WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Антична культура - Курсова робота

Антична культура - Курсова робота

Багатогранним був талант письменника і драматурга М.Старицького (1840 - 1904). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд мало сценічних п'єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, російських та зарубіжних письменників – "За двома зайцями", "Різдвяна ніч", "Тарас Бульба", "Сорочинський ярмарок", "Утоплена", "Не судилось", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Талан", "Маруся Богуславка". У основі своїй творчість Старицького – реалістична, демократична змістом, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії є І.Карпенко-Карий (1845 - 1907). Його драми та комедії поряд з п'єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії: "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", у яких втілено гонитву багатіїв за наживою. Твором цього драматурга притаманні емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв'язків людини з її оточенням.

Затиснутий силою історичних обставин між впливами російської і польської культур, український театр повинен був утверджувати свою самобутню національну форму, свою творчу самостійність. Плідним ґрунтом, на якому визрівало українське професійне мистецтво, був аматорський театр. У 60 – 70-х роках XIX ст. починається зростання аматорських гуртків серед української інтелігенції. У 1861 – 1862 роках діяв аматорський театр полтавської недільної школи, організований В.Лободою. Восени 1859 року розпочав свою діяльність самодіяльний драматичний театр у Київському університеті (М.Старицький, М.Лисенко, П.Чубинський та інші). Великим успіхом користувався Сумський аматорський театр (1865 – 1875 рр.). Учасники гуртків планують поширення своєї діяльності в напрямі створення підвалин для українського театру з добрим репертуаром, як національним, так і світовим. Але Емський указ 1876 року, який поруч з іншими заборонами не допускав "різні сценічні вистави і читання на малоросійському наріччі", припинив їх працю, і багато чого із задуманого не було реалізоване.

Проте важливу підготовчу місію для нового періоду історії українського театру аматорським гурткам вдалося виконати: вони дали і нових акторів, і нових керівників і нових драматургів з вищім репертуаром, виплекали думку про потребу цілком самостійного національного українського театру. 1881 цар дозволив ставити п'єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати "спеціально малоросійський театр". Цензура обмежувала тематику українських п'єс мотивами побуту або кохання. Не дозволялося відображати на сцені історичні події, які нагадували б про колишні "вольності" українського народу, його боротьбу про незалежність.

27 жовтня 1882 року на базі домашніх, аматорських театрів міст Бобринця і Єлисаветграда створюється справжній український професійний реалістичний театр. До трупи цього театру М.Кропивницький запросив акторів-професіоналів і аматорів К.Стояна-Максимовича, М.Садовського, О.Маркову, М.Заньковецьку, Н.Жакову. До його репертуару увійшли "Наталка Полтавка" І.Котляревського, "Назар Стодоля" Т.Шевченка, "Чорноморці" М.Старицького, "Сватання на Гончарівці" та "Шельменко-денщик" Г.Квітку-Основ'яненка та інші. Кошти трупи складалися лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя. В 1885 році трупа, яка налічувала близько 100 осіб, розділилася на дві – під керівництвом Кропивницького і під керівництвом Старицького.

У подальшому кращі традиції перших українських професійних колективів продовжували нові великі трупи: М.Садовського (діяла з 1888 по 1898), М.Кропивницького ((1888 - 1893), 1894 – 1900), П.Саксаганського та І.Карпенка-Карого (1890 - 1909). Їхню основу складало сузір'я відомих нам акторів. Душею українського театру того часу була М.К.Заньковецька (1854 - 1934). Про її талант свідчать такі факти: під час гастролей українського театру в Петербурзі П.Чайковський послав М.Заньковецькій вінка з квітів зі зворушливим надписом "Безсмертной от смертного", а Л.Толстой просив хустку з її плеча.

Трупи гастролюють по всій Російській імперії, в тому числі і по Україні, крім Києва. З 1883 по 1893 рік, 10-ть років українським трупам виступати в Києві місцева влада не дозволяла. І тільки з 1893 року в Києві відбувся перший виступ української трупи М.Садовського.

Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло і те, що в роки першої російської революції він, нарешті, позбавився офіційних репертуарних обмежень. Чільне місце в репертуарі театру Садовського зайняли музично-драматичні твори українських, російських, польських, чеських, італійських композиторів. Музична культура оперних постановок у театрі Садовського сягала високого рівня ("Енеїда" Лисенка, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Продана наречена" Б.Сметани).

Своєрідним явищем початку ХХ ст. був величезний розквіт по всій Україні аматорського селянського театру, робітничий театр (Київ, Харків, Катеринослав), а також організований О.Гулейчуком і Г.Хоткевичем гуцульський етнографічний театр.

