WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Нація - це передусім культура - Реферат

Нація - це передусім культура - Реферат

Реферат на тему:

Нація - це передусім культура

Політична культура

Де-юре, з набуттям Україною державної незалежності стала політичною реальністю й українська нація, набувши конституційного права реалізувати у своєму соціальному житті регуляторні й владні функції. Але де-факто, задеклароване народовладдя не набуло належної повноти, бо політичну активність українського суспільства контролювала й гасила тоталітарними методами обрана тим же суспільством влада.

Як же стався такий парадокс у незалежній Українській державі?

Стався тому, що хоч комуністична тоталітарна доктрина й зазнала краху, не було скасовано комуністично-номенклатурну систему влади. Та система влади надзвичайно швидко адаптувалася, пристосувалася до нових ідейних віянь, проникла в усі сфери суспільного життя і водночас залишилася чужою суспільству, зберігаючи свою тоталітарну сутність. Так в Україні утвердилася мутантна система влади - неототалітаризм. Одночасно із зрощенням старої комуністичної номенклатури з новою посткомуністичною промислово-фінансовою олігархією у системі номенклатурно-капіталістичної влади відбулося привласнення загальнонародної власності й розподіл її між правлячими кланами. Так у владній пірамідальній структурі виник новий політичний клас, самоназваний новою українською елітою, яка відчужена від народу, експлуатує його довіру й продуктивні сили суспільства. Гіпотетично національна еліта має бути свідомістю нації, але в Україні при владі опинилася самозвана псевдоеліта, яка з привласненої нею невеликої соціальної ніші правила цілою країною.

Український народ, тривалий час перебуваючи під деморалізуючим гнітом беззаконня й зради політиками національних інтересів, практично втратив свою політичну волю, перестав бути суб'єктом влади. Що говорити про участь громадян у прийнятті політичних рішень, коли самі представники влади перетворилися з її суб'єктів на об'єкти політичного відчуження. А сталося це тому, що ті люди, одержимі нестримною тягою до влади й зарозумілістю, ніби від них залежить життя всіх інших, позбавлені морального стриму в задоволенні своїх особистих потреб та об'єднані круговою порукою заради корпоративних інтересів, зрештою були використані як будівельний матеріал для неототалітарної системи влади.

Отак, за наявності нібито своєї держави виникла загроза, що українська нація взагалі могла припинити своє існування й повністю перейти у власність правлячої номенклатурно-кримінально-олігархічної верхівки. Уже встигли досить чітко окреслитися в українському соціумі два антагоністичні класи: владний (політична псевдоеліта), який володіє правом на все, і підвладний (народ), який має тільки право на дармову працю. Зрештою, все збідніле українське суспільство, попри всі його верствові ознаки, опинилося в одній масовій ніші підвладного класу. А середній український клас став формуватися за кордоном із соціально найактивніших трудових мігрантів, витіснених за межі країни антинародною політикою правлячої псевдоеліти.

Фактично, українське суспільство опинилося заручником власного вибору моделі держави - воно не встигло розгорнути своїх сутнісних сил, бо за десятиліття тоталітаризму національна політична культура зазнала значних деформацій, а громадянські демократичні інститути були дуже слабкі. "Слабке, незгуртоване, збурене внутрішніми суперечностями суспільство може стати легкою здобиччю політичних догматиків та авантюристів і, навзаєм, подібні лідери країни, отримавши владу, про саме суспільство думають лише як про власний ресурс, а про його потреби - лише у контексті задоволення власних амбіцій та потреб" [1, с. 7].

Згідно з еволюційним законом самоорганізації, з метою реалізації своїх власних потенційних можливостей націотворення й державотворення суспільство зобов'язане мобілізувати в собі духовно-інтелектуальні сили й волю, солідаризуватися у взаємодопомозі й синергічній взаємодії [2]. Традиційно основою українського солідаризму є спільна справа, що ґрунтується на моральних засадах взаємодопомоги, і саме цим народ дистанціюється від влади, яка керується не високою моральністю, а високомірністю. Саме завдяки критичній масі моральності, інтелекту й волі, що накопичилася під час президентських виборів 2004 року, українська нація пробудилась до активного політичного життя і заявила своє конституційне право на владу у власній державі.

