WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Мова як засіб і матеріал формування та становлення особистості людини - Курсова робота

Мова як засіб і матеріал формування та становлення особистості людини - Курсова робота

За генеалогічною класифікацією українська мова належить до індоєвропейської сім'ї. Є ще угро-фінська, тюркська, іберійсько-кавказька, семіто-хамітська, монгольська, малайсько-полінезійська, китайська, тібетська та інші сім'ї мов.

До індоєвропейської сім'ї належать кілька груп мов: східнослов'янська, романська, германська, балтійська, кельтська, індійська, іранська, грецька, вірменська, албанська, та ін.

Слов'янська група мов складається з трьох підгруп: східнослов'янської, західнослов'янської, південнослов'янської. До східнослов'янської підгрупи належать мови: українська, російська, білоруська; до західнослов'янської – польська, чеська, словацька, кашубська, верхньо- та нижньолужицька (Німеччина); до південнослов'янської – болгарська, сербо-хорватська, словенська, македонська, старослов'янська.

Усі слов'янські мови мають одне джерело: праслов'янську або спільнослов'янську основу, яка існувала у вигляді слов'янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н. е. З перетворенням і формуванням слов'янських племен в окремі народності сформувалися й усі слов'янські мови. Цей процес був тривалим і неоднаковим для всіх народів Кожна із слов'янських мов зберегла багато спільних рис, зокрема основні закономірності у фонетиці, граматиці, лексиці, але набула й своїх рис, мала свої тенденції розвитку, поповнила лексику, збагатила виражальні засоби.

Українська мова є спадкоємицею мов ще тих слов'янських племен, що засиляли територію сучасної України, - полян, древлян, сіверян, тиверців, уличів та ін.

Хоча існують теорії і про давніше походження української мови (5-20 тисяч літ тому). Тут слід розмежовувати два питання: поява живої народної української мови у виникнення української літературної мови. Звичайно, відколи на наших землях появилися предки українців, то й мали вони ту мову, яку значно пізніше наш народ назве українською. Безмовного народу не буває. Історики й археологи свідчать, що українці є автохтонами, тобто споконвічно жили на своїй землі і, отже, завжди спілкувалися своєю мовою. Безперечно, цій живій народній мові кілька тисяч літ, і тоді вона не могла бути точно такою, як нині, але поступово складалися її фонетичні, лексичній граматичні риси у напрямку і розвитку до сучасної української мови.

Літературні мови у всіх народів є значно молодшими від народних живих мов. вони появляються на певному етапі розвитку суспільства, державності, письма й літератури і є вже культурним варіантом народної мови. Іноді запозичуються чужі мови для культурних потреб, і тоді вони стають літературними.

Минулі довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграції територіальних діалектів у живу давньоруську мову київського зразка, розквіту усномовної та писемної культури Київської держави, доки витворилась ранньоукраїнська літературна мова. Історія її формування та становлення охопила кілька століть і залишила нащадкам багато писемних пам'яток світського та релігійного характеру: літописи, повчання, сказання, збірники, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, міські ратушні книги, акти, універсали, послання, трактати, поезію та художню прозу.

Давній період української мови породив багатющий український фольклор: історичний, обрядовий, календарний, соціальний, господарський побутовий. Це історичні думи та пісні, казки, легенди, перекази, оповіді, колядки, щедрівки, гаївки, веснянки.

Нова українська літературна мова, якою користуємося сьогодні, увібрала в себе писемні традиції давньої української літературної мови, скарби усної народної творчості українців і розмаїття живого мовлення на терені етнічної України.

З часів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка нова українська літературна мова мала підґрунтям народно розмовну основу. Основоположником її став Тарас Шевченко. Він синтезував усе найкраще з книжних традицій давньої мови, запозичень, з усної творчості та живого мовлення українців Наддніпрянщини, виробив фонетичні, морфологічні, синтаксичні норми, закріпив їх.

XIX i XX століття – тяжкі сторінки гласних і негласних заборон української мови, репресій, утисків, зневажання. Але український народ зберіг свою мову. В цьому йому допомагала українська інтелігенція – репресована, знищувана, розстрілювана, ганьблена, але нескорена.

У розвиток сучасної української мови, збагачення її виражальних засобів шляхом поповнення лексики та фразеології, витворення індивідуально-авторських тропів, пошуків перлин народної мови внесли свою вагому частку такі українські письменники, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, І. Кочерга, П. Куліш, А. Головко, М. Стельмах, О. Гончар, О. Довженко, А. Малишко, І. Багряний, Є. Гуцало, Г. Тютюнник, Д. Павличко, І. Драч, Л. Костенко. та ін.

