WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Фольклор.Теорія фольклору - Реферат

Фольклор.Теорія фольклору - Реферат

В українському фольклорі цей прийом побутує і у формі, що немов моделює процес його утворення та формалізації.

Ой за хвильку, за годинку, за хвильку маленьку

Та посватав козаченько й одову бідненьку.

Ой за хвильку, за годинку, за хвильку другую

Попропивав козаченько худобу сивую.

Спочатку йдеться про надто швидке, поспіхом сватання, а фактично про укладення шлюбу. Як визначити тривалість цієї події? Співець діє немов методом "інтелектуального бриколажа" (гри відскоком – у більярді, наприклад), що його К. Леві-Строс вважає одним з ключових для примітивної (первісної) логіки 26. Прямо в лузу послати більярдну кулю не можна; то ж її ("за хвильку") б'ють об іншу кулю ("за годинку"), вона відскакує в новому напрямі ("за хвильку маленьку") і потрапляє в лузу – час визначено. При цьому посередній вимір часу ("за годинку") виступає як певний "медіатор", котрий обумовлює вирішення логічної проблеми. Другого разу весь комплекс повторюється вже як готова формула для визначення тривалості дії в подібній оповідній ситуації, а далі в баладі й втретє повторюється цей же комплекс.

А ось явно не формалізований приклад "типізації часу (моменту)" в жартівливій пісні:

Вже три дні, три неділі,

Як мого милого комари з'їли...

(Чубинський, 5. С. 1153).

Пісню побудовано на алогізмах (лірична героїня хоче втопитися "в пуховій перині" і т. п.), не дивно, що алогічний і час.

Найцікавіші застосування прийому "типізації простору" знаходимо в християнських колядках. У вже цитованій (6.8) Христа розпинають "Там підо Львовом, там під Краковом". Це, мабуть, формула, бо й у веснянці з Полісся знаходимо, що дітей "во Львові і Кракові дощ потопив" (Килимник, 1. С. 296). Ще в одній колядці "три черниченьки" побували "в Римі, в Єрусалимі", а за варіантами її – "в Києві, в Єрусалимі". У першій формулі узагальнюється географічний простір ('десь на Заході') , а в двох наступних – сакральний ('у святому місті').

У колядках знаходимо й типізацію числа ("Два-три янголи злинули з неба..."), а також об'єкта оповіді: "Вийшов до неї Петро-Павло". Ці типізації зустрічаються і в ліричній пісні, але у формі ускладненій, що певною мірою послаблює – але не знімає зовсім – враження незвичності прийому: "не сподівалася родинонька твоя, Ой не так родинонька, як твоя молодша сестра". Або:

Щоб за мною, молодою, весь мир не журився.

Не так же мир, не так же й рід, як рідная мати...

У цих прикладах відбувається і "звуження" семантики образу, який ніби пояснюється відкинутим ширшим поняттям. Так само може уточнюватись і дія персонажа: "що мене любила, Ой не так любила, Як милувала..." В іншій перспективі тут разом з С. Я. Єрмоленко можна побачити й "характерну для народнопісенної мови композицію ланцюгового розгортання змісту, яка побудована на повторі-підхопленні й на специфічній формулі заперечення-ствердження з підсильним значенням не так, як" 27. Не буде, мабуть, великою помилкою, якщо знайти в наведених прикладах і певну переходову форму до іншого прийому традиційної поетики, коли новий зміст отримують, зіставивши заперечення чогось із ствердження того самого; Г. Л. Венедиктов називає його прийомом "обапільвиключеної пари". Ось герой балади пішов до дівчини

На біленькі спать перини.

Ой чи спав, не спав – прокинувся...

Процитувавши цей останній рядок записаної ним балади, О. О. Потебня пояснив, що "з'єднання при одному підметі присудків з протилежним значенням вказує на малий ступіть дію" 28. Але і серед записаних самим вченим жартівливих пісень знаходимо таку, в якій цей прийом, навпаки, готує читача до сприймання гіперболи:

Я чи гуляв, не гуляв –

Сто червінців прогуляв

Та з тую з дівчинонькою...

(Чубинський, 5. С. 797)

О. О. Потебня першим, здається, звернув увагу і на інше дуже поширене у фольклорній поетиці явище, назвавши його "різнорідним reservatio mentalis, при котрому вказують лише початковий ланцюг думки, а наступні ланцюги доповнюються тим, хто розуміє, в напрямі, визначеному традицією" 29. Це дуже нагадує техніку оповіді, яку сучасний німецький епосознавець А. Гойслер називає "вершинною" (Gipfeltechnik) і при якій переходи від однієї "вершини" оповіді до іншої залишаються не заповненими 30. Ось дівчина відпросилася в матері погуляти і обіцяє не забаритись:

"... Перші півні заспівають,

Додому вернуся".

Піють півні, піють другі,

А дочки немає.

(Грінченко, 3. С. 256).

