вербним. Освячену вербу приносили в дім і били нею членів сім'ї, найчастіше дітей із побажанням здоров'я і багатства, освячену вербу висаджували на городі. Вважали, що коли гілка прийметься і виросте з неї дерево, то буде воно рятівним для людини на схилі віку. Вірили, що верба відганяє від оселі злі сили і хвороби. Плакуча верба з дуже давнього часу – символ опечаленої матері або вдівства.

З глибокої давнини відоме вшанування різноманітного зілля. Вірили, що зібране у певні дні, особливо в купальську ніч, зілля має велику силу: розрив-трава дає доступ до всього міцно замкненого, любисток привертає любов.

Улюбленим зіллям чортів та відьом вважалася папороть. За народними повір'ями, в ніч під Івана Купала на коротку мить з'являється вогненна квітка папороті. Той, кому вдається зірвати її, отримує чарівну силу, яка дає змогу знаходити заховані скарби, дізнаватися про долю людей, зцілювати хворих, розуміти мову звірів і птахів.

Loading...

 
 

Цікаве