WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Фольклор.Теорія фольклору - Реферат

Фольклор.Теорія фольклору - Реферат

Обираючи ж методи вивчення історії українського фольклору, доцільно повернутися до ідеї "культури як організму", обґрунтованої О.Шпенглером у першому томі "Занепаду Європи" (1918). Адже фольклор ближчий до явища природного, органічного, ніж інші форми духовної діяльності людини. То ж спробуємо побачити в національному фольклорі певний аналог організмові, що колись виникає, розвивається і, підкоряючись закону ентропії, "старіє". Виникає ж він, як організму й належить, трансформуючись з принципово близького, але не тотожного явища. З цього погляду виникнення українського національного фольклору слід розглядати як процес, співвідносний з процесом консолідації передукраїнських племен, що входили до давньоруської держави, до рівня українського народу.

Фахове фольклористичне розв'язання проблеми генезису українського фольклору передбачає послідовну постановку низки питань, як от: побудова теоретичної моделі українського національного фольклору; пошук ознак його формування серед явищ тієї частини "дерева" історичного розвитку нашого фольклору, що є приступними для спостереження; встановлення хронологічних меж появи ознак національного фольклору та визначення ступеня кореляції отриманих результатів з даними антропології, етнології, етнографії (див. докладніше в нашій розвідці 4).

У цій програмі синхронічне осмислення теоретичної моделі національного фольклору (виробленої, зрозуміло, на матеріалі його фіксацій XIX–XX ст.) як певної замкненої структури поєднується з діахронічним розумінням її "ознак" Проте наївно було б сподіватися, що, завершивши дослідження за цією програмою, отримаємо можливість тицьнути в якусь крапку на хронологічній шкалі і проголосити: "Ось тут почався наш фольклор!" В реальній дійсності така "крапка" може розтягнутися на століття. Організм не можна уявити собі як такий, у котрого всі компоненти розвиваються синхронно. У людини, наприклад, гени ті ж самі все життя, зуби виростають двічі, клітини шкіри постійно оновлюються. І у фольклорі є жанри консервативні, як замовляння, і можна з певністю стверджувати, що деякі з них перейшли до власне українського фольклору з усної традиції етнічних попередників українців. Є жанри, що приходять на зміну один одному – як думи билинам. Є жанри, твори в яких виникають оказіонально і зберігають свою тожсамість лише, поки відбувається їх виконання – як голосіння. Навіть форми побутування усної прози мають різну тривалість: "чутки-плітки" живуть, поки зміст їх зберігає актуальність; меморат, перетворений у квазімеморат, може пережити свого творця на кілька генерацій; міфологічні легенди-фабулати і особливо казки – це вже рекордсмени-довгожителі! Певну градацію з цього погляду знаходимо і в жанрі історичних переказів: довговічніші тут перекази загальнонародного значення (про заснування Києва, про геройство Палія і т. ін.), значно коротший вік мають місцеві (не топонімічні) перекази. Так, існують три масиви записів таких переказів Новгород-Сіверщини: у складі "Історії русів", у збірниках другої половини XIX ст. (головним чином, у "Малоруських народних переказах і оповідях" М.П.Драгоманова), і в записах 80-х рр. XX ст., зроблених студентами КУ 5. Кожний з наступних масивів записів поставав приблизно через сто років після попереднього, проте склад сюжетів майже повністю змінювався.

Таке поєднання у фольклорному організмі компонентів консервативних і рухливих, що швидко щезають і змінюються, робить вельми проблематичним і рівномірний, чисто еволюційний характер його історичних перетворень. І справді, періоди еволюційного розвитку (в цій стадії, наприклад, застала свій об'єкт українська фольклористика першої половини XIX ст.), змінюються періодами, коли відбуваються стрибкоподібні, або мутаційні трансформації 6. Такі мутації можуть охоплювати більш вузьке або ширше коло явищ і обумовлені насамперед зовнішніми стосовно фольклору чинниками – змінами в політичній, соціальній, економічній обстановці та пов'язаними з ним виплесками, користуючись терміном Л. М. Гумільова, "пасіонарності". Враховуючи принципову традиційність фольклору, міжетнічний контекст і – на пізніх фазах розвитку – впливи літератури, важче уявити мутації, що мали б лише внутрішньофольклорні, іманентні поштовхи.

