WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Культурно-освітнє життя на Західно-Українських землях в другій половині ХІХ ст - Курсова робота

Культурно-освітнє життя на Західно-Українських землях в другій половині ХІХ ст - Курсова робота

Після таких гірких, але правдивих слів про відсутність багатьох причин для національної гордості, для легкого патріотизму, що не вимагає якихось надзвичайних зусиль І. Франко говорить: "Як син українського мужика, вигодуваний чорним мужицьким хлібом, працею твердих мужицьких рук, почуваюся до обов'язку панщиною цілого життя відробити ті дрібняки, які видала мужицька рука на те, щоб я міг дістатися на висоту, де видно світло, да пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм — це не сантимент, не національна гордість, це — тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Можу здригатися, можу тишком проклинати долю, але скинути його не можу, не можу шукати іншого рідного краю, бо я став би підлий проти власної совісти. І коли що улегшує двигання цього ярма, так це вид того українського люду, що хоч гноблений, темний і деморалізований довгі віки, хоч нині бідний, неповороткий і непорадний, усе таки поволі підноситься, відчуває щоразу в ширших масах жадобу світла, правди, справедливости, і шукає до них доріг. Отож варто працювати для того люду і ніяка чесна праця не піде намарне" [8, с. 144-145].

І. Франко висловив ці ідеї в яскравій образній формі у вступі до однієї зі своїх найзнаменитіших філософських поем — "Мойсей". Описавши важке становище рідного народу, що "мов паралітик" вкритий презирством є слугою-наймитом в інших на своїй землі, він виражає непохитну віру у його світле майбутнє. У вірші-відповіді В. Щуратові "Декадент" І. Франко заявляє свій нерозривний зв'язок з долею свого народу і його майбутнього:

"... Я син народа,

Що в гору йде, хоч був запертий в льох,

Мій поклик — праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог" [11, с. 186].

Ця віра у І. Франка є результатом його глибокого вивчення досягнень світової філософської і політичної думки, спостережень за життям його народу та появою перших результатів його власної титанічної праці — нова, молода генерація української інтелігенції, яка справу визволення своєї нації сприйняла як своє власне і була готова віддати все за досягнення цієї благородної і омріяної мети.

Суспільно-політичні погляди І. Франка, його ставлення до проблеми вирішення українського питання, ідеал державного і суспільного устрою, пройшли тривалий еволюційний шлях. Почавши з популяризації марксистських ідей, громадівського соціалізму М. Драгоманова, мислитель поступово переходить на ліберельно-демократичні позиції позначені чітко вираженим національним спрямуванням. В останній період своєї активної політичної та наукової діяльності він однозначно визначається як прихильник ідеї державно-політичної незалежності України, хоча і вважає, що здійснення цього ідеалу для його сучасників знаходиться "поза межею можливого".

Як відзначав Я. Славутич, "У молодому віці Франко боровся за національну свободу України взагалі, ревно узглядаючи соціальну проблему селянства. Він навіть дуже жалкував, що діяльність українців Кибальчича і Желябова "вийшла поза рамки нашої національности"... себто пішла на славу російських соціал-демократів. У зрілому ж віці Франко стає трибуном самостійности України, ворогом щойно народжених російських комуністичних ідей, схованих під плащиком інтернаціоналізму і т.п. Він закликає відроджений український політичний рух бути готовим перебрати боротьбу за повне визволення України" [7, с. 18].

Авторитет І. Франка серед українців Галичини на початку XX сторіччя був надзвичайно великим. Він базувався не лише на поетичному таланті цієї непересічної людини, але й на вмінні мислителя відчувати і виражати настрої та бажання активної частини національної маси, не поступаючись при тому принциповими речами, якими для нього були свобода і щастя людини незалежно від національності, віросповідання, соціального стану.

У другій половині XIX сторіччя український рух в Галичині знав піднесення пов'язане з подіями "весни народів" 1848 року та падіння в часи післяреволюційної реакції, вплив різноманітних зовнішніх факторів, що виразився в функціонуванні полонофільської, австрофільської та москвофільської течій. Однак зусиллями як місцевої національне свідомої інтелігенції, так і діячів Наддніпрянської України на початку XX сторіччя він чітко вирізняв для себе програму-мінімум — створення автономного українського коронного краю в складі Австро-Угорщини з якнайширшими правами — та програму-максимум — об'єднання всіх українських земель в єдиній, незалежній українській демократичній державі.

