WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Політична культура та її типологізація - Реферат

Політична культура та її типологізація - Реферат

Реферат на тему:

Політична культура та її типологізація

Типи політичних культур

Критерії типологізації політичної культури

Протягом розвитку різноманітних держав і народів вироблено безліч типів політичної культури, що виражають перевагу у стилі політичної поведінки громадян різних цінностей і стандартів, форм взаємин із владою, а також інших елементів, що склалися під домінуючим впливом географічних, духовних, економічних та інших факторів.

У підставі типології політичних культур можуть лежати досить приземлені фактори, що відбивають, приміром, специфіку різноманітних політичних систем (X.Екстайн), країн і регіонів (Г.Алмонд, С. Верба), типів орієнтації громадян у політичній грі (зокрема моралістських, індивідуальних чи традиційних — Д.Елейзер), відкритість (дискурсивність) чи закритість (бездискурсивність) політичних цінностей до іншокультурних контактів (Р.Шварценберг), внутрішню цілісність культурних компонентів (Д.Каванах), ідеологічні відмінності (Е.Вятр та ін.).

Особливу популярність у науці одержала класифікація політичної культури, запропонована Г.Алмондом і С.Вербою у книзі "Громадянська культура" (Нью-Йорк, 1963). Аналізуючи і зіставляючи основні компоненти й форми функціонування політичних систем Англії, Італії, ФРН, США і Мексики, вони виділили три "чистих" типи політичної культури: патріархальний, для якого характерна відсутність інтересу громадян до політичного життя; підданський, де сильна орієнтація на політичні інститути і невисокий рівень індивідуальної активності громадян; активістський, що свідчить про зацікавленість громадян у політичній участі і про прояв ними активності в цьому. Автори підкреслювали, що на практиці дані типи політичної культури взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагою тих чи інших компонентів. Причому наймасовішою і одночасно найоптимальнішою, з погляду забезпечення стабільності політичного режиму, є синтетична культура "громадянськості", де переважають підданські установки і відповідні форми участі людей у політиці.

У той же час типи політичної культури можуть визначатися й на більш загальних підставах, здатних відкрити універсальніші риси різноманітних стилів політичної поведінки громадян у тих чи інших країнах. Так, наприклад, можна говорити про ринкову політичну культуру (де політика розуміється людьми як різновид бізнесу і розглядається як акт вільного обміну діяльністю громадян) і етатистську (яка демонструє чільну роль державних інститутів в організації політичного життя і визначенні умов політичної участі індивіда — Е.Баталов).

Існують і більш загальні критерії типологізації, задані, зокрема, специфікою цивілізаційного устрою особливих напівсвітів — Сходу і Заходу, цінності і традиції яких є фундаментом практично всіх існуючих у світі політичних культур.

Особливості політичних культур західного і східного типів

Ідеали політичної культури західного типу проходять з полісної (міської) організації влади у Стародавній Греції, що припускала обов'язковість участі громадян у вирішенні загальних питань, а також з римського права, що утвердило громадянський суверенітет особистості. Величезний вплив на їхній зміст мали й релігійні цінності християнства, насамперед протестантського та католицького його відгалужень. Специфіка ж східних норм і традицій корениться в особливостях життєдіяльності общинних структур аграрного азійського суспільства, що формувалися під впливом цінностей арабо-мусульманської, конфуціанської та індо-буддійської культур.

Коротко кажучи, найбільш істотні відмінності між цими ціннісними орієнтаціями громадян у політичному житті суспільства виявляються в наступному:

Захід:

- переконаність, що влада може базуватись на фізичній, духовній чи іншій перевазі людини над людиною;

- ставлення до політики як до різновиду конфліктної соціальної діяльності, що будується на принципах чесної гри та рівності громадян перед законом;

- усвідомлення самодостатності особистості для здійснення владних повноважень, ставлення до політичних прав як до умови зміцнення права власності; примат ідеалів індивідуальної свободи;

- визнання індивіда головним суб'єктом і джерелом політики, ставлення до держави як до інституту, залежного від громадянського суспільства, гаранта прав і свобод особи, знаряддя підприємницької діяльності індивіда і групи;

- надання переваги особистістю множинності форм політичного життя, змагальнісного типу участі у владі, плюралізму і демократії; надання переваги ускладненій організації влади (наявності партій, різноманітних груп тиску і т.ін.);

- раціональне ставлення до виконання правлячими елітами і лідерами своїх функцій по керуванню суспільством, розуміння необхідності контролю за їхньою діяльністю і дотримання правил контрактної етики;

- примат загальнодержавних законів і установлень (кодифікованого права) над приватними нормами і правилами поведінки, розуміння відмінностей у моральній і правовій мотивації політичних дій громадян;

- досить відчутна ідеологізованість політичних позицій громадян.

