WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Культурологія - Курсова робота

Культурологія - Курсова робота

Ще одна парадигма - плюралізму окремих розрізнених цивілізацій - виникає на межі XIX-XX століть, коли поняття "цивілізація" починають вживати в множині та позначати регіональні та локальні типи культурних спільнот (М.Данилевський, О.Шпенглер, А.Тойнбі та інш.).

Наведені позиції засвідчують про складність розмежування культури та цивілізації і актуалізують проблему підвалин для такого розмежування.

Особливу гостроту проблема взаємозв'язку культури та цивілізації. отримала ще в філософських теоріях кінця XVIII - поч. XIX ст. В роботах просвітників, романтиків, представників німецької класичної філософії неспівпадіння цілей цивілізації та культури усвідомлювалось як проблема, що має тенденцію до посилення та загострення. Висловлювалися ідеї про те, що, виграючи в процесі матеріально-економічного розвитку в якості роду, людина програє в якості індивіда. Посилення спеціалізації в сфері виробництва призводить до того, що індивіди, прагнучи досконалості своєї приватної справи, втрачають усвідомлення безпосередньої єдності з цілим, тобто опосередковано – з суспільством. Звідси робився висновок, що культура (і особливо мистецтво) дякуючи своїм вищим можливостям виявляється для сучасної людини чимось, що відійшло в минуле, - краса стала зміщуватися в область приватної проблематики.

Про конфлікт цивілізації та культури писали романтики, правда в них це протистояння виражалось як конфлікт культури та мистецтва, оскільки на рубежі XVIII-XIX ст. поняття культури ототожнювалось з поняттям цивілізація, виступало його синонімом.

Людина платить високу ціну за спеціалізацію трудової діяльності, що є невід'мною рисою прогресу,

Таким чином, вже на початку XIX ст. зі всією гостротою була поставлена проблема протистояння культури та цивілізації. При цьому цивілізація розумілась як корисливе споживацьке утворення, що помножує практичне відношення до людини як до функції, культура ж розглядалась в якості протилежного полюса. Духовно-культурна творчість не засіб, вона має ціль в самій собі, отже, культура за своєю природою безкорислива, споглядальна, назацікавлена, в чому і полягає її протистояння цивілізації.

Відділення цілей цивілізації від цілей духовної культури знайшло пряме вираження в долі мистецтва.

Важливі ідеї стосовно причин протистояння культури та цівілізацій висунув О.Шпенглер (1880-1936), в роботі якого "Занепад Європи" символом долі культури та свідченням соціокультурних змін виступає мистецтво. Кожна культура має обмежене число можливостей свого вираження, вона з'являється, дозріває, занепадає, і ніколи не відроджується. Епохальні цикли не мають між собою якого-небудь явного зв'язку; в їх історичному житті ціллю виявляється саме життя, а не його результат. Відношення між цивілізацією і культурою всередині кожного циклу виступають основною пружиною всіх історичних колізій та перетворень. Народження кожного циклу пов'язане з наявністю сильних продуктивних ідей, котрі епоха приймає як безумовні, в які вона вірить і які надають їй динаміки та життєвості. Поки ці цінності, тобто "душа" культури, життєдайні, епоха активно плодоносить, створює грандіозні твори в сфері мистецтва, літератури, філософії. "Початок кінця" кожного епохального циклу характеризується тим, що на зміну безкорисному ідеалу приходить корисливий інтерес, безкорисні пориви духу заміщуються прагматичною споживацькою свідомістю. Таким чином, кожна епоха, коли в ній вичерпується віра в "початковий формуючий дух", що споконвічно надавав сенсу та цінності цій епосі, "окреслює траєкторію" від культури до цивілізації. Рух до стадії цивілізації, на думку Шпенглера, це доля кожної культури, і мистецтво на цьому етапі стає спортом.

Стан європейської культури та мистецтва першої третини XX ст. свідчить про завершення деякого довгого та глобального циклу. Знаками цього завершення є: панування раціоналізму, практицизму, пересічної та "тверезомислячої" людини. Екзотичні запозичення (Схід, Азія) покликані замінити "недолік долі і внутрішньої необхідності". Епоха "розфокусована", вона втратила відчуття цілей та балансує в пошуках свого призначення. В мистецтві панують напівсерйозність і сумнівна оригінальність, відбувається втомлююча гра мертвими формами, і таким чином зберігається ілюзія живого мистецтва.

В умовах "децентрованих" художніх тенденцій небувало зростає елемент гри в мистецтві. Мистецтво та гра завжди були рядопокладеними поняттями, але в останній стадії цивілізації ігрова стихія виступає як самоціль. В цьому відношенні Шпенглер виявився передвісником багатьох тенденцій, що розвернулись в мистецтві та культурі епохи постмодерну.

Багато в чому схожі і ідеї Миколи Бердяєва (1874-1948), які він виклав в своїй роботі "Смисл історії".

