WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Етнокультура в системі національної культури - Реферат

Етнокультура в системі національної культури - Реферат

Символічний зміст має одяг запорозького козака, уособленого в народному герої козаку Мамаї та притаманних йому зовнішніх атрибутах (одяг запорожця, зачіска — "оселедець", довгі вуса, люлька, бандура, кінь, шабля). Образ українця кристалізується стереотипно в образі козака.

Дерева-символи широко вживаються у фольклорних формах — калина, верба, тополя й осокір. У запорожців червона калина була поетичним виразом "батьківщини", "вітчизни". Образ коня невіддільний від понять вірності другові, землі, рідному середовищу.

Можна погодитись із міркуванням С. Грица, що географічне середовище етносу може бути визначальним у пізнанні його етногенезу, бо середовище, умови життя формують свій модус мислення [3], який є синтезом настанов та орієнтацій життєвої творчої діяльності етносу, систему понятійних і рецепторних першоджерел, які формують певну парадигму поведінки.

Саме простір є етносферою формування української національної культури. Українська культура виробила власні символічні структури на позначення часу та його просторової специфіки. Вона трансформує загальнолюдські символічні структури часу (древа-життя, сонце-кола, хліба, космогонічного кругообігу природи, міфу про вмираючого і воскресаючого бога, ріки тощо) і творить свої національно-специфічні. Визначальною в піднесеному фольклорі українців є "теперішність". Виконавець відтворює в ніші (виконання і співпереживання) єдність часу: теперішнього, минулого і майбутнього.

Народна культура є витвором соціальної природи, осередком різних форм людської діяльності в синкретичній єдності праці, дозвілля, слова, музики, ритуалу, зверненого до всіх етапів життя від народження до смерті в усьому циклі наземних і небесних стихій. Ці властивості:

а) системність і циклічність просторово-часового руху;

б) інваріантно-варіативний принцип розвитку трансформованої регресії;

в) родово-видова диференціація та інтеграція.

В обрядах та ритуалах відтворюється міф. Міфопоетичне осмислення — стрижень родової архаїчної свідомості — відчутно проступає через те, що воно перебуває в органічному зв'язку з етнічною ментальністю українства — його схильністю до фантазувань, до образної уяви, потреби гармонійного поєднання з природою тощо. Ці риси відбивають глибинні, латентні ознаки землеробської культури, котра побудована на культі. Українські етнологи відзначають, що українці — народ з надзвичайно розвиненим магічним мисленням, з великою магічною традицією, поміченою на науковому рівні О. Пагіним та Є. Огановським як "уроджений інстинкт почуттів". Магічні звичаї і традиції українців, які охоплюють архаїчні підвалини етносу, визначають усю діяльність українця — підпорядкувати особистим, господарським і життєво-побутовим цілям людини природні і громадські сили. Магічні дії українців наближені до реальної дійсності або пов'язані з традиційним мисленням у дусі анімізму, антропоморфізму, що свідчить про давність їх виникнення та збереження архаїчних форм народної свідомості [4].

Досить яскравим проявом народної культури українців є фольклор, розмаїття його витоків перебуває далеко за історичним обрієм — в обрядовій субстанції. В українському фольклорі, як і в більшості фольклорів народів світу, зберігаються системно пов'язані між собою всі три ціннісні засади: доетнічне (архетипне), етнічне і національне, адже саме фольклорна стадіальна діахронія визначається через просторову апробацію, де формуються моделі і механізми комунікації, діалогу людини з природою (навколо космос), людини з людиною. На цьому ґрунті складається календарна обрядовість, космологічні уявлення (людина і природа, космос), родинно-обрядова поезія (людина й рід), а згодом побутова лірика, соціальна лірика тощо (людина й суспільство). Саме два виміри народної культури визначають сутність його функціонування протягом історичної діахронії: сонячно-біологічний (природно-раціональний) і культурно-історичний, який позначає світоглядну проекцію людини на навколишній світ у вигляді обрядів.

Народний світогляд українців має два основні історичні пласти: міфологічний (демонологічний у ньому) та християнський, які ґрунтуються на двох основах походження: первинної — індоєвропейської і пізнішої — слов'янської. Тому українська космологія не тільки землеробсько-патріархальна, а й глибинно, як індоєвропейського кореня, також скотарсько-патріархальна.

Демонологічний — притаманний найдавнішим часам, коли люди персоніфікували як надзвичайні природні явища, так і конкретні предмети навколишнього світу.

В основі міфологічного шару лежала потреба обожнювання природних, переважно небесних, стихій, уособлених в образах богів. Система уявлень про богів — міфологія — уже відтворює їх певну ієрархічність, визначаючи головних богів і другорядних. Головні боги (при всіх різночитаннях візьмемо один з них) — Див і Сварог — називалися просто Богом. Давній культ був монотеїстичним. Існував один прабог неба — Див. Керуючи Всесвітом, він виявляв себе як Сварог — зодіак з його 12 сузір'ями і Сонцем, Оком, що летить, оберігаючи Прадерево Всесвіту.