Що дівчина отримала дозвіл, слухач має здогадатися сам. Подібні "змістові еліпсиси" зустрічаються навіть у чарівній казці, як от у записаній Л. М. Жемчужниковим "Казці про Солов'я розбійника та про сліпого царевича" (AT 515). Мати царевича оживляє збитого ним з дубу Солов'я, а той їй дякує і обіцяє: ""Дасть Бог, ми зійдемося докупи". Вернувсь царевич, дивиться: "Де ж, – каже, – мати моя, Соловей-розбойник?". "Що ж, – каже, – сину любий? Поливала я його водою, а він знявсь да й полетів"" (Куліш, 2. С. 50). Пропущено момент найважливіший для подальшого розвитку дії – зраду матері героя, а втечу Солов'я зображено лише в оповіді самої зрадниці, оповіді, як розуміє слухач, брехливої. А в записі 1853 р. думи "Смерть Богдана Хмельницького" саме смерть гетьмана і не змальовується.

Все це живо нагадує спостереження німецького теоретика літератури Е. Ауербаха, зроблені при зіставленні біблійної оповіді про офірування Авраама (Буття. 22:1–18) та одного з епізодів "Одисеї": в біблійній оповіді "з явищ вихоплюється лише те, що є важливим для кінцевої мети дії, все інше покрите імлою; підкреслюються лише кульмінаційні моменти дії <...>, думки і почуття не виказані, їх лише підказують нам мовчання і уривчасті слова". Натомість у епізоді "Одисеї" теоретик знаходить "закінчений і наочний абрис рівним світлом освітлених, визначених у часі і просторі, без зяянь і провалів з'єднаних одне з одним явищ, що висунуті на передній план; думки і почуття виказані; події відбуваються неквапливо, повагом, без великої напруги" 31. Очевидно, наративна техніка українського фольклору ближча в цьому вимірі до першого з розглянутих Е. Ауербахом типових стилів, а умовно, знов таки в загальній світовій історико-культурній перспективі – ближча до манери Е. Хемінгвея, аніж М. Пруста.

І нарешті, прийоми, котрі Б. М. Соколов лише назвав: "виключення одиничного" і "ствердження виключеного". Перший прийом використано, наприклад, на початку думи "Три брати самарські", де кобзар прорецитував, що усі поля самарські пожарами погоріли,

Только не горіло два терни дрібнесеньких,

Два байраки зелененьких,

Бо там подлі їх лежало три брата рідненькі.

Пояснення, чому два байраки не "погоріли", фантастичне і надлишкове для розвитку сюжету, змушує згадати таку рису міфологічного мислення, як намагання знайти причинний зв'язок там, де нашому сучасникові це й на думку би не спало. Другий прийом ми вже спостерігали в замовлянні "на любощі", в котрому чарівне зілля терлич мало "прикликати" десятьох козаків,

А з десятьох дев'ятьох,

А з дев'ятьох восьмерох,

А з восьмерох семерох

<...>

А з трьох двох,

А з двох одного –

Та доброго.

Тут "ствердження виключеного" має безперечно магічний характер, але цей же прийом використано і в рекрутській пісні, де він допомагає саркастично зобразити "справедливість" влади:

– А де п'ять – там не брать.

Де чотири – не велять.

А де три – не бери.

А де два – там не йди.

Єсть у вдови їден син –

Взяти б його під аршин.

(Руданський. С. 206)

Тепер про загальні інтерпретації отриманої нами доволі строкатої картини. Автор останнього огляду деяких з розглянутих тут прийомів, Г. Л. Венедиктов трактує їх як реалізацію "позалогічного, емоційного боку" нашого мовлення. Він згадує міркування І. П. Павлова про першу сигнальну систему, "спільну в нас із тваринами", та працю Л. Леві-Брюля, де йдеться про асоціації таких відчуттів, "співпричетності". Це і є, на думку Г. Л. Венедиктова, чуттєвий, емоційний підклад "дологічних прийомів" поетики фольклору.

Цю інтерпретацію не можна прийняти – в усякому разі, стосовно розглянутого українського уснопоетичного матеріалу. Справа в тому, що розуміння мислення "дикунів" як "дологічного", популярне в З0-ті рр., фактично вже відкинуто світовою наукою; відмовився від цієї своєї концепції, як згадувалося, і сам Л. Леві-Брюль.

Ґрунтовну критику концепції "дологічного мислення" подав К. Леві-Строс у вже згаданій монографії "Примітивне мислення" (1962). Він переконливо доводить, що мислення первісної людини (і людності сучасних "примітивних" племен) є, навпаки, вже цілком логічним, навіть у певному сенсі "науковим", тільки логіка ця своєрідна, "міфологічна" (або ще "примітивна"). Від тієї формальної, з якою ми знайомимося в школі, її відрізняє тісний зв'язок з тотемізмом, оперування відчуваннями, конкретність. "Міфологічна" логіка користується методом кружного способу пізнання – "інтелектуального бриколажа" та методом "калейдоскопа", роль скелець якого виконують образи-знаки, кількість котрих обмежена і між котрими можливий взаємообмін функціями. З конкретності та образності цієї логіки випливає її метафоричність.

Loading...

 
 

Цікаве