WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Культура України - Курсова робота

Культура України - Курсова робота

Володимир Великий спирався на зміцнення внутрішньої сили держави, розсаджуючи на князівських тронах в різних землях своїх синів та одружуючи їх на принцесах європейських. Ярослав Мудрий вирішив, що централізована влада в державі — це за краще, ніж кожен, що хоче, те й робить, тому він спочатку приборкав своїх непокірних братів та родичів, спираючись на варязькі дружини та допомогу шведського конунга, на дочці якого був одружений, потім повіддавав своїх дочок за могутніших королів Європи (польського, шведського, французького), тим самим поріднившись з королевськими родинами. Київська Русь була міцною і могутньою, з нею не могли не рахуватись).

Культура державної політики (поєднання волі народу — Вічової Ради — з волею уряду — Гетьмана, старшинської ради або Кошового і козацької ради) визначила й основи культури соціальної (права різних станів), економічної (розвиток сільського господарства, основ буржуазних відносин, внутрішньої і міжнародної торгівлі), національної (рівність усіх перед законом) та конфесійної (свобода віросповідання з підтримкою національної церкви) політики.

Чи не вперше в Європі (отже, й у світі) було зафіксовано права людини в суспільстві як пріоритетні. Конституції й віче оголошувалися однаково підзвітними як хлібороб, купець, старшина, так і гетьман.

Україна ставала однією з найосвіченіших та розвинутіших економічно буржуазних держав і націй. А її керманичі виступали в уже традиційній іпостасі людей універсального типу:політиків і законотворців, адміністраторів і воїнів, не лише меценатів, а й творців та організаторівосвіти, науки (К.Розумовський 52 роки був президентов Російської академії наук), мистецтва.

Поршим завданням нації було (та й досі є!) плекання еліти, типу української людини: подібно Володимиру Великому, Княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Володимиру Мономаху, Данулу Галицькому, Митрополитам Ілларіону і Смолятичу, єпископу Туровському, ігумену Данилові, літописцям Никону і Нестору, — світські і патріотичні церковні керманичі і за умов бездержавності прагнули виховувати в собі і в інших характери цілісні, гуманістичні і вольові, віддані найвищим суспільним ідеалам, а тому універсальні інтересами та знаннями, сповнені почуття справедливості та свободи. Михайло Глинський, Байда — Вишневецький, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Боглан Хмельницький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Кирило Розумовський, як і славетні Трясило, Морозенко, Богун, Войнаровський, — були людьми не лише щонайвищої військової доблесті, державної мудрості й далекоглядності, крицевості натур та пвтріотичності переконань, а й найвищої на той час освіти (закінчували і європецські університети, володіли багатьма мовами); не лише безкорисливими покровителями, а й творцями мистецтва. От такий тип справжнього політичного діяча Укарїни (не те, що зараз! Сидять в парламенті такі собі "товарищи", які навіть мови держави, народ якої вони представляють, не знають, а те й взагалі не мають вищої освіти! Як така людина взагалі може приймати закони?!)

Знищення Гетьманату й Запорозької Січі перетворює частину України на російську колонію. Друга частина опиняється під кормигою інших держав (Австор-Угорщини, Румунії). Навіть частині української патріотичної шляхти, світської та конфесійної інтелігенції здається, що національно-державне відродження України неможливе. Тимбільше, що з катастрофічною силою навлюється антиукраїнська ідеологія: концепція єдності "самодержавства, парвослав'я, народності" узаконює версію про єдиний східнослов'янський етнос, отже — єдину— росйську! — державу, мову, культуру, а тим самим — про Переяславську угоду як про акт історичного волевияву всього народу до "воссоединения" в рамках "єдиного природного організму". Засобом державного ідеологічного терроризму, тотальної денаціоналізації стають навіть освіта, наука, церква (за умов російського абсолютизму — слухняний інструмент влади): ліквідовуються українські школи й видання, навіть Києво-Могилянська академія перетворюється лише на церковний заклад; відкриті Харківський і Київський університети, Ніжинський, Одеський, Кременецький ліцеї і засновувались як форпости русифікації, підготовки кастрованої української інтелігенції. Забороняється українська мова "височайшими" указами царя!

Україна стає Малоросією, українці — малоросами, а то й зовсім хахлами. З волелюбного народу українці перетворюються на рабів. Українські землі дарувалися російським вельможам разом з сілами, містами і, відповідно, людьми. А українська еліта (якщо можна так сказати), та, що повинна була таорити державу, отримавши дворянські привілеї, забули, що вони "...не греки, не варяги, не болгари, а русини...". Недарма Тарас Шевченко писав:

"Чого ж ви чванетеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходете в ярмі,

Ще лучче, ніж батьки ходили."

