WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Адаптація та асиміляція як основні форми існування етносу в полікультурних вимірах соціуму Київської Русі - Реферат

Адаптація та асиміляція як основні форми існування етносу в полікультурних вимірах соціуму Київської Русі - Реферат

Реферат на тему:

Адаптація та асиміляція як основні форми існування етносу в полікультурних вимірах соціуму

Київської Русі

Духовна культура сучасної України характеризується атмосферою поліетнічної наповненості соціального життя на усіх рівнях творчої самореалізації особистості: у історичній свідомості, естетичній та моральній свідомості та діяльності, практиці мистецтвотворення. Історична традиція українського етносу неодноразово перетиналась з історією як близьких сусідів – східнослов'янських, польських, литовських, румунських, болгарських, турецьких, татарських етносів, так й з історією грецької, візантійської, романо-германської, арабо-мусульманської традиції, започатковуючи міжетнічний діалог. Після зустрічі та розуміння українським етносом іншої етнокультурної традиції в автохтонній культурі виникали настрої не тільки оптимізму та доброзичливості, але й, нерідко, відчуття ворожості, пригніченості, непримиримої тотальності, відчаю, що згодом відображалось у мистецькій практиці барокового синтезу, формувало принципи екзистенціального світовідчуття. З іншого боку, геополітичні фактори „ризику сусідства" українських земель виражались у впливові національно-культурних політик тих імперій, у складі яких пізніше перебувала Україна. Ці фактори, помножені на міграційні процеси історичного розвою та міграцію сучасного глобалізованого світу, обумовлюють специфіку основних форм існування українських етносів у полікультурному соціальному середовищі історичної традиції та сучасної картини міжнаціонального спілкування. Саме тому аналіз основних форм існування етносу в історичній традиції української духовної культури є актуальним завданням сучасної науки, що дозволяє розкрити певні загальні закономірності категорії „діалогу культур" – важливої координати сучасних процесів євроінтеґрації.

Найважливіші проблеми самоідентифікації українського етносу – хронологічні рамки утворення та територіальне розташування - досліджувались у працях В.Барана, В.Балушока, М.Брайчевського, М.Грушевського, Я.Дашкевича, М.Поповича, П.Толочка, Л.Залізняка [див. 1], а також, Є.Горюнова, Л.Нідерле, Б.Рибакова, В.Сєдова, Р.Терпиловського, П.Третьякова, О.Трубачова. Серед вітчизняних дослідників теорії етнічного життя слід відзначити насамперед праці І.Кононова, О.Нельги, А.Пономарьова, М.Поповича, Т.Рудницької, Я.Самборської, Л.Шкляра, М.Шульги. Мистецький фактор адаптації особистості висвітлено у працях Г.Меднікової.

Мета даної статті – на матеріалі історико-філософських та мистецьких пам'яток Київської Русі та на основі сучасної парадигми філософської рефлексії дослідити основні форми існування етносу в полікультурних вимірах давньоруського соціуму. Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких завдань: 1) довести, що основними формами існування етносу в полікультурних вимірах соціуму Київської Русі є адаптація та асиміляція; 2) обґрунтувати думку, що адаптація має мистецьку форму реалізації і вивчається в історичній ретроспективі під кутом зору діалектичного методу пізнання, на основі теоретичних та методологічних засад сучасної філософії культури.

Поняття „полікультурних вимірів соціуму" включає у себе усвідомлення багатонаціональної сутності будь-якого розвиненого суспільства, тобто тих національно-культурних вимірів розвитку соціуму, що мали закріплення в історичній самосвідомості етносу та сформували певний етностереотип сприйняття Іншого та спілкування із ним. Поняття „полікультурних вимірів соціуму" діалектично близьке до категорії „діалогу культур". Останній як практична галузь реалізації культурного досвіду етносу обумовлює онтологію розвитку полікультурних вимірів соціуму загалом та культурного середовища окремої країни, що також не мислиться без зв'язку та взаємодії культур різних етносів. Водночас полікультурний досвід соціуму встановлює певні нормативні правила спілкування, які, легітимуючись на законодавчому рівні, впливають на діалог культур різних етносів, що проживають на території конкретної країни. Діалог культур українських етносів, виступаючи фактором формування полікультурних вимірів українського соціуму, ґрунтується на усвідомленні окремими етносами автентичності своєї власної культурної традиції та закріпленні цього усвідомлення в історичній пам'яті. Міжетнічний культурний діалог реалізується, з одного боку, у практичних галузях діяльності етносів – мистецтвотворенні, політичній взаємодії, наукових пошуках тощо, з іншого – в основних соціальних формах існування етнічного життя в умовах конкретного національно-культурного середовища. Основні форми існування етносу, що виражаються у концепціях адаптації, акультурації, асиміляції, інтеґрації, колонізації, являють, по суті, основні форми міжетнічного співіснування, що змінювались протягом історичної традиції.