Бердяєв виходить з ідеї, що спражній гуманізм і царство гуманності по своїй суті аристократичні. Те, з чим ми зтикаємося на поч. XX ст., а саме широка демократизація культури, розповсюдження культури в людські маси, входження мас в культуру, змінює весь устрій життя і робить неможливим "середньоаристократичне людське царство". Найзгубнішою тенденцією, по Бердяєву, є апофеоз масових процесів, які заполонили сурогатами високу область творчо-аристократичного духу. Людина, як індивідуалізована істота, перестала бути темою мистецтва, вона "провалюється" в соціальні та космічні колективності. Відходить велике мистецтво минулого. Починається процес аналітичного роздроблення, здрібніння, з'являється футуристичне мистецтво, котре Бердяєв різко критикує і яке, на його думку, вже перестає бути формою людської творчості, є "демонстрацією процесу розкладу". Такою ж неприйнятною видавалась Бердяєву творчість і Пікассо, і А. Білого, в якій він бачить руйнацію образу людини.

Роздумуючи про тенденції, які приніс з собою ріст практицизму та раціоналізму в культурі, Бердяєв відмічає гірке почуття розчарування, болісну невідповідність того творчого підйому, з яким людина, повна сил та планів, увійшла в нову історію, і того творчого безсилля, з яким вона виходить з нової історії. Як і Шпенглер, Бердяєв вважає, що сучасна йому культура продовжує своє життя завдяки запозиченням минулого, процес актуалізації художнього спадку покликаний доповнити "недолік власної долі", відсутність тих цілей, які епоха виношувала би сама. Відповідно до Бердяєва, намагання європейської культури "насититися" екзотикою Сходу, є не що іншим, як повстанням духу проти кінцевого переходу культури в цивілізацію.

Звільнення особистості, котре цивілізація нібито повинна нести з собою, обертається смертю для особистої оригінальності. Особистісне начало розкривалось лише в культурі, але воля до могутності життя знищує особистість – такий парадокс історії. Мистецтво і культура виявляються "музейними" – в цьому їх єдиний зв'язок з минулим. В рамках цивілізації починається культ життя поза його сенсом, оскільки нічого не уявляється вже самоцінним, жодна мить життя, жодне переживання життя не мають глибини, "не залучені до вічності". Кожна мить і переживання сучасної людини, по Бердяєву, є лише засіб для життєвих процесів, що прискорюються. Насолода життям та його комфортом – все це прагне до дурної безконечності, до перенасичення задоволеннями та насолодами, котрі несе цивілізація; все це звернено до "усепожираючого вампіра прийдешнього" і все це, в результаті, є передвісником згубних для духовної культури тенденцій.

Проблема взаємовпливу культури та цивілізації XX ст. хвилювала і А. Швейцера (1875-1965), відомого франко-німецького мислителя. Початком любого повноцінного життя, на його думку, є непохитна відданість істині та відкрите слідування їй; велике завдання духу - створення світогляду. Прискорення соціальних процесів XX ст. спричинило поверховість та дурну безконечність в усьому. Пропаганда зайняла місце правди, а мистецтво в своїй більшості реалізує компенсаторну функцію, допомагаючи людині забутися, культивуючи ледарство, розваги, що вимагають мінімального духовного напруження.

А. Швейцер акцентує увагу на важливій ознаці хвороби сучасного духу: "Ясно одне, коли суспільство впливає на індивіда сильніше, ніж індивід на суспільство, починається деградація культури, бо в цьому випадку з необхідністю применшується вирішальна величина – духовні та етичні задатки людини. Відбувається деморалізація суспільства, і воно стає нездатним розуміти та вирішувати проблеми, які виникають перед ним" [4; 75], - пише він. Масові процеси, що розвернулися, відіграють роль сильного соціального пресингу, що помножує соціальні стереотипи і перетворює духовне та художнє життя в постійне відтворення деяких стійких формул. Відбувається розчинення індивідуального начала. Мистецтво (що є найяскравішим відображенням (показником, втіленням культури) ж здатне плодоносити лише тоді, коли в наявності опозиція художника по відношенню до суспільства. В випадку, коли суспільство починає впливати на індивіда сильніше, ніж індивід на суспільство, цей процес неминуче обертається кризою.

Відомий англійський дослідник А. Тойнбі (1889-1975) поділяючи зазначені вище проблеми взаємодії культури та цивілізації, висунув і ряд нових ідей, серед яких особливий інтерес викликає розгляд відносин між цивілізацією та культурою, які вчений позначив як "продуктивна напруга". З однієї сторони, цивілізація з її пануванням раціональних, споживацьких, корисливих начал є згубною для будь-якої творчості, але з іншої – культура не здається без боротьби, творча особистість шукає нові способи дії на аудиторію, старається проторити нові шляхи до свого читача, глядача, слухача, шукає особливі способи художньої виразності, котрі відгукнулись би в сучасниках.

Loading...

 
 

Цікаве