WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Культурно-освітнє життя на Західно-Українських землях в другій половині ХІХ ст - Курсова робота

Культурно-освітнє життя на Західно-Українських землях в другій половині ХІХ ст - Курсова робота

Контрольна робота

На тему: "Культурно-освітнє життя на Західно-Українських

землях в другій половині ХІХ ст."

ЗМІСТ

ВСТУП..............................................................................................3

І. Виникнення українських культурно-освітніх організацій..............................4

ІІ. Я. Франко та його роль у розвитку політичного та громадського

життя краю.........................................................................................6

ІІІ. Розвиток освіти, мистецтва, літератури на Західно-Українських

землях...............................................................................................19

ВИСНОВОК.......................................................................................20

Використана література.........................................................................21

ВСТУП

Утворення незалежної Української держави та розбудова її державно-правових інститутів дало новий поштовх в об'єктивному дослідженні колись заборонених тем з історії українського народу та його державності. Важливе місце у цьому дослідженні займає історико-правова наука, яка на думку багатьох вчених, отримує якісно нові можливості для свого розвитку. Однією зі сфер історико-правового дослідження є вивчення державних утворень українського народу та діяльність їх законодавчих і виконавчих органів влади. Історичний досвід державотворення дає можливість критично оцінити сучасний процес розбудови Української держави та уникнути помилок, які були допущені у попередній період. Такою, ще не повністю дослідженою сторінкою українського державотворення, є відновлення на початку XX ст. українських держав після лютневої революції в Росії та розпаду Австро-Угорської монархії. Об'єктом даного дисертаційного дослідження є державне будівництво на західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, де 1 листопада 1918р. було утворено Українську державу. 13 листопада 1918 р. держава отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка. 22 січня 1919 р. Західноукраїнська Народна Республіка об'єдналася з Українською Народною Республікою в єдину Українську соборну державу. Особливість державного будівництва на західноукраїнських землях була обумовлена їх майже 150-річним перебуванням в іншій державно-правовій системі, ніж українські землі, що знаходились у складі Російської імперії. Незважаючи на своє пригноблене становище, українці Австро-Угорщини використали, хоч і в неповному обсязі, переваги європейської конституційної монархії. На західноукраїнських землях легально діяли українські політичні, громадські та культурно-освітні організації. Ці структури проводили роботу з організації українського культурного та політичного життя. З 1848 р. українці брали участь у діяльності австрійського парламенту, галицького та буковинського крайових сеймів. Наприкінці XIX ст. у Східній Галичині вперше на українських землях було створено легальні українські політичні партії, які у своїх програмних документах ставили за мету утворення незалежної Української держави. Усе це дало змогу створити патріотичну західноукраїнську політичну та культурну еліту. Фактично майже у всіх структурах Австро-Угорської держави на західноукраїнських землях, незважаючи на значний опір польських та румунських політичних чинників, були представники українського народу. Перед розпадом Австро-Угорщини, аналогічно іншим народам імперії, українці були підготовлені до діяльності в усіх галузях державно-політичного життя. За межами України були створені закордонні українські урядові структури, які до останнього дня існування держави вели дипломатичну та нормотворчу діяльність.

1. Виникнення українських культурно-освітніх організацій.

З середини 50-х ороків ХІХ ст. починає відроджуватись український національний рух, активність якого знизилася після розгрому Кирило-Мефодіївського братства. Його амністовані члени збираються у Петербурзі й засновують українське видавництво, в якому побачили світ "Записки о Южной Руси", "Чорна рада" П. Куліша, твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських авторів. У 1861 р. був отриманий дозвіл на видання місячника "Основа" — першого в Російській імперії українського часопису.

