WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Культурологія - Курсова робота

Культурологія - Курсова робота

Будь-яке спрощення інформаційно-семіотичного розуміння культури не сприяє формуванню правильних уявлень, разом з тим складність зазначених проблем та їх багатотривалий характер потребує виокремлення та вивчення вузлових понять теорії в їх змістовному зв'язку. Якщо йти від одиничного до загального, то можлива така схема їх вивчення: знак – символ – знакова система – мова – культури – текст як послідовність знаків – розуміння та інтерпретація текстів культури – комунікативний вимір культури.

Разом з тим, розуміння культури як сукупності інформаційних процесів в межах соціокультурної комунікації, які здійснюються в знаково-символічній формі, вимагає в першу чергу розглянути загальні питання соціокультурної комунікації, а вже потім – семіотичній вимір культурних феноменів.

3. 2. Соціокультурна комунікація та її типи

Одним з базових механізмів існування і розвитку суспільства, який забезпечує можливість формування соціальних зв'язків, управління спільною життєдіяльністю людей, накопичення та трансляцію досвіду є соціокультурна комунікація.

Соціокультурна комунікація (лат. Communico – повідомлення, зв'язок, спілкування) – процес взаємодії між суб'єктами соціокультурної діяльності (індивідами, групами, організаціями, націями, етносами і т.п.) з метою обміну інформацією, який здійснюється за посередництвом прийнятих в певній культурі знакових систем (мов), прийомів і засобів їх використання.

Слід зазначити, що сучасне розуміння комунікації як специфічної форми взаємодії людей ґрунтується на поєднанні діяльністного і власне семіотичного підходу до культури, що з методологічної точки зору є досить важливим.

Комунікація – особливий тип людської діяльності, поряд з діяльністю когнітивною (мисленнєвою), трудовою, ігровою та ін. Вона має цілеспрямований, активний характер, здійснюється під контролем свідомості учасників спілкування за певними законами і правилами, та у межах віками відпрацьованих моделей і усталених форм. Разом з тим, вона здійснюється за допомогою мови (природної чи спеціальної, штучно створеної). Як відомо, завдяки мисленнєвої і мовленнєвої діяльності, спілкуванню за допомогою природної мови, людина виокремилась зі світу тварин.

Іноді у наукові літературі, не кажучи про побутове мовлення, спілкування ототожнюють з комунікацією. Але поняття „спілкування" є більш загальним, воно охоплює всі можливі типи процесів взаємодії: інформаційний (обмін інформацією), інтерактивний (зв'язки і впливи учасників) і перцептивний (сприйняття органами чуттів). Комунікацію ж, як правило, пов'язують з інформаційним зв'язком, хоча термін „комунікація" можна вживати в широкому значенні, як синонім терміну „спілкування" з метою наголошення на процесах соціальної взаємодії.

В аспекті знакових систем комунікація постає як процес, в якому учасники оперують значеннями за допомогою символічних повідомлень. Кожну соціальну дію можна розглядати як комунікативну, яка містить і виражає певну інформацію. Але, власне, комунікативними є лише ті дії, які спеціально орієнтовані на обмін інформацією або на трансляцію повідомлення.

Роль комунікації в суспільстві визначається її функціями, серед яких виділяють: інформаційну (обмін інформацією); координації взаємодії, пізнавальну (адекватне сприйняття і розуміння повідомлення), емотивну („обмін" емоціями та вплив на емоційний стан людей), спонукальну (заохочення до виконання певних дій), цінностно-нормативну (формування цінностей, норм та їх корекція) та інші.

В структурі комунікації будь-якого типу виокремлюють елементарні компоненти та засоби комунікації. До елементарних компонентів комунікації належать:

  • адресант (автор);

  • адресат;

  • повідомлення;

  • канал комунікації;

  • інформаційний шум (порушення або деформації повідомлення);

  • фільтри (соціокультурні, психічні, фізичні та інші обмеження);

  • контекст і ситуація (місце, час комунікації, кількість учасників, офіційність чи неофіційність тощо).

