WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Адаптація та асиміляція як основні форми існування етносу в полікультурних вимірах соціуму Київської Русі - Реферат

Адаптація та асиміляція як основні форми існування етносу в полікультурних вимірах соціуму Київської Русі - Реферат

Слов'янські племена, що утворювали Празько-Житомирський культурний масив у VІ – VІІ ст., міґрували на північ, заселяючи прибалтійські землі, та на південь, колонізуючи Подунав'я і Балкани. Монолітизм культурних старожитностей слов'ян цього періоду проявлявся на всіх рівнях суспільної свідомості та практики – у особливостях світовідчуття, сакральній картині побудови Всесвіту, мовному вимірі. Це, очевидно, означає, що міграційний фактор мав наслідки „експорту культурного продукту" слов'ян, що був адекватно сприйнятим та культурно засвоєним на нових землях. З іншого боку, розуміння, як необхідна передумова діалогу культур, передбачає сприймання іншого культурного контексту – слов'яни запозичували елементи місцевих культур, утворювали мішані шлюби з місцевим населенням. Так започатковувались „мікроетноси" чехів, хорватів, сербів, поляків, дулібів, волинян, полян, дреговичів, кривичів, уличів та ін.

Культура Київської Русі (ІХ – ХІІІ ст.) являє собою феноменальне явище середньовічної європейської культури, що не може розглядатись ізольовано, без всієї складності духовних зв'язків, без діалогу культур як з попередньою історичною традицією (зарубинецької (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст.н.е.), пшеворської (ІІ ст. до н.е. – ІУ ст.н.е.), черняхівської (ІІ – УІІ (У) ст.н.е.), київської (друга чверть першого тисячоліття) культур), так і духовною культурою своїх сучасників – Візантією, Хозарією, Грецією, Болгарією, Скандинавією, Арабським Сходом, країнами Центральної та Західної Європи. Високого авторитету давньоруська культура досягла завдяки вкрай вигідному геополітичному розташуванню та вмінню правителів скористатись цією перевагою. Перебуваючи на перехресті торговельних шляхів, Давня Русь саме через економічну сферу започаткувала міжкультурний діалог як із західною, так і зі східною культурною традицією. Цьому сприяли численні ремісничі вироби (посуд, предмети побуту, зброя тощо), що потрапляли на ринки давньоруських міст, та окремі витвори мистецтва, які були подаровані знаті та мали певну цінність. У сукупності з військовими трофеями вони репрезентували світ Іншого і насамперед його естетичні уподобання. Було й безпосереднє спілкування з іноземцями – торговцями та послами, відвідували далекі землі й русичі. Проте подібні контакти викликали радше зацікавлення, ніж діалог, можна сказати, що до справжнього діалогу свідомість русича тільки готувалась. Близькість та почуття інтимності у діалозі культур виникає тоді, коли представник одного народу має почуття прихильності щодо представника іншої культури незалежно від особистих контактів. Це означає, що культури мають бути „знайомими", упізнаваними з першого погляду, тобто мати численні міжкультурні зв'язки у багатьох сферах - соціальній, політичній, світоглядно-духовного світовідчуття.

Високого авторитету культура набуває не завдяки своїй силі та військовій звитязі, навіть не завдяки своїй високій духовності та витонченості, але завдяки вмінню знаходити компроміси, йти на діалог, відшукувати спільну мову з суперником. Після успішних військових походів східних слов'ян на Візантію та особливо після хрещення та встановлення династичних зв'язків з Європою Русь набуває міжнародного статусу, постає у свідомості Іншого як рівноправний опонент, як цінність. Зрілість та гнучкість політичної системи Київської Русі плекала культурні здобутки через призму зв'язку рівноправного з рівноправним у багатьох галузях художньої культури, зокрема літератури, архітектури, образотворчого мистецтва, музики, тобто насамперед у тих видах мистецтв, які висвітлювали православний дух віри. Існували й світські варіанти згаданих мистецтв: ткацтво, килимарство та вишивка, світська музика й танок, проте можна зробити припущення, що в часи Середньовіччя саме сакральне мистецтво відігравало формотворчу роль у процесі становлення своєрідності етнокультури та її зв'язків з іншими культурними контекстами. Після офіційного хрещення Русі князем Володимиром йде наслідування візантійського стилю сакрального мистецтва у вигляді загартованого добою іконоборства та остаточно сформованого естетичного канону класичної зрілості, що не відповідає естетичним смакам русича, відлякує „іноземною" довершеністю. Тому візантійське мистецтво зазнало творчого переосмислення, адаптації до місцевих умов.