Коли розташувати відомі мутації українського фольклору на умовній діахронічній шкалі, то першою, мабуть, доведеться поставити конденсацію та трансформацію племінних та іноетнічних шлюбних звичаїв, що привела до утворення традиційного українського весілля (див.: 7.8). Ближче до нас у часі постання нового героїчного епосу, думового, що відбулося, на відміну від першою мутації, в кризовій для етносу історичній ситуації. Ще пізнішим, і таким, що повстало на тлі вже релігійної кризи, було кардинальне переформування календарної обрядовості з переносом центру святкувань та ритуалів у родинне коло (див.: 7.4). Останньою, багато в чому обумовленою внутрішніми процесами розвитку національної культури, такою мутацією було створення сучасного канону української ліричної пісні – вироблення її своєрідної метрики, поетичної системи та музичної форми: як встановив М. В. Лисенко, побудована на старогрецьких тетрахордах та на середньовічних церковних ладах з квартовим та квінтовим устроєм, вона була піддана тоді хроматизації 7.

Ми зупинимося лише на другій із згаданих мутацій – на тій, що призвела до зникнення в Україні билин і до постання нового національного епосу, дум.

Билини, не раз вже згадані на цих сторінках, – це епічні пісні, що їх в XIX ст. на російській Півночі непрофесіональні співці-селяни виконували речитативом, без музичного супроводу. Вірш билини – тонічний, неримований, засобом його впорядкування є витримування 3–4 наголосів у рядку та обов'язкової дактилічної клаузули. Оповідь билини будується з використанням традиційного сюжету за допомогою розгорнутої системи епічних формул і "тем".

Сюжети билин розподілено між двома епічними центрами – Києвом, де править з дружиною богатирів князь Володимир, і Новгородом, в якому мешкають богатирі Василь Буслаєв і Садко, кожному з котрих присвячено по два сюжети. Більшість билинних сюжетів належать до першого, київського циклу. Найпопулярнішими богатирями його є Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович; про Святогора-Самсона та Чурила Плєнковича розповідається в кількох сюжетах; інші богатирі з'являються кожний в одній, присвяченій йому билині, а є й такі, що тільки згадуються в переліках богатирів. Богатир (первісна назва – "хъробръ") зображається істотою напівміфічною за силою: він самотужки б'ється з ворожим військом або з таким же напівміфічним противником, частіше теж богатирем (Соловій Розбійник, Тугарин Змієвич, Ідолище, Змій).

За умов, коли в билинах київського циклу йдеться про Київ як політичний центр Русі, а також про Чернігів, Овруч та інші українські міста, яскраво змальовано природу Україні (див. спостереження О. Ф. Гільфердинга: 1.3), цілком природною виглядає думка, що тут, на території теперішньої України більшість з цих епічних пісень і було складено. Проте час од часу з'являються спроби реанімувати відкинуту наукою концепцію новгородського (читай: російського) походження билин, що розроблялася М. П. Погодіним, М. І. Костомаровим, В. С. Міллєром. Так, С. І. Дмитрієву суцільне картографування билинних записів переконує, що "відома нам билинна традиція є новгородською інтерпретацією руського ("русского" – С. Р.) епосу", а також, що вже в XIV–XV ст. билин не було "в Україні та Білорусі" 8. Проте свідчення XV–XVIII ст., з одного боку, і відбитки билинного епосу в творах українського фольклору, з іншого (див. останній огляд: 9), доводять, що протягом кількох "післякиївських" століть билини залишалися живим явищем української фольклорної традиції.

Саме в цьому контексті аналізував билини київського циклу М. С. Грушевський (Грушевський, 4. Кн. 2). Зроблене істориком необхідно переглянути, виходячи з сучасного стану дослідження билин 10 і світового епосознавства. Виникає можливість піти далі, спробувавши реконструювати ту версію билинного епосу, що побутувала в Україні XV–XVIII ст., і не обмежуватися переліком сюжетів, а відтворити гіпотетичні архетипи (сюжетна схема, топоніми, персонажі та деякі стилістичні конструкції) окремих билин, починаючи з билини про Сухана: окрім північноросійських записів цієї безперечно південноруської (київської) билини, маємо й ранню (XVII ст.) її московську переробку.

Що ж до мутації в пісенному епосі України, то йдеться не про єдиномоментну заміну билин на думи, а про паралельне побутування якийсь час обох жанрів. Інакше не можна пояснити загадки дуже неповного набору в думах ознак "класичного" епосу, що контрастує з іншими прикметами їх саме епічної природи (див.: 6.3). Загадка ця розв'язується, коли зважити на неповторність ситуації: жанр дум створювався, сюжетний склад їх формувався в стосунку, якщо вжити математичний термін, доповнюваності з давнішим епосом, билинами. Творці нового жанру взагалі не мали необхідності складати думи про "героїчне сватання", наприклад, або на інші "романічні" епічні сюжети – і просто через те, що такі пісні ще виконувалися в жанровій формі билини.

Loading...

 
 

Цікаве