В історії українського театру 1917 – 1920 рр. Було добою пошуків нових шляхів. До революції в Києві був лише 1 україномовний театр – це трупа Садовського, яка давала вистави в Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П.Саксаганського, О.Суходольського та інших. 16 вересня 1917 року було відкрито український національний театр. В цей час була заснована Українська драматична школа робітників Києва, створена перша вища театральна школа для підготовки професійних акторів, режисерів, спеціалістів з організації театральної справи. Було засновано друкований орган "Театральні вісті". Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. У 1918 році в Києві остаточно оформилися три театри: Державний драматичний театр, Державний народний театр і Молодий театр. Державний драматичний театр під керівництвом О.Загарова і О.Кривецького ставив п'єси Винниченка, Ібсена, Гауптмана. Тут здійснено кілька трагедійних вистав: "Розбійники" Щіллєра, "Урієль Акоста" Гуцкова, в яких блискуче проявився талант М.Заньковецької і П.Саксаганського. В 1919 році Державний драматичний та Державний драматичний театри злилися.

Лівішу позицію зайняв Молодий театр під керівництвом видатного режисера Леся Курбаса, який поставив завдання рішуче відійти від етнографічно-побутового театру, спираючись на модерні течії світового театру. Епохою в історії цього українського театру була Курбасова вистава "Едіп-володар" Софокла, де вперше принцип суспільного ритму вистави знайшов своє втілення в масових хорових сценах. Підносячи прапор театральності, Молодий театр звернувся і до українських національних традицій, здійснивши виставу різдвяного вертепного дійства. У театрах Києва, Харкова та інших міст України працювали видатні майстри сцени М.Заньковецька, П.Саксаганський, Г.Юра, М.Крушельницькій, Ф.Левицький, О.Загаров, А.Бучма та інші.

Багато проблем постало перед українським театром в 90-ті роки ХХ ст.. Він дедалі більше втрачає національну специфіку. За першу половину 90-их років в Україні створено понад 70 театрів-студій, з яких лише 13 – українські. Незалежна Україна дфстала в спадщину значну частину зросійщених театрів. Всі театри муз комедії – російськомовні, оперні, крім Київського і Львівського теж. Більшість музично-драматичних театрів Сходу і Півдня України були двомовними, однак частка українського репертуару була незнаною.

Сучасний період у театральному житті України позначений кількома особливостями. По-перше, це вибух театральної творчої активності: тільки 1989 року в Києві виникло понад 100-та театрів-студій різного рівня. По-друге, урізноманітнення репертуару українських театрів. У 1995 році лише в Києві відбулося понад 100 прем'єр. По-третє, повернення до репертуару після тривалого замовчування п'єс В.Винниченка, Л.Старицької-Черняхівської, О.Олеся та інших. По-четверте, поновлюється традиція в українському театральному мистецтві. В Україні проходять театральні фестивалі, названі "Березіль". Під час "Березіля - 95" водночас виступало близько 30-ти театрів, було зіграно 50 спектаклів. Розвиток театрального мистецтва у 90 роках пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів як Р.Віктюк, І.Борис, С.Данченко, С.Мойсеєв, В.Петров, Б.Шарварко та інші.

Створення і функціонування нових театрів дозволяє сподіватись, що з часом кількість переросте в якість. Тільки в Києві почали успішно працювати такі цікаві театри, як Молодий театр, Театр на Подолі, Театр-кафе "Колесо", перший приватний театр "Браво", театр-модерн "Сузір'я" та інші. Репертуар театрів дуже різноманітний, але найбільш популярна мелодрама.

  1. Творчий шлях Франсуа Раблє.

Раблє Франсуа (1494 - 1553) – знаменитий письменник, великий представник гуманізму у Франції. Народився на околицях Шинона (в Турині) у сім'ї заможного землевласника і адвоката. Зарано відданий у монастир Францисканського ордена, де дуже поглиблено вивчав давні мови і права. Ще у молоді літа Раблє листувався із знаменитим гуманістом Бюде і був відомий своєю видатною освіченістю, зокрема серед юристів. З огляду на ворожі відносини францисканців (самого обскурантного з орденів) до вивчення грецької мови Раблє подбав про дозвіл перейти у Бенедиктинський орден. У 1530 році переїхав у Ліон де вивчив медицину, в у 1532 став лікарем місцевого госпіталю. Тут він опублікував декілька учених трудів і перші дві книги свого романа. У 1533 і 1535 він здійснив у свиті паризького єпископа, пізніше кардинала, Жана де Бєллє дві поїздки у Рим, де вивчав римську культуру і лікарські рослини. Втративши за самовільні відлучки свою посаду лікаря у Ліоні, Раблє два роки жив як духовне лице, але у 1537 він знов повертається у лікарську справу, практикує на посаді лікаря у Норбоні, Ліоні та Монпельє, де він отримує ступень доктора медичних наук. Після другої поїздки у Рим у свиті другого сановника Раблє отримав посаду приймача прощення, подаваних на ім'я короля, але потім у 1546 пересилився у Мец, де став лікарем місцевого госпіталю. У 1549 році він у четвертий раз поїхав у Рим, знов із кардиналом де Бєллє, і як повернувся назад то отримав два приходи – один з яких у Медоні (у Турині). Однак, він не виконував священицьких обов'язків і в 1553 році зовсім відмовився від своїх приходів. У тому ж році він помер у Парижі.

Loading...

 
 

Цікаве