WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Політична культура та її типологізація - Реферат

Політична культура та її типологізація - Реферат

Насправді, сьогодні немає таких оазисів: у будь-якій частині земної кулі середовище змінюється украй швидко, що призводить до зростаючого знецінення досвіду минулих поколінь; замість того щоб просто відтворювати його, людям доводиться мобілізувати пошукові здібності і пристосовувати свою поведінку до умов, у яких до них ще ніхто не жив. В умовах мінливого середовища майбутнє діє на нашу поведінку сильніше, ніж минуле і навіть ніж сьогодення. У культурі розв'язується не стільки проблема наступності, скільки, з одного боку, проблема адаптації до сьогодення, з іншого боку – проблема визначення стратегій майбутнього. Якщо завтра нам безсумнівно доведеться жити в умовах, що значно відрізняються від сформованих, вироблення правильної стратегії стає більш вигідним для виживання, ніж дотримання самих вельмишановних ритуалів. І оскільки, повторимо, у нинішньому взаємозалежному світі від викликів майбутнього нема куди сховатися, то всі народи є сучасниками, а всі культури – сучасними. Життя стає процедурою відкриття заздалегідь нікому невідомого; і ніхто не знає, який саме досвід буде викликаний завтра й одержить освячення в якості "сучасного", а який буде забутий.

Проблематизованими виявляються усі види культурного досвіду; не можна знайти культуру, що мала б монопольне право втілювати сучасність чи вважати, що в майбутньому вона перебуватиме "у себе вдома" і ніякі сюрпризи її не чекають. Сучасна глобалістика з цифрами в руках продемонструвала усім нам, що сьогоднішні тенденції не можна екстраполювати в майбутнє – вони погрожують нам тупіками тотальної екологічної, економічної, політичної і духовної криз. Отже, замість того щоб задаватися питанням, коли іншими культурами буде, нарешті, цілком засвоєний досвід передового Заходу, настав час запитати, у якому напрямку всім культурам, включаючи західну, треба якісно змінитися, "реконструюватися", щоб уникнути стратегічної поразки у великій грі з невідворотним і непередбаченим майбутнім.

Непристосованість незахідних культур, що пізніше приступили до досвіду модернізації, сьогодні варто визнати тактичною; непристосованість культур, що створили сучасну екологічно і духовно руйнівну технічну цивілізацію, варто назвати стратегічною, тому що для тих, хто збирається жити далі, пристосованість до нового, майбутнього важливіша за успіхи і досягнення сьогодення.

Тому нам здається, що запропонована американськими політологами Г.Алмондом і С.Вербою класифікація культур, яка донині залишається настільки впливовою, уже не є адекватною. По-перше, вона ігнорує реалії сучасного глобального світу, що миттєво втягує у сучасність усі світові культури, не чекаючи їхньої природничо-історичної еволюції в якомусь заздалегідь заданому, "формаційному" напрямку.

По-друге, вона недооцінює виклик ніким не запрограмованого, невизначеного і непередбаченого майбутнього, перед яким усі культури можуть так само виявитися "не зовсім пристосованими" і який примушує їх до більш-менш адекватної реконструкції.

Нарешті, вона виходить зі старої етнографічної посилки щодо цілісності типів національного культурного досвіду, тоді як насправді сьогодні самі нації розколюються за культурною ознакою і виділяють культурні типи, що відрізняються різними способами поєднання трьох типів часу (минулого, сьогодення і майбутнього) і різними стратегіями освоєння майбутнього.

От чому ми спробували запропонувати нову класифікацію політичних культур, що, з одного боку, давала б наскрізні, універсальні типи, що охоплюють усе сучасне людство, усі країни і континенти, а з іншого боку, розкрила б конфліктність сучасного культурного простору, драматизм відносин між різними культурними типами, кожний з яких по-своєму мотивує політику, мобілізує політичний потенціал сучасності, групує учасників політичного процесу. При цьому потрібно, щоб запропонована класифікація політичних культурних типів не випустила з уваги основні функції, що покликана виконувати будь-як політична культура. Мова йде про наступні функції:

когнітивну, пов'язану з розумінням сучасного світу, тлумаченням його реалій і тенденцій;

мотиваційну, пов'язану з особливими, емоційно забарвленими стимулами політичної поведінки;

нормативну, пов'язану з вибудовуванням певного культурного (не опертого на юридичні санкції) "законодавства" – еталонів поведінки, що втілюють уявлення про належне і престижне;

проективну, пов'язану з відповідями на виклики майбутнього і уявленнями про краще суспільство, про перспективи власної нації і всього людства.

Нам представляється, що класифікація політичних культур тоді може бути визнана евристичною, "працюючою", коли виділені нею типи будуть пізнавані, відповідні реальному емпіричному досвіду, а риси, об'єднані в них, – справді внутрішньо взаємозалежні. Іншими словами, класифікація повинна назвати ознаку, що дійсно є системоутворюючою, що поєднує всі інші ознаки в цілісний поведінковий ансамбль. Поряд з цим, класифікація повинна охоплювати основні різновиди поведінкових типів, що зіштовхуються в сучасній політиці й утворюють її драматургію.