Але доля України в цей час вирішувалась не в Галичині.

3. Розвиток освіти, мистецтва, літератури на Західно-Українських землях.

Поступ української культури в цей період, як і життєдіяльність тогочасного суспільства загалом, мав складний, суперечливий характер. Царський уряд усіляко перешкоджав розвиткові української культури, зокрема не допускаючи її у навчальні заклади, театри, державні установи.

Відповідно до статті 19 Основного закону 21грудня 1867 року всі народи Австро-Угорщини одержали однакове право на розвиток і збереження своєї мови і культури. Визнавалася рівноправність усіх крайових мов у школі, державних установах та громадському життю. Держава зобов'язувалася кожному з народів створити необхідні умови для здобуття освіти рідною мовою. Проте стаття про рівноправність народів і мов не одержала подальшого тлумачення в законодавстві, тому трактувалася по різному в залежності від розстановки політичних сил.

Розвиток української освіти зіткнувся з великою кількістю проблем. Школа в Наддніпрянській Україні — від початкової до вищої — слугувала знаряддям русифікації. Цьому сприяла і загальна військова повинність, введена з 1872 р., бо українців засилали на службу переважно за межами України. Придушена у рідному краї, українська література була змушена шукати притулку в іншому місці, головним чином у Галичині, де на початку 60-х років пожвавився національний рух. Українці гуртувалися в товариства, влаштовували збори й віча, пропагували українську мову та культуру. Чималий внесок до справи національного відродження зробив, зокрема, професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький, який став фундатором кафедри української мови в цьому німецькомовному навчальному закладі.

Зв'язки діячів культури Галичини й Наддніпрянщини були плідними. Як відомо, наддніпрянці, що не мали можливості вільно друкуватися в Росії, широко користувалися допомогою галицьких письменників і суспільних діячів, насамперед І. Франка. Речником літературного життя довгий час у Галичині був часопис "Зоря", в якому активну участь брали представники Наддніпрянської України. З 1898 р. він був реорганізований у "Літературно-науковий вісник". Упродовж 80—90-х років українською мовою було перекладено чимало творів світової літературної класики.

Отож попри утиски й переслідування процес консолідації української нації ставав дедалі відчутнішим. Об'єктивні соціально-економічні зрушення, пов'язані з перебудовою суспільства на ринкових засадах, ставили на порядок денний реформування й інших сфер тогочасного суспільства. Це були вимушені кроки з боку офіційної влади, що мали обмежений характер, але вони певною мірою сприяли розвиткові культури українського народу.

У 1864 р. була здійснена реформа освіти. Усі типи початкових шкіл дістали назву початкових народних училищ (педагогічні, медичні, промислові та інші), які розглядалися як середні, що не давали права вступати в університет. До них належали і учительські семінарії, які готували педагогів до народних шкіл. На терені освіти чимало корисного робили земства. Наприкінці XIX ст. в Україні працювало вже 127 гімназій та 19 училищ. Було засновано кілька вищих навчальних закладів — Новоросійський університет (1865 р., м. Одеса), Чернівецький університет (1875 р.), Харківський, Київський та Львівський політехнічні інститути тощо.

В Україні того часу працювали такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов, математик Ф. Бредихін, фізіолог І. Сеченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог І. Мечников та ін. Вагомий внесок у розвиток української освіти та науки зробило Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові. Відомі вчені М. Костомаров, О. Лазаревський та інші багато зробили для формування концепції української історії. Плідно працювали в цьому напрямі й представники молодої генерації істориків — О. Єфименко,Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Грушевський. Попри переслідування української мови після появи Валуєвського циркуляра 1863 р. та Емського указу 1876 р. українське мовознавство продовжувало розвиватися. Чимала заслуга в цьому належала П. Житецькому, О. Потебні, П. Чубинському, Б. Грінченку. Значний вплив на розвиток української літератури справляли І. Франка, В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Вовчок, Панас Мирний, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Куліш, О. Пчілка, О. Кониський. Вийшли в світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицького, В. Винниченка.

Loading...

 
 

Цікаве