WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Фольклор.Теорія фольклору - Реферат

Фольклор.Теорія фольклору - Реферат

Далі, поезія С. В. Руданського має лише власну внутрішню мелодію, що виникає із візерунку її словесного тексту. Пісня ж як повноцінне естетичне явище існує тільки у конкретний момент її виконання, в злитті слова з мелодією, голосом і жестами співця, з реакцією аудиторії та всіма іншими обставинами виконання. Якщо авторство поета стосовно поезії є безумовно визнане суспільством, то складач пісні невідомий, первісний текст її не може бути реконструйований (і хоч би тому, що варіанти надто віддалені один від одного у розвитку дії), а існування російської версії ставить завдання вивчення Ії міжнародного контексту.

Але ж і поезія "Повій, вітре, на Вкраїну..." теж не є тільки літературний твір, це відома авторська пісня-романс. Хоч і виконується вона, на перший погляд, так само, як пісня у фольклорі, проте мелодія її (до речі, належить вона, користуючи висловом К. В. Квітки, до українсько-італійського стилю) також вважається авторською власністю С. В. Руданського вже як композитора, її разом з фортепіанним акомпанементом канонізовано партитурою, і варіації при її виконанні, котрі можуть дозволити собі співак і акомпаніатор, є дуже незначними – та й то лише в темпі або інтонації.

Підводячи підсумок, зазначимо, що перелічені відмінності фольклору від літератури та професійної музики нового часу не можуть бути пояснені лише технічними умовами існування його творів. Це, між іншим, доводить і той факт, що в давній українській літературі, навіть у друкованих її текстах кінця XVI–XVII ст., спостерігаємо те ж варіювання, те ж ставлення до авторського тексту. З іншого боку, це спостереження змушує нас не переоцінювати специфічності розглянутих тут ознак фольклору.

1.5. Світовий фольклор і місце у ньому українського

У сьогоденному світі попри всі бар'єри між людьми – расові, соціальні, релігійні, майнові, політичні – поступово утворюється загальнолюдська культура; світовий фольклор може розглядатися як складова її частка. На відміну від поняття "світова література", це поняття, "світовий фольклор", частіше знаходимо у рубрикаціях каталогів наукових книгозбірень, аніж у наукових розвідках. Справа в тому, що перше ще в часи Й. В. Гете, котрий запровадив його до наукового обігу, приховувало за собою повнокровну духовну реалію спільного розвитку людства, а "світовий фольклор" був і залишається науковою абстракцією. Коли в системі загальнолюдського красного письменства важливу об'єднуючу роль відіграє критика, котра, за вдалим висловом М. Верлі, "стає чимось на кшталт совісті світової літератури", дослідник світового фольклору має справу з "несвідомим характером колективних явищ" (К. Леві-Строс), несумісним з подібною діяльністю. Нагадаємо також про історично та географічно обумовлену етнічну замкнутість традиційних національних фольклорів.

Нерівномірність поступу цивілізації в різних кутках Землі робить зі світового фольклору кінця XX ст. картину доволі строкату: коли в країнах Західної Європи спостерігаємо тільки бліді залишки колишньої усної творчості, то у деяких народів та племен Африки, Південної Америки, в аборигенів Австралії вона у фазі розквіту. Це тепер. В історичній же перспективі, по-перше, виявляються великі подібності у структурі фольклору всіх народів світу, а по-друге, проясняються деякі причини згаданої строкатості.

Як з'ясували дослідження істориків культури, усім фольклорам світу притаманна певна сукупність жанрів. У фольклористиці жанр – це тип словесної (часто також музичної) форми, усталеної в народному побуті та пов'язаної з повторенням певних змістових елементів. Отже, виявилося, що такі найпоширеніші в світі та водночас спільні жанри – це міф, обрядова пісня, казка, прислів'я.

У найбільш загальному значенні міф – це фантастична оповідь про творення світу й людей, про богів і "культурних героїв" (таких, як Прометей у давніх греків); сказане у ньому вважається правдивим. Сучасні українці не зберегли міфів у чистому вигляді, лише їхні сліди – у обрядовому фольклорі, головним чином (про стосунок до міфології українських міфологічних легенд – див.: 5.4). Казка розповідає про пригоди людей та тварин, котрі, як правило, вважаються за вигадку, у більшості народів вона має функцію розважальну (отже, естетичну), відзначається чітко структурованою формою. Обрядова пісня, що супроводить ритуали, й прислів'я, яке у формі окремих речень конденсує колективний досвід і передає його від генерації до генерації, не потребують зараз більш докладного пояснення. Ці жанри звучать або звучали всюди, де людина виявляє себе в усній традиції – від патагонців Вогненної Землі на півдні до ескімосів Канади на півночі.