Сьогодні серед культурологів переважає думка, начебто системоутворюючі ознаки пов'язані з історичною спадковістю або з культурною пам'яттю. Культурний код, архетип, ген – усі ці символічні поняття вказують на минуле, яке усвідомлено чи неусвідомлено детермінує нашу сучасну поведінку. Нам представляється, що установки політичної поведінки пов'язані не стільки з фаталізмом культурно-історичної спадковості, з тиском "середовища", скільки із самовизначенням у відношенні майбутнього і свого місця в ньому. Культура – це не тільки спадковість, у якій ми не вільні (у цьому більше інстинкту, ніж культури); культура – це насамперед наш вибір в альтернативній ситуації, де саме і виявляються наші інтелектуальні і моральні якості.

Нам здається евристично виправданим наступне визначення поля культурного вибору у сучасній політиці:

економікоцентризм – як вибір, що дає відповідний (економікоцентристський) тип політичної культури;

соціоцентризм – як вибір, що дає соцієтальний тип політичної культури;

етноцентризм – як вибір, що дає етноцентристську політичну культуру.

Кожний з цих типів утворює певний ансамбль, що поєднує у деяке ціле відомі когнітивні, мотиваційні, нормативні і проективні установки, які відрізняються від відповідних установок інших культурних типів.

І хоча виділення трьох зазначених типів політичної культури має свою специфіку у різних регіонах планети, у цілому все-таки не стільки історія і географія, скільки логіка сучасного політичного буття і сучасних викликів визначає і поширеність цих типів, і характер їхніх взаємин.

Друкується за: Панарин А.С. Политология. Учебник. Издание второе, переработанное и дополненное. – М.: Проспект, 1999. – С.327-330.

Т.Адорно

Типи і синдроми. Методологічний підхід

(фрагменти з "Авторитарної особистості")

Конструювання психологічних типів не просто припускає довільну, нав'язливу спробу внести деякий "порядок" у сумбурність людської особистості. Це конструювання виявляє собою засіб "концептуалізації" різноманіття відповідно до його власної структури, засіб досягнення точнішого розуміння. Доведена до крайності зневага до всіх генералізацій, якщо не брати до уваги найочевидніших результатів, призвела б не до істинного проникнення в сутність людських індивідів, а, скоріше, до темного і неясного опису психологічних "фактів". Будь-який крок, спрямований за межі фактичного змісту до психологічного, — Фрейд визначив його в такий спосіб: будь-який наш суб'єктивний досвід осмислений — неминуче спричиняє узагальнення, що виходять за рамки нібито "унікального випадку", і ми бачимо, що ці узагальнення, як правило, припускають існування певних, регулярно відтворюваних "nuclei" чи синдромів, що виявляються дуже близькими до ідеї типів. Такі ідеї, як, наприклад, оральність, чи компульсивний характер, хоча, на перший погляд, здаються такими, що з'явилися завдяки аналізу особливих випадків, мають сенс лише тоді, коли супроводжуються неявним допущенням, що структури, подібним чином пойменовані і виявлені усередині індивідуальної динаміки особистості, входять у деякі базові констеляції, які, як ми вважаємо, є репрезентативні. І не має значення, чи так вже "унікальні" спостереження, що лежать у їхній основі. Оскільки існує типологічний елемент, внутрішньо властивий психологічній теорії, було б помилкою виключати типологію per se. Методологічна "чистота" у цьому випадку була б рівносильна відмові від концептуальних засобів чи усякого теоретичного проникнення в матеріал і призвела б до ірраціональності, такої ж глибокої, як і та, що відтворюється в довільному "класифікаторстві етикеткових школ".

У контексті нашого дослідження міркування зовсім іншої природи ведуть тим же напрямком. Це прагматичні думки: необхідність, щоб наука створювала зброю проти потенційної загрози фашистського мислення. Залишається відкритим питання, до якого ступеня і чи може взагалі фашистській загрозі протистояти психологічна зброя. Психологічне "лікування" упереджених особистостей проблематично як через їхню велику кількість, так і тому, що вони, як правило, не "хворі" у звичайному сенсі і, як ми бачимо, принаймні на поверхневому рівні часто краще "пристосовані", ніж особистості без забобонів. Оскільки, однак, сучасний фашизм немислимий без масової основи, внутрішня будівля його передбачуваних послідовників усе ще зберігає своє вирішальне значення, і жоден захист, що не бере до уваги суб'єктивну сторону проблеми, не буде дійсно "реалістичним". Очевидно, що психологічні контрзаходи через поширеність фашистського потенціалу серед мас є ефективними, тільки якщо вони диференційовані таким чином, що адаптовані для певних груп. Усеохоплюючий захист вийшов би на рівень настільки широких узагальнень, що, цілком ймовірно, втратив би сенс. Можна вказати як на один з практичних результатів нашого дослідження, що така диференціація повинна принаймні також відповідати психологічним напрямкам, тому що певні базові перемінні фашистського характеру присутні поза залежністю від відзначених соціальних відмінностей. Не існує психологічного захисту від упереджень, який би не був орієнтований на певні психологічні "типи". Ми створимо фетиш з методологічної критики типології і провалимо будь-яку спробу прийти до психологічного розуміння упередженої особистості, якщо велика кількість дуже серйозних і різноманітних відмінностей (таких, наприклад, як між психологічною будовою звичайного антисеміта і садомазохістського "крутого" хлопця) виключалося б просто тому, що жоден з цих типів не представлений у класичній чистоті в жодній особистості.

Loading...

 
 

Цікаве