І ось один з ідеологів великоросійської шовіністичної ідеології вирішив посягнути не тільки на історію України, а й на народну пам'ять. Він обнародував версію, згідно з якою Київська Русь була... великоросійською (цікаво, еге ж?!), а українці — це білі хорвати, які прибігли звідкись зі Сходу і самовільно зайняли "исконно русские земли" (Пан Микола Дремлюга сказав з цього приводу, що, якщо б могли, то вони полізли б і в Африку, кричучи про ісконно руські землі). Але Погодін занадто перестарався: своєю теорією про білих хорватів івн зруйнував всю попередню ідеологію про "три братні народи з одної колиски".

Тому така політика, звичайно ж, не могла не призвести до хвилі невдоволення, підняття національної самосвідомості серед української інтелігенції.

На початку ХХ ст. на політичній арені України з'являються постаті неординарні: видатного вченого-історика Михайла Грушевського, Михновського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка, Птрушевича, Богдана Лепкого та інших. Починається новий виток розвитку української державності, нове відродження української нації. Утворюється УНР. Але після жовтневого перевороту 1917 року, скинувши одних великодержавних шовіністів, до влади приходять не "гірші" шовіністи з неменшими імперськими замашками, яким не сподобалося, що Укарїна опинилася поза їх контролем. Історія повторилася наново. Тільки на цей раз з подвійною силою вдарила імперія по тільки-но знов народженій державі. Були звичайно прорахунки і в політиків Центральної Ради. Коли Михновський пропонував створити регулярну армію, здатну до ведення бойових дій, його не підтримали помірковані соціалісти. Зараз же Україна (в усякому разі на мій погляд) втрачає свій міжнародний авторитет не вдалою внутрішньою та зовнішньою (по деяким пунктам) політикою. Наприклад, праве крило політичних сил (і я з ними) вважає, що не потрібно було відмовлятися від ядерної зброї — в світі поважають сильного і з сильним рахуються (так було вік віків, так воно є, і так воно залишиться), не потрібно було навіть починати переговори щодо розподілу Чорноморського флоту ("Всі війська, оборонні споруди... що знаходяться на території України... переходять у власніть Української держави..."(Закон України про правонаступництво), не потрібно було надавати статус автономної республіки Криму, щоб їм раптом не захотілося повторити експеримент Чечні.

Протягом переходу від етносу до нації трохи змінилися політичні орієнтири українців, але суть залишаєтьсяс одною — демократія. Нещодавна (майже 6 років тому) Україна стала незалежною знову і потрібно відроджувати дуржаву, а тому перш за все (як свідчить історичний досвід) треба створити політичну еліту, державотворців, рівень культури яких взагалі і політичної зокрема був достатньо високим, щоб працювати (плідно і з користю) на благо держави.

Висновки

За що ми билися з ляхами?

За що боролися з ордою?

За що скородили списами

московські ребра,

Засівали й рудою поливали?

Дійсно, за що? Щоб деякі державні діячі сусідньої держави могли заявляти, що Севастополь — ісконно російське місто, що там із покон віків стояв російський Чорноморський флот (от так штука!), що України взагалі не було, не існує, і бути не може, що ми всі — молодші брати, що Київ — це мати міст не руських, а російських і таке інше, і так далі? Ні, щоб ми могли зараз будувати нову молоду Українську державу, щоб ми могли піднімати Укарїни з великої руїни, щоб ми могливідроджувати українську націю, а на її основі— і державу, бо українці — це не білі хорвати, які прибігли ці Сходу, а ми живемо "...на землі роду свого, по законам батьків своїх...", маємо свої звичаї, мову і маємо свою культуру, корні якої спускаються глибоко в часовий грунт, яка в різних проявах і різновидах розвивалася, модернізувалася, трансформувалася і акумулювалася протягом часу існування України-Русі, часу проходження українства від етносу до нації, часу усвідомлення українцями історичної місії, яка покладена на них, культуру, яка є однією з найбагатіших культур Європи, а то й усього світу.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

  1. Кононенко П.П. "Проблеми розвитку української літератури".

  2. Кононенко П,П. "Українознавство".

  3. Кононенко П.П. "Свою Україну любіть".

  4. Літопис руський. Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця; Відп. ред. О.В.Мишанич.

Loading...

 
 

Цікаве