Активізується національний рух і в самій Україні. Цьому сприяло зростання загальної невдоволеності в умовах пореформеного часу. Зміни на краще ставали дедалі примарнішими. В середовищі інтелігенції посилювалися радикальні настрої. Починаючи з 60-х років в Україні з'являються народники — ентузіасти культурно-просвітницької діяльності, які основним своїм завданням вважали звільнення селян з кріпацької неволі, вивчення й засвоєння народних звичаїв, мови, фольклору. Близькою до народників булла група так званих хлопоманів на чолі з В. Антоновичем, які були вихідцями з правобережної польської шляхти і напередодні повстання 1863 р. розірвали зв'язки з польським національним рухом. Як народники, так і хлопомани ідеалізували селянство, однак перші були рішуче налаштовані на революційну перебудову існуючого режиму.

Першу групу народників-революціонерів організував 1871 р. в Петербурзі М. Чайковський. В Україні одна з таких перших груп була створена 1873 р. В Одесі Ф. Волховським. Серед її членів був А. Желябов — український студент із селянської родини, який стане згодом одним з найвидатніших революціонерів Російської імперії. Незабаром у Києві виник гурток під назвою "Київська громада", членами якого, зокрема, були майбутні відомі борці проти царизму — В. Засулич, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович. Щодо мети — повалення царизму — всі ці групи були близькими, однак у них не було спільної точки зору на методи й засоби боротьби.

Один із напрямів діяльності народників уособлював необхідність поступової підготовки народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший напрям закликав до радикальних дій, до здійснення насильницьких актів, які б спровокували масові виступи народу. "Ходіння в народ" не мало скільки-небудь серйозних наслідків: селяни відмовлялися мати справу з "чужинцями" з міста.

Хоча цей рух загалом і зазнав невдачі, але його продовженням стали події, що відбулися 1877 р., коли Я. Стефанович та його анархістська група, котра базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю селян цареві, сфабрикувавши "царські маніфести", в яких селянам наказувалося створити таємні загони й повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так звану "Чигиринську змову" викрили, виявивши причетними до неї близько тисячі селян.

Аналізуючи досвід "ходіння в народ", більшість народників почали переглядати свої бунтарсько-анархічні методи і поступово доходили висновку про те, що тільки політична боротьба здатна забезпечити перемогу над самодержавством. Однак і тут не було цілковитої єдності у поглядах. Чимало народників орієнтувалися на організацію терористичних актів. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Петербурга Трепова в січні 1878 р. започаткував цілу хвилю замахів на вищих чиновників царського уряду і на самого імператора. Взимку 1877 р. у Києві почав діяти гурток В.Осинського, члени якого здійснили низку терактів.

Українські народники мали на меті насамперед культурницьку працю, яку вони розуміли як справу національну. Під їхнім впливом перебували відомі історики О. Єфименко, О. Левицький, письменники Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Карпенко-Карий, П. Грабовський та ін. Останнього за участь у народницькому русі двічі заарештовували, а в 1888 р. заслали до Сибіру. І. Франка, О. Терлецький, М. Павлик та інші діячі українського руху сприяли поширенню творів народників на галицьких землях. Мала місце спроба українських народників організуватися в радикальну політичну організацію — "Братство тарасівців". Ідеї українського національного розвитку в загальному народно-демократичному русі 80— 90-х років послідовно обстоювали М. Левицький, Б.Грінченко, Т.Осадчий. Однак народництво так і не стало ні масовим, ні добре організованим, а отже й скільки-небудь серйозною силою визвольного руху.

Важливою складовою українського національного руху були визвольні змагання на західноукраїнських землях.У другій половині XIX ст. вони помітно активізувалися. Провідну роль у цьому русі, як і раніше, відігравали представники інтелігенції, переважно духовенства. Разом із тим, особливо після придушення австрійським урядом та російськими військами повстання та скасування конституції, тут виникло чимало серйозних проблем. Галицько-українське громадянство перестало бути єдиним. Більша частина старшої за віком консервативної інтелігенції натомість колишнього культурницького москвофільства почала схилятися до закликів політичного характеру. Навіть деякі видатні галицькі діячі, котрі раніше стояли на позиціях окремішності українського народу, стали всіляко пропагувати ідею національно-культурної єдності Галицької Русі з Великою Росією.

Loading...

 
 

Цікаве