Авторитетні історики радянського періоду П.Третьяков та В.Сєдов духовні джерела українського етносу пов'язують з історією слов'ян та з територією сучасної України, з чим не можна не погодитись, а славетний радянський археолог та історик культури Б.Рибаков розміщує слов'ян в Подніпров'ї, Побужжі, Подністров'ї. Натомість видатний чеський славіст Л.Нідерле місцем розташування слов'ян називає територію від Вісли до Дніпра, на південь від Прип'яті, а О.Трубачов називає всю гідронімію сучасної України слов'янською. П.Третьяков дотримується думки, що біля витоків слов'янського етносу стоять землеробсько-скотарські племена, які проживали в І ст. н.е. між Дністром і Дніпром, а на межі епох вони просунулись на ріки Сож, Десну і вже у ІІ-ІІІ століттях нашої ери добре опанували територію сучасної Київщини і розселились по всьому басейну Дніпра. Археологічні пам'ятки київського типу Є.Горюнов назвав близькими до зарубинецької та колочинської культури і на цій підставі вважав обидві культури „праукраїнськими". Український археолог Р.Терпиловський, досліджуючи витоки київської культури, наголошує на її зв'язку з колочинською та празькою культурами, датуючи київську культуру V століттям н.е. Отже, київська культура, по суті, кристалізує культуротворчість українського етносу і розкриває походження українського народу на його етнічній території у Дніпро-Бузькому басейні. Натомість В.Сєдов вважає, що слов'янські етноси, які проживали побіля річок Дністра та Пруту у V-VII століттях, мали вищий культурний розвиток, аніж етноси Подніпров'я. Український археолог В.Баран відстоює думку про локальний характер культур Подніпров'я та Подністров'я, він визначає генетичні корені слов'янського етносу починаючи з перших століть нашої ери [див.2].

Наведені дослідження не відображають загальної картини етногенезу слов'ян, оскільки археологічні пам'ятки, як правило, дуже важко віднести до здобутків культури того чи іншого етносу і чим більш заглиблена ретроспектива етнокультурного аналізу, тим ще важче це зробити історику, культурологу, лінгвісту. Мабуть, тому в історії культури нерідко застосовується інший принцип – визначення сучасного етнокультурного поля і автоматичного зарахування до нього всіх етнічних утворень, що зустрічались в історії цього краю. Дійсно, географічний фактор править за необхідну умову діалогу людини та природи, дозволяє адаптувати людське начало в умовах конкретного природного середовища та закріпити його у світі культури. Однак цей підхід можна назвати спрощенням всієї складності етнокультурної „сертифікації", оскільки немає достовірних відомостей про те, що, наприклад, представників первісної культури – трипільців можна вважати праслов'янами лише тому, що вони проживали на території сучасної України, мали антеїстичний менталітет з рисами матріархату. Цього замало. Щоб довести приналежність того чи іншого етнокультурного утворення до пращурів слов'ян, наукова думка повинна виробити поряд зі згаданими (територіальна та ментальна спорідненість) більш чіткі критерії ідентифікації. На сьогодні таким критерієм називають мовний вимір, оскільки він вважається найвищим ступенем кодифікації знання. Мова об'єднує процеси адаптації етносу до природних умов існування, культуру господарювання, суспільну організацію, мистецтво у єдиний культурний вимір. „З кінця І тис. до н.е. до ІІІ – ІV ст. н.е. відбуваються різкі зміни в праслов'янській мовній системі, - відзначає М.Попович, - еволюціонує її граматичний лад, глибоко змінюється її фонетична система – відбувається палаталізація приголосних (з'являються „нь" і „н", „ть" і „т" тощо), усуваються деякі дифтонги, відпадають приголосні в кінці слів і так далі. Праслов'янська мова дедалі більше диференціюється на окремі діалекти. А з V ст.н.е. розвиток праслов'янської мови вступає в новий етап у зв'язку з початком ери великого переселення слов'янських народів" [3,с. 13].

Loading...

 
 

Цікаве