WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Культурологія - Курсова робота

Культурологія - Курсова робота

На особистісному та на міжетнічному рівнях діалог культур може проявлятися у трьох формах:

  • повного заперечення цінностей іншої культури;

  • повного сприйняття цінностей і норм іншої культури;

  • селективного, вибіркового сприйняття норм, цінностей та традицій іншої культури.

Конкретна форма залежить перш за все від переконань та інтересів особистості, які визначають її орієнтації та прагнення. Прийнято вирізняти дві основні такі позиції особистості - конформізм і негативізм.

Конформізм (від лат. Conformis – подібний) – термін, що позначає соціально-психологічну та моральну орієнтацію особи, для якої характерні пасивне пристосовницьке прийняття готових стандартів у поведінці, оцінках, смаках та відмова від власної позиції на користь загальноприйнятих ідей, норм, правил. Конформіст не переймається історією нації, життєво важливими проблемами суспільства, а пристосовується до тих новацій, які чинять на нього вплив (чи то відвертий примус, чи то прихований вплив засобів масової інформації).

Антиподом конформізму є негативізм (нонконформізм), який виявляється в критично-заперечній формі сприйняття певних цінностей і правил поведінки, несприйнятті будь-яких запозичень з іншої культури.

В процесі взаємодії різних соціокультурних систем особлива роль належить інтелігенції та представникам політичних еліт, які, як правило, першими усвідомлюють значущість інновацій і свідомо, чи із міркувань престижу, запроваджують їх у своїй діяльності.

Водночас спостерігається і інша тенденція, особливо в ісламських країнах, коли представники національної інтелігенції чинять всілякий супротив руйнації традицій, впровадженню ліберальних цінностей і західного стилю життя.

Культурологи, вивчаючи процеси динаміки культури, дослідили і дещо інше явище, коли представники найбільш розвинутої (або престижної чи панівної) культури переходять на позиції „малої" (або пригнобленої) культури, пропагують її цінності та асоціюють себе з даною культурою. Подібні процеси позначають терміном „інверсія транскультурації" До інверсії транскультурації відносять і ті ситуації, коли представники творчої інтелігенції так званої панівної (або престижної) культури переймають духовно-естетичні цінності іншої культури, створюють художні твори на мові інших націй або етнічних меншин. В галузі російсько-українських відносин прикладом інверсії транскультурації є, наприклад, декілька україномовних віршів О. Кольцова, громадсько-політична діяльність та українська поезія М. Бердяєва (український та російський релігійний філософ, який вчився в Київському кадетському корпусі, Київському університеті та працював в Московському та Кембриджському університетах), дослідницька та перекладацька діяльність професора В. Державіна (1899 – 1964 рр.) та інших. Представниками „української школи" в польському романтизмі були С. Гощинський, Ю. Словацький, Б. Залеський, які активно використовували у своїй творчості образи і мотиви української історії.

Масові міграції, інтенсивна взаємодія між носіями різних етнокультурних і релігійних традицій, розмивання вікових культурних бар'єрів, вплив на населення засобів масової комунікації призвели до появи маргінальних особистостей, маргінальних груп і, відповідно, маргінальної культури.

Маргінальна культура – культура, яка знаходиться на межі різних культурних світів або перебуває в опозиції до культурної спільноти, що є автохтонною на даній території. Маргінальні процеси пов'язані, як правило, з міграцією або викликані перехідним станом, що переживає суспільство на певних етапах історичного розвитку, наприклад, під час модернізації, війн, релігійних і етнічних конфліктів.

Маргінальна особистістьв належить одночасно до двох соціальних груп, не зливаючись із жодною з них. Зіткнення ціннісних настанов культур, яке відбувається в свідомості маргінальної особистості, є формою вияву конфлікту соціальних груп. Однією з причин поширення маргінального статусу особистості є процеси трудової та політичної міграції, а також процеси прискореної урбанізації в більшості країн світу.

В культурній антропології, а в останній час і в культурології, для позначення процесу взаємовпливів культур використовують поняття „аккультрація".