Період історії України з 1917 року й донині не був однозначним для розвитку української мови. Об'єднання українських земель в одній республіці розширило територіальні межі й сприяло утвердженню єдиної української літературної мови. Проголошення після жовтня 1917 року політика розвитку національних мов і культур не була послідовною. У перші роки радянської влади вона нібито й сприяла розширенню суспільних функцій національних мов, побудові народної освіти рідною мовою, розвитку національних культур. Проте поступово втрачалися демократичні завоювання, поширювалася русифікація в національних республіках, звужувалися функції національних мов країни. Українська мова як близькоспоріднена з російською зазнавала особливо інтенсивного витіснення зі сфер суспільно-політичного життя, що ставало небезпечним для її повноцінного функціонування.

Гарантією успішного розвитку української літературної мови, повнокровного її життя може бути тільки справжня державність українського народу.

Сучасна українська літературна мова

Сучасна українська літературна мова є вищою формою вияву української національної мови. Нижчими її формами є територіальні та соціальні діалекти.

Літературна мова – це відшліфована мова, яка характеризується поліфункціональністю, унормованістю, стандартністю, уніфікованістю, розвиненою системою стилів.

Функціональне призначення літературної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні усіх сфер діяльності суспільства. Вона є мовою державного функціонування в Україні, спілкування людей у матеріально-виробничій і культурній сферах, мовою науки і освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців. Основна ознака літературної мови та, що вона є унормованою формою загальнонародної мови.

Багатогранність суспільного функціонування української літературної мови в усній і писемній формах відображає загальнонаціональне в ній, що й відрізняє літературну мову від територіально обмежених діалектів як форм побутового мовлення, та національних діалектів, обмежених невеликими соціальними колективами людей. Сучасна українська літературні мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних мов важливу роль відіграла художня література.

Норма (літературна норма) – прийняте в суспільній практиці людей правило вимови, вживання слова, граматичної форми, побудови словосполучення, речення тощо.

Літературні норми вимови звуків і звукосполучень, слововживання, запису звуків на письмі, написання слів та їх частин вживання граматичних форм слів, побудови словосполучень і речень, постановки розділових знаків, відбору мовних засобів відповідно до умов спілкування характеризуються системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю. Ця остання ознака (стабільність) не суперечить властивості літературної норми змінюватися з часом. За ступенем стійкості літературні норми неоднакові на різних рівнях мовної структури. Найстабільнішими є норми граматичні, оскільки відношення системи і норми в граматиці спираються на усталені зразки і моделі парадигм, словосполучень, речень. Орфографічні норми час від часу зазнають змін відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань з огляду на нові підходи.

Зміни літературної норми можуть бути викликані внутрішньомовними чинниками або позамовними. В оцінці норми і варіантів беруть до уваги традиції вживання, поширення, регулярна відтворюваність у мовленні. Наприклад, в українській мові при звертанні до особи нормативною є форма кличного відмінка. Називний відмінок однини у цій функції обмежений.

Норми літературної мови закріплюють традиції, культурні здобутки минулого і водночас регулюють використання не тільки усталених правил, а й появу нових у процесі мовленнєвої діяльності людей.

Дотримання літературних норм усіма, хто використовує українську мову як засіб спілкування, оберігання її від засмічення, суржикового викривлення є обов'язком кожного мовця.

Основні стилі сучасної української літературної мови.

Сучасна українська літературна мова поєднує системи книжного (писемного) й усного літературного мовлення. Функціональна розгалуженість мови породжує стилі літературної мови.

Стиль – система мовних елементів, способів відбору й уживання їх, об'єднаних певним функціональним призначенням. основою виділення стилів мови є організація мовних елементів відповідно до настанови – спілкування, повідомлення, вольового впливу.

Розрізняють книжні й уснорозмовні стилі літературної мови. До книжних стилів української літературної мови належать: публіцистичний, науковий, офіційно-діловий та стиль художньої літератури.

Публіцистичний стиль – це функціональний різновид літературної мови, який використовується в газетах, періодично-громадських виданнях, агітаційно-пропагандистських та інших засобах масової комунікації. Основна настанова – популярний виклад фактів, подій, агітаційно-пропагандистська спрямованість і націленість на досягнення результативного впливу. Це зумовлює доступність, яскравість і чіткість викладу, наприклад, у памфлеті, фейлетоні, відозві, листівці, зверненні. Це сприяє широкому використанню на тлі загальновживаної лексики слів суспільно-політичного звучання, термінів, емоційно забарвлених слів, фразеологічних зворотів. З синтаксичних засобів типовими є: використання імперативних (наказового способу) форм дієслів, спонукальних і риторично-питальних речень, уведення звертань, цитат. Яскраво виражена в окремих публіцистичних творах експресивність наближує публіцистику до стилю художньої літератури, а полемічність і логіка викладу думок – до наукового стилю.

Loading...

 
 

Цікаве