WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Культурологія - Курсова робота

Культурологія - Курсова робота

Зразком лінійного еволюціонізму є також марксистська модель формацій (первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична).

Ідея універсальної еволюції полягає у виявленні глобальних змін, що мають форму розвитку. Вона є продовженням традиції Л. Моргана, в якій послідовність в розвитку культури виводиться на самий вищий рівень узагальнення і, ясна річ, відволікається від різноманітних умов і рис спільного існування людей. Концептуалізація обмежується лише універсаліями. Подібні підходи спостерігаються у В. І. Вернадського, Н. Ф. Федорова, О. А. Чіжевського, М. М. Моісеєва. Останній доклав чимало зусиль до розбудови концепції коеволюції суспільства та природи (концепція глобального еволюціонізму).

Концепція багатолінійного розвитку передбачає можливість множини майже рівноцінних шляхів еволюції. Особливістю цієї концепції є те, що дослідники обмежуються дослідженням окремих регіонів і емпіричними узагальненнями явищ, що повторюються. Основи цієї концепції сформулював американський антрополог-новоеволюціоніст Джуліан Стюард (1902 – 1972 рр.), який у 1955 р. опублікував працю під промовистою назвою „Теорія змін культур: методологія багатолінійної еволюції".

Складовою частиною новоеволюціонізму стала концепція модернізації, яка досліджує сукупність незворотних соціокультурних змін сучасних розвинутих суспільств та умови, що забезпечують певні гарантії їх поступу. До основних ознак, які притаманні модерновим суспільствам, належать: сучасні технології, що базуються на науковому знанні; новий рівень виробництва, який змінює традиційно ручну працю; демократичний політичний режим, який прийшов на зміну авторитарним та олігархічним формам правління; універсальна система законів; соціальний статус людини, який досягається, а не отримується в спадок; раціоналізація соціокультурного життя та інші.

Ці риси поширюютьсяна інші країни різними шляхами, серед яких торгівля, колонізація, фінансовий контроль, культурні впливи. Разом з тим, модернізаційні процеси вимушені долати перешкоди не тільки з боку соціальних інституцій традиційних суспільств, але й з боку внутрішніх механізмів адаптації (звички, стереотипи поведінки). Останні, звичайно, не усвідомлюються, а діють автоматично, стримуючи впровадження новацій.

  • 5. 6. Концепції циклічного розвитку культури

  • В основу циклічних концепцій покладено узагальнене уявлення про універсальну форму соціокультурної макродинаміки – цикл або хвилю. Кожна культура за такого підходу проходить певний життєвий цикл від виникнення до занепаду.

  • Циклічні, або як їх інколи називають, циклічно-хвильові концепції дозволяють підкреслити послідовність зміни певних подій (хронологію) та форму руху (ритми, підйоми, спади). Цикл дозволяє уявити незворотність процесу, який може перериватися або змінювати траєкторію руху під впливом різних факторів. Хвильова траєкторія динаміки, навпаки, зосереджує увагу на певну зворотність змін.

  • Подібні погляди були поширені в античній і древньокитайській філософії, але лише в епоху Відродження вони отримали певне концептуальне відображення. В першу чергу слід згадати видатного арабського мислителя Ібн-Халдуна (1332 – 1406 рр.), який кінцевою причиною циклічного піднесення й занепаду окремих суспільно-державних організмів вважав закономірні, на його думку, зміни морально-вольового стану правлячої верхівки. В цьому його погляди передували концепціям таких мислителів, як А. Дж. Тойнбі та Л. М. Гумільов, які найтіснішим образом пов'язали історію того чи іншого етносу з духовним чи енергетичним станом представників провладної суспільної верстви та народу в цілому. Італійський державний діяч, філософ і письменник Н. Мак'явеллі (1469 – 1527 рр.) вважав, що кожний народ на своєму історичному шляху переживає дві доби: піднесення доблесті та її падіння і плюндрування моралі.

  • Основоположником концепції циклічного розвитку культури вважається італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668 – 1744 рр.). Його заслуга полягає в тому, що він ввів до культурології метод порівняльного дослідження і зосередив увагу не на зміні політичних форм суспільства, а на змінах в культурі. Рушійною силою динаміки він вважав людський дух, який інтерпретував услід за Р. Декартом, як розум.