Нині в Україні склалася історично рідкісна ситуація, коли основою влади може реально стати політична воля народу. Це підтверджують післявиборчі акції громадянського протесту по всій Україні проти клановості й фаворитизму в органах влади всіх рівнів - цієї найгіршої спадщини мутантної політичної системи. Проте насторожують факти нових політичних призначень, бо персональні заміни в збережених старих інститутах влади й старій політичній надбудові ще не несуть у собі суттєвих змін, вони відбуваються в інтересах самого політичного класу, а не суспільства в цілому. Таке внутрішньокласове переформатування не змінить суті політичної надбудови й системи влади і не принесе бажаного оновлення для національного єства.

Як тривожний симптом подальшої мутації системи влади сприймаються висловлювання недавніх політичних опонентів, що в Україні майже не стало опозиції (усі тяжіють до тотального єдиновладдя?). Зрештою, хто кому опонуватиме? Ліво-лібералізм - право-лібералізмові? Це все одно, що лівша без лівиці боротиметься з правшею без правиці. Виграє третій - на позір безідейний, але з латентною ідеологією, лібералізм із обома руками.

Існує загроза приходу на зміну неототалітаризмові ліберальної вседозволеності, яка вивільняє не стільки життєтворчі моральні сили добра, скільки руйнівні аморальні сили зла. І якщо до владних структур проникають одержимі нестримним прагненням до влади, і та їхня активність посилена аморалізмом, то мутантна система влади, прикрита пародійованим демократизмом, також використає їх як будівельний матеріал для утвердження своєї сили, своїх кланових інтересів замість сподіваного народовладдя.

Нині в усіх сферах українського життя простежується агресивне нав'язування ідеології лібералізму, хоч за гаслами ліберального курсу приховується безправність народу і вседозволеність кримінально-олігархічного політикуму.

З таким ганебно низьким рівнем політичної культури ліберально зґвалтованій Україні лишатиметься вдовольнятися місцем наймички у великому домі ЄС, де панують ліберальні порядки, засновані на класичних громадянських засадах. В України ще є шанс навчитися в таких країн, як Німеччина, Франція, Японія, запроваджувати у сферу державного управління інституційно-національні принципи й послідовно реалізовувати політику економічного націоналізму. Національна стратегія розвитку України має будуватися на вивіреній досвідом сильних держав мобілізації власних продуктивних сил.

Хоч українська нація має надто низький рівень політичної культури - власної політичної свідомості, але ще зберігає досить високий рівень духовної культури - життєву силу власної душі.

Клановість і фаворитизм, як і саму мутантну систему, можна ліквідувати в процесі неминучих змін у структурі влади та відповідного структурування соціуму на моральних засадах національної культурної традиції зі стратегічним пріоритетом посилення державної волі українського громадянського суспільства.

Проте, громадянське суспільство не слід ототожнювати з масою громадських організацій та політичних партій, бо це лише формальний показник. А при низькому рівні політичної культури суспільною свідомістю можна легко маніпулювати за допомогою "облудних призм усяких партій" (це геніальне осягнення Миколи Гоголя лишається актуальним уже понад півтори сотні років). Сутнісними ознаками громадянського суспільства є рівність перед законом усіх громадян незалежно від їхнього соціального статусу, а також - громадян і держави.

Громадянське суспільство виникло з первісної спільності, заснованої на природній взаємодопомозі й співпраці, що є зародками моральності (П. Кропоткін), і сама моральність - це не низка приписів, а нормальне природне життя, якого від народження прагне людина (П. Юркевич). Людська моральна спільність витворила продукт колективної свідомості - товариські звичаї та обряди, які регулюють життя суспільних об'єднань. Звичаї та обряди - це водночас і основні механізми культурної еволюції, і символічні вияви культурної традиції. Згодом у колективній свідомості виникають культи, які стають основою влади. А влада, стаючи абсолютною, руйнує традиційну моральну спільність як основу громадянського суспільства.

Loading...

 
 

Цікаве