Ці ж жанри можна розглядати також як базові для усної культури людства: вони, точніше, їхні аналоги в технізованій масовій культурі не зникають і в найбільш цивілізованих сучасних народів. Справді, міфи відтворюються в літературній та кінематографічній фантастиці типів "містері" та "фентезі", їх функції переймають сакральні тексти сучасних релігій; казкам відповідає масова белетристика різних ґатунків – від детективів до "романів для господинь", де бідна дівчина, трохи побідувавши та настрахавшись повторює долю Попелюшки; життя фольклорної обрядової пісні та ритуалів, що їх вона супроводжує, ніби продовжують гімни та ритуали сучасних церков, з одного боку, а з іншого – установ світських, а саме: держави, війська, шкіл, університетів, компаній, скаутів, піонерів тощо. Нарешті, прислів'я продовжують жити і в своїй усній формі, і у вигляді літературних афоризмів, політичних лозунгів, реклам абощо.

Проте, у світовому фольклорі маємо справу і з групою жанрів, що існують не у всіх народів земної кулі. Так, цих жанрів немає у дуже архаїчних фольклорах індіанців Америки. Причину цього явища відкрив американський етнолог Ф. Боас, довівши, що предки корінних народів Америки переправилися через Берингову протоку (або через перешийок, що тоді існував) ще перед тим, як мешканці Старого Світу винайшли епос, казки про тварин з мораллю та приказки. Отже, згадані жанри мали задовольняти духовні потреби вже більш розвиненого суспільства.

Хоч герої епосу деякими своїми надлюдськими властивостями ще близькі до персонажів міфу, вони діють уже в епоху утворення первісних етнічних держав і війн між ними, епічний герой є захисник свого народу та його землі. Національним епосом українського народу є вже не раз тут згадані думи, а в минулому – й билини. Поява кінцевої моралі в казках про тварин виводила цей жанр у сферу дидактичну, тим самим розкривалася його алегорична сутність, а персонажі його вже не могли прирівнюватися до тварин – персонажів міфу. Насамкінець, приказки – на відміну від прислів'їв – конструкції незамкнені, що монтуються в інші речення плинної живої розмови, є певним кроком по шляху десакралізації племінної мудрості та водночас переносять до народної буденної мови, вульгаризують метафоричність особливої сакральної мови жерців.

Серед фольклорів Європи, Азії та Африки, в яких знаходимо всі перелічені жанри, вирізняється тісніша група, що відзначається фактичною ідентичністю казкових сюжетів та сюжетних конструкцій епосу. Переважну більшість народів, носіїв цієї групи фольклорів, відносять до індоєвропейської мовної єдності, проте кордони спорідненості фольклорної не вповні збігаються з мовними. Разом з народами мовних груп індійської (або індоарійської), іранської, тохарської, грецької, кельтської, германської, балтійської, слов'янської ті ж казкові сюжети переповідають і грузини, мову яких лінгвісти відносять до картвельської групи. Можливо, у майбутньому виявиться ще одне коло споріднених за певними фольклорними явищами народів, цього разу співвідносне з ностратичною макрородиною мов – мови афразійські, індоєвропейські, картвельські, уральські та алтайські.

Український фольклор знаходить своє місце серед усних традицій, що належать народам слов'янської мовної групи. Питання ж про найближчі до нього серед слов'янських залишається дискусійним. По-перше, тому, що витоки подібності між слов'янськими фольклорами є різними за походженням: подібності до білоруського та польського, наприклад, не в останню чергу визначаються результатами взаємовпливів у останні сторіччя, паралелі з південнослов'янськими, інколи вражаючі, відбивають прадавню генетичну спорідненість. По-друге, треба мати на увазі, що усі слов'янські фольклори насправді дуже близькі, але фахівці часто-густо оцінюють не об'єктивний стан речей, а відмінності у тих понятійних сітках (зокрема, в термінології), що їх накладають на вітчизняну усну традицію фольклористи кожної країни.

Loading...

 
 

Цікаве