В праці „Основи Нової науки про спільну природу націй" (1725 р.) Дж. Віко в культурній історії кожного з народів виділяє три періоди: божественний, героїчний та людський. Перший період визначається за притаманною людям того часу міфологічною формою осмислення світу. Це період дикунства, коли людська фантазія обожнювала сили природи.

На другому етапі боги починають уявлятися антропоморфно, закладаються підвалини культури, утверджуються монархічні форми правління та основні правові норми. Визначальну роль в суспільстві відіграють герої: вожді, пророки, винахідники.

Людська доба починається з кодифікації законів (систематизації законів по галузям...) та введенням формального правопорядку. Господарська діяльність і форми політичної влади набувають неабиякого розквіту, але людей опановують корисні інтереси і суспільство починає морально розкладатися.

Важливість досліджень Дж. Віко полягає в тому, що він, досліджуючи кожен з періодів історії, вказує на необхідну обумовленість мови, політики, права, моралі та мистецтва типом тієї епохи, в якій живуть народи. На відміну від представників раціоналістичної філософії, Дж. Віко вважав, що культурою і суспільством рухає не „чистий розум", а народна мудрість як синтез волі і інтелекту, свідомості і душі.

Російський філософ і публіцист Микола Якович Данилевський (1822 – 1885 рр.) у праці „Росія і Європа" обґрунтував концепцію багатолінійного, але замкненого розвитку культур (концепція локальних культурно-історичних типів). Дослідивши 10 культурно - історичних типів, він дійшов висновку, що всі вони послідовно проходять стадії народження, розквіту, занепаду і загибелі.

М. Я. Данилевський істотно переосмислює традиційне розуміння культурно-історичного прогресу, але не відкидає цього поняття взагалі. Він переконаний, що „беззупинний розвиток, нескінчений прогрес в одному й тому ж напрямку (а тим більше – в усіх напрямках разом) є очевидною неможливістю" [2, с. 108].

Чим це пояснюється? Як неординарний мислитель М. Я. Данилевський творчо підійшов до тлумачення змісту і форм історичної творчої діяльності і, відповідно, до особливостей розвитку різних історичних культур. На його думку удосконалення форм мислення та життєдіяльності призводить до надмірного їх ускладнення, яке неминуче ставить межу на подальшому істотному прогресі в тій галузі, на якій тривалий час було зосереджено увагу і сконцентровані зусилля.

Тому, аби поступальний рух не припинився взагалі, необхідно, досягнувши певного ступеня досконалості, розпочати поступальний рух з нової вихідної точки і іти іншим шляхом. Але цей поступальний рух мають здійснити не „виснажені" культури, а народи іншого культурно-історичного типу.

М. Я. Данилевський звертав увагу на згубність одночасного розвитку тієї чи іншої локальної цивілізації, що за сучасних умов стало відчуватися ще гс гостріше – прориви в розвитку технологій і добробуту одних народів ще не є запорукою розвитку культури всього людства, а геополітичні і соціокультурні розбіжності розвитку різних культурно-історичних типів кидають виклики до загального прогресу людства. В дещо метафористичній формі (слід зазначити, що його праця попервах сприймалася критиками, зокрема В. С. Соловйовим, як своєрідний літературний курйоз, не вартий будь-якої серйозної уваги) мислитель надав власне тлумачення прогресу, який „полягає не в тому, щоб іти всім в одному напрямку (в такому разі він швидко б припинився), а в тому, щоб виходити всім полем, що становить поприще історичної діяльності людства, в усіх напрямках. Тому жодна цивілізація не може гордитися тим, що вона представляла вищу точку розвитку порівняно з її попередницями чи сучасницями, в усіх напрямках розвитку.

Зазвичай, в навчальній літературі (чи то історична, чи то культурологічна проблематика) увага акцентується на тому, що Микола Якович Данилевський, дослідивши культурно-історичні типи, дійшов висновку про надзвичайно важливу роль слов'янського типу культури. За певні пансловенські перебільшення його неодноразово критикували, але автор „Росії та Європи" відхрещувався від таких закидів, розуміючи всю прямолінійність і однобічність намагань тлумачення слов'янського культурно-історичного типу, як вищої точки, до якої спрямовані вектори попередніх цивілізаційних процесів. Високе призначення слов'янського історико-культурного типу вчений розглядав як модель – проект, яка за певних умов мала підняти людство на вищий щабель розвитку [2, с. 109].

Loading...

 
 

Цікаве