Аккультрація – процес зміни матеріальної культури, звичаїв, норм і цінностей, який відбувається внаслідок взаємовпливів різних соціокультурних систем. Попервах, цим терміном позначали переважно процеси асиміляції, які відбувалися в племенах північно-американських індійців внаслідок зіткнення з культурою білих американців. В 50- 60 рр. ХХ ст. вивчення аккультурації було розширено на зміни традиційних культур під впливом західної цивілізації (процеси іспанізації, вестернізації, японізації та ін.). В наш час поняття „аккультурація" застосовують в широкому значенні, тобто для позначення будь-яких взаємовпливів культур, змін культурних патернів, синтезу культурних традицій.

Діалог культур може відбуватися як в конструктивно-продуктивних, так і конфліктних формах. Культурний конфлікт – це критична стадія форм і способів взаємодій як між культурами, так і соціальними групами, особистостями, національними (етнічними) меншинами, як носіями культурної спадщини, яка спричинена неприйняттям або зіткненням цінностей, світоглядних настанов, традицій, способів життя, конфліктуючими сторонами. Форми і способи прояву конфліктів можуть бути різними – в діапазоні від психічного стану особистості до релігійних і громадянських війн. Культурні конфлікти, як правило, відрізняються особливою гостротою та безкомпромісністю. Засобом попередження культурних конфліктів є своєчасне вирішення суперечностей на перших стадіях його розгортання та формування недогматичної свідомості, для якої ідея культурного поліморфізму, тобто принципової багатозначності простору культури і неможливості визнання єдиного вірного культурного канону, буде природною і очевидною.

Розглядаючи діалог культур як процес спілкування, під час якого відбуваються їх взаємні трансформації, можна виділити три можливі його стратегії:

  • домінування однієї культури над іншою;

  • синтез культурних надбань та формування нової культури на фоні занепаду взаємодіючих культур;

  • синтез культурних традицій зі збереженням взаємодіючих культур.

Домінування однієї культури над іншою є досить поширеною стратегією, оскільки учасники діалогу культур, як правило, відіграють не однакову роль в світовому соціокультурному процесі. Деякі народи та нації досягли порівняно більш значних здобутків, мають високий динамізм у розвитку, займають вигідне географічне і геополітичне розташування, відповідне місце в системі міжнародного розподілу праці, світовій та регіональній політиці співпраці. Разом з тим, історія засвідчує, що цивілізаційне домінування одного народу над іншим не завжди означає культурне домінування (наприклад, взаємодія греків і римлян в межах Античності).

В процесі діалогу культур прийнято виділяти культуру - донора, яка більше віддає, ніж запозичує, і культуру - реципієнта, яка запозичує інновації. Але такий поділ досить умовний і частіше приходиться зіткатися з ситуацією взаємовпливів, наслідки яких однаково важливі для культур, що залучені до спілкування. За часів, скажімо, колоніалізму, значна частина країн Африки була колонією Франції чи Португалії. Культури європейських країн, безумовно, можна оцінювати як культури – донори, які суттєво вплинули на подальший розвиток культур - реципієнтів. Разом з тим, в наш час відчутним є зворотній вплив, який простежується не лише в художній літературі (запозичення стилів, технік), але і в способі сприйняття світу, менталітеті (наприклад, суттєвий вплив на культуру Франції здійснюють вихідці з африканських країн, які декілька десятків років тому переселилися до метрополії та асимілювалися в ній; трудові мігранти та інші).

Друга стратегія діалогу культур не є поширеною. Вона означає розчинення меж своєрідності культур, що вступили в діалог, і створення нової єдиної культури. Разом з тим, в історичній ретроспективі таких прикладів можна знайти досить багато. Наприклад, показовою є історія Булгарії: кочові племена булгар в VIII ст. з Приазов'я були витіснені іншим тюркомовними племенами хазар. Хазари покорили задунайських слов'ян, засвоїли їх культуру, мову і сформували слов'янсько - тюркську державу, яку очолив хан Аспарух. Тюркомовний етнос став слов'янським етносом зі своєрідною культурою і традиціями. Слов'янське населення на території України теж збиралося з різних країв первісної Славії і несло різні історико-культурні традиції (дуліби, волиняни, поляни, діверці, дреговичи, улічі та інші).

Loading...

 
 

Цікаве