Схід:

- впевненість у божественному походженні влади, не пов'язаному ні з якими людськими перевагами;

- ставлення до політики як до звитяжницької, недоступної усім діяльності, підлеглої кодексу поведінки героїв і принципам божественного правління; заперечення випадковості політичних подій і розуміння політики як засобу утвердження консенсусу, гармонії і миру;

- заперечення самодостатності особистості для здійснення владних повноважень, потреба у посереднику у відносинах між індивідом і владою; пріоритет ідеалів справедливості; політична індиферентність особистості;

- визнання чільної ролі у політиці еліт і держави, перевага патронату держави над особистістю; визнання пріоритету над особистістю керівників громад, співтовариств, груп; домінування цінностей корпоративізму;

- надання переваги особистістю виконавським функціям у політичному житті та колективним формам політичної участі, позбавленим індивідуальної відповідальності; тяжіння до авторитарного типу правління, спрощених форм організації влади, пошуку харизматичного лідера;

- обожнювання (сакралізація) правителів і їхньої діяльності з управління суспільством, відсутність переконаності в необхідності контролю над ними;

- пріоритет місцевих правил і звичаїв (місцевого права) над формальними установленнями держави, тенденція до згладжування протиріч між моральними традиціями спільноти і законодавчими установленнями як мотивами політичної поведінки;

- менш виражена ідеологізованість позицій, віротерпимість (за винятком ісламістських течій).

У класичному вигляді названі цінності і традиції взаємодії людини і влади формують органічно протилежні політичні культури (наприклад у США й Ірані, у Франції і В'єтнамі). І навіть перебудова політичних інститутів за зразками одного типу культури не може часом похитнути стійкість окремих цінностей колишньої культури. Приміром, в Індії, де в спадщину від колоніального панування Великобританії країна одержала досить розвинену партійну систему, парламентські інститути тощо, як і раніше домінують архетипи східного менталітету. І тому на виборах головну роль грають не партійні програми, а думки сільських старост, князів (глав аристократичних родів), керівників релігійних громад і т.ін. У той же час і в ряді західноєвропейських країн підвищений інтерес до релігій і способу життя на Сході також ніяк не позначається на зміні параметрів політичної культури.

Правда, у деяких державах усе-таки сформувався певний синтез цінностей західного і східного типів. Так, наприклад, технологічний прорив Японії у клуб провідних індустріальних держав, а також політичні наслідки післявоєнної окупації країни дозволили укорінити в її політичній культурі значний заряд ліберально-демократичних цінностей і зразків політичної поведінки громадян. Дуже інтенсивна взаємодія Заходу і Сходу протікає й у політичному житті країн, що займають серединне геополітичне положення (Росія, Казахстан і ін.), — там формується певний симбіоз ціннісних орієнтації і способів політичної участі громадян.

І все-таки якісні особливості вищезгаданих світових цивілізацій, як правило, обумовлюють взаємно не перевтілювані підстави політичних культур, зближення яких відбудеться, мабуть, у далекому майбутньому.

Друкується за:Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник. – М.: Аспект Пресс, 2000. – С.317-321.

О.С.Панарін

Політична культура

Політичну культуру можна визначити як символічну систему, що охоплює політичні традиції, політичні норми і цінності, політичні ідеали і проекти майбутнього. Іншими словами, політична культура зводить воєдино три часи: минуле, зафіксоване у політичних традиціях; сьогодення, яке відбивається в установках і нормах поведінки людей, що адаптуються до сучасної політичної реальності; і майбутнє, що сполучає ймовірне, бажане і належне.

Необхідно із самого початку підкреслити, що сучасні політичні культури, на відміну від політичних культур минулого, характеризуються приматом майбутнього над минулим, проекту – над традицією. Іншими словами, реальну мотивацію людей, які сьогодні так чи інакше беруть участь у політичному процесі, характеризує не стільки вірність минулому, з його традиціями і цінностями, скільки відкриття бажаного майбутнього.

Навіть ті, хто свою участь у політиці пояснює прагненням захистити заповідані батьками цінності, насправді проблематизують своє буття і свої цінності як такі, яким кинуто виклик майбутнього. У цьому сенсі немає несучасних політичних культур – таких, які б цілком жили минулим і не співвідносили свої установки з викликами сьогодення і майбутнього. Про несучасні культури можна було б усерйоз говорити лише в тому випадку, якби в нашому світі залишалися деякі оазиси, у яких суспільне середовище й умови життя відрізнялися незмінністю; новим поколінням тоді залишалася б турбота як можна повніше освоїти досвід батьків і передати його своїм дітям. Ми мали б культуру, орієнтовану на традицію.

Loading...

 
 

Цікаве