Діалог культур сприяє творчому піднесенню староруських митців – монахів-літописців та іконописців, архітекторів – обдарованих учнів грецьких майстрів та місцевих умільців, що працюють у традиціях сакрального мистецтва Візантії. Навіть відображення суто національної тематики (фреска „Сім'я Ярослава Мудрого" у Софії Київській) наслідує візантійські джерела демонстрації богообраності князя (імператора). Адаптаційний потенціал вітчизняної культури розкривався на кожному етапі її культурно-історичного розвитку. За доби Середньовіччя він найбільше відбився у мистецтві, яке, як ми уже зазначили, репрезентувалося у адаптації класичного візантійського мистецтва до місцевих умов. Діалог давньоруської та візантійської культурних традицій фіксувався у численних прикладах формотворення специфіки, власне давньоруського культурного простору через адаптацію. Мистецтвознавці визначають, принаймні, п'ять відмінностей давньоруського образотворчого мистецтва від візантійського. У плані розміщення фрескового розпису давньоруське мистецтво відрізняється 1) відсутністю суворої геометричності; 2) покриттям масиву стіни у вигляді „суцільного килиму"; 3) зображення не маскують масив стіни, а виявляють його тектоніку. У плані синтезу форм мистецтва тут прослідковується більш органічне поєднання фресок та мозаїк; більш різноманітний орнаментальний колорит [5].

Зупинимось більш детально на останньому зразкові творчого переосмислення художнього контексту Іншого – вироблення орнаментальної специфіки сакрального мистецтва. Звичайно, орнамент належить до більш архаїчних уявлень про світобудову, ніж християнська картина світу, орнамент своїм корінням сягає часів язичництва. Очевидно, відведення певного місця під орнаментальний розпис храмів свідчить про світоглядний синкретизм язичницької та християнської віри, з одного боку, з іншого – відбувається адаптація нової релігії до місцевих умов ще сильного язичництва. Міфологічний імпульс язичництва, кодований у орнаменті та закладений у свідомості людини починаючи ще з доісторичних часів, продовжує розкриватись у сучасних етнокультурних вимірах, особливо у різних видах декоративно-прикладного мистецтва: вишивці, ткацтві, килимарстві, різьбленні; обрядовості народних свят, численних прикметах. Звернімося до символіки орнаментального розпису. За М.Поповичем, різьблення російських прялок засвідчує орнаментальне вираження уявлень про символіку Всесвіту, де відбувається протиставлення круглого верху – неба та квадратного низу – землі. Чи відбувається подібне орнаментальне протиставлення у давньоруському храмі? Дійсно, православ'я, на відміну від католицизму, розуміє людину як істоту, що поєднує у собі два начала – божественне та гріховне, небесне та земне, проте людина як така перебуває за межами сакральної архітектоніки. Храм, за догматикою християнства, це – образ неба на землі: „Ми не знали, де перебуваємо – на землі чи на небі" – із захопленням ділилися своїми враженнями посли князя Володимира після перебування під час літургії у соборі Святої Софії у Константинополі. Тому в храмі як образі неба на землі має панувати гармонія та лад, лише тоді архітектура як синтез мистецтв у „застиглій музиці" форми несе високий зміст – викликає піднесені почуття і разом з ними спонукає особистість до роздумів над високими ідеалами моральності. Саме тому орнаментальне оздоблення собору „примиряє" верх і низ одномірним рисунком, що підіймається знизу, через високопіднесені арки, сягає підкупольного простору – верху. Саме тому орнамент має далеко не тільки декоративну функцію, а виступає у свідомості русича у ролі світоглядної об'єднавчої основи буття, що виражається у „зримому образі" як синтезуючій засаді всього архітектурного ансамблю.

Loading...

 
 

Цікаве