До засобів комунікації, належать коди (тобто система відповідностей між формою і значенням повідомлення). Знання коду є необхідною умовою передавання та розуміння інформації. Найважливішими засобами комунікації є: засоби мовної системи (одиниці різних рівнів мови, категорії мови тощо), паралінгвістичні засоби (міміка, жести, постава тіла, рухи, свідома організація простору спілкування) та компоненти інших семіотичних систем (графіки, малюнки, позначення, які влиті у вербальне спілкування, кольори розфарбованого обличчя в театральній виставі, форма і колор одягу та інше).

В комунікативному повідомленні засоби мовного коду виступають в єдності, створюючи синтезований смисл усіх використаних засобів. Найчастіше в соціокультурній комунікації застосовується природна мова, а в міжособистісному спілкуванні - мовлення (індивідуальний акт говоріння або письма, який має усну, писемну або друковану форму вияву).

Засобом соціокультурної комунікації, є вся культура як системна сукупність різних культурних феноменів і процесів та кожний її феномен і процес окремо. Чому ? Будь-який культурний об'єкт чи процес з семантичної точки зору має символічні властивості і, в силу цього може бути розглянутий як культурний текст, що містить інформацію про власні атрибутивні ознаки, функції, структурно-ієрархічний статус в системі.

Безпосереднім носієм такої інформації є культурна форма (див. поняття культурної форми) відповідного об'єкта, а семантемами більш елементарного порядку – риси цієї форми. Для деяких культурних форм семантична (смислова) функція є основною. Наприклад, вона є головною для природних і штучних мов, обрядів, ритуалів, церемоніальної і сигнальної поведінки, художніх образів). Для інших головною функцією є утилітарна.

Якісна специфіка соціокультурної комунікації, її моделі і засоби багато в чому залежать від типу соціокультурних процесів. В культурології найбільш поширеною є типологізація за трьома ознаками (див. малюнок 1).

sguirrel

Мал. 1 Типологізація соціокультурної комунікації

Бурхливий розвиток інформаційних процесів в сучасному суспільстві призводить до ускладнення типологічної структури соціокультурної комунікації, появі нових типів та видів соціокультурних процесів.

В залежності від типу соціокультурного устрою можна виокремити такі типи соціокультурної комунікації: авторитарно-канонічна (характерна для традиційного або „природньозакритого" суспільства), динамічно-конкурентна (характерна для західного або „відкритого" суспільства) та тоталітарно-бюрократична (характерна для „штучно-закритих" суспільств).

Авторитарно-канонічна соціокультурна комунікація зорієнтована на постійне відновлення головних настанов архаїчної свідомості і побудована за принципом самоцітування, підтримання цілісності наявного міфологічного простору. Культурна інновація в ній можлива шляхом запозичення або нав'язування культурних зразків іншої культури, яке відбувається під час агресії, завоювань та торгівельних контактів.

Динамічно-конкурентна комунікація характерна для демократичних постіндустріальних суспільств. Для неї характерними є інноваційні процеси, швидкоплинність культурних стандартів поведінки, надзвичайно висока роль засобів масової інформації, принципова антиавторитарність культурного простору, конкуренція культурних зразків різних субкультур, плюралізм цінностних орієнтацій.

Для тоталітарного суспільства соціокультурна комунікація таж є важливим механізмом регулювання соціальних зв'язків. Для неї характерним є надмірна ідеологізація інформації, постійне продукування та нав'язування людям міфологій, жорсткий контроль з боку держави за інноваційними процесами в духовній сфері, обмеження діалогу між культурами та цензура засобів масової інформації.

В залежності від типів зв'язків між учасниками і плину спілкування виокремлюють три групи моделей комунікації (див. рис. 2).

Ю. Лотман запропонував ще одну модель інформаційного процесу в культурі – автокомунікацію (1973 р., праця „Про дві моделі комунікації в системі культури). Особливістю цієї моделі є те, що рух інформації здійснюється в системі „Я – Я" і який веде: а) до зміни самої інформації (за рахунок привнесення додаткового або повного коду); б) зміни „Я" (трансформації знань чи свідомості суб'єкту). Механізм передачі інформації в каналі „Я – Я" може бути представлений як накладання формального додаткового коду на мовне повідомлення, яке надає тексту багатозначну семантику з асоціативним значенням.

Loading...

 
 

Цікаве