У пантеоні богів астрального культу Русі були: Лада — життєвий початок природи, втілення двох першоджерел Всесвіту — вогню і води в одній особі, матері Сонця; Див — яскраве сплетіння (екватор); Сварог — зодіак (екліптина), Дана (Леля) — втілення води; Полель — втілення світла. Водночас пантеон цих богів має глибоке індоєвропейське коріння, зокрема: Перун — батько Сонця, Місяця і Зорі є трансформацією бога пастуха і воїна Індри (за "Рігведою" арійців-скотарів).

Християнський пласт абсолютизував цю ієрархічність і разом з тим максимально пристосував її до своїх потреб, значною мірою зруйнувавши його цілісність і поетичність.

Через віру, шляхом виконання магічних дій, український етнос намагався захистити людину і її землеробську діяльність від негативних проявів природи. Ці дії насамперед реалізувалися через систему прикмет, віщувань і передбачень, які надзвичайно поширені в українській звичаєвій культурі.

Важливу роль у звичаєвій культурі українців відігравали різні обрядові дійства, що були пов'язані з весільним або поховальним циклом: освячували перехідні, етапні моменти в житті людини та її трудової діяльності тощо. Обрядова культура українців глибоко філософічна, досить розвинута у варіативних виявах, відтворює духовний зв'язок між поколіннями та коловорот річного землеробського життя, вбачаючи в землеробській праці в цілому сенс людського існування. У календарно-обрядовій культурі лежить землеробська основа, а в родинно-обрядовій переважає філософія родинних взаємин, ідеали краси, здоров'я, моралі, у першу чергу моральних підвалин праці.

Український фольклор, досить розвинутий у жанрово-тематичному складі, становить важливий пласт вияву народної свідомості, адже в синкретичній формі відбивається міфопоетичне осмислення етносу, розкривається певна грань народної культури. Хоча для традиції українців характерне поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та прагнення до волі, однак їм притаманний, як свідчить фольклор, і зневолення жінки, є і прагнення справедливості, і прагнення зверхності (див.: І. Франко "Жіноча неволя в руських піснях народних", М. Драгоманов "Нові політичні пісні про громадські справи"). Звідси непереборний і невтримний, органічний і масовий потяг до Волі, адже етногенетичні процеси серед українців проходили під постійним гаслом боротьби за волю, про що Вольтер, помітивши цю особливість, писав: "Україна завжди прагне до волі".

Розвинений індивідуалізм українців зумовлений також "етикою інтелектуалізму", що була вже властива давньоукраїнській культурі.

Водночас характерною рисою української ментальності є нерозважливість, необачність, схильність до крайнощів, навіть максималізована безпечність. Як слушно зазначає О. Кульчинський, для культурно-морфічного чинника формування української психіки характерне послаблення європейського активізму, послаблення європейської екстраверсії та посилення інтроверсії. Інтравертивність українців, як і багатьох інших довго залежних націй, властивість скоріше не природна, а сформована соціально-історичними умовами, бо екстравертивність найактивніших українців всіляко пригашувалась, а частіше каралась. Таким чином, інтравертність українців, не так вроджена, як набута і тимчасова якість, наслідок жорстких соціально несприятливих умов, а часом і колоніального стану.

Українська "задивленість" у себе", "утаємничість", "закритість" від світу зумовили активно-рефлексивну настанову української душі. Українець, на думку Н. Братасюк [6], усіма силами намагається створити "свій світ", "свою домівку", "своє затишшя". Через свою "задивленість" і "заглибленість у себе" він схильний до входження в малі спільності, де концентруються близькі стосунки між людьми, створюється атмосфера довіри, теплоти та щирості. Українська ментальність полягає в прагненні до матеріальної насолоди життям, але водночас і до самоформування, самовдосконалення — у своїй душі українець шукає кращого світу, тим самим компенсуючи нестачу його в реальності. Відбувається "втеча від життя в душу і долю" (М. Шлемкевич). Українському національному типові властиві доброта, м'якість, душевність, естетизм. Багато дослідників це пояснюють тим, що українська архаїчна культура ґрунтувалася на ідеї домінування жінки над чоловіком тощо. "Етнічній філософії українців притаманне природне поєднання етичних і естетичних категорій, толерантність, терплячість і поміркованість у всьому: етика безкорисливого служіння, самовдосконалення у нас домінує над етикою самоствердження, в системі цінностей духовна людина і людина-художник переважають економічну людину" (Кравченко І. "Літературна Україна", 12.01.95).

Loading...

 
 

Цікаве