WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Українська мова — основа культури українського народу - Реферат

Українська мова — основа культури українського народу - Реферат

Логічно, що в наступні епохи українське Слово (тоді — "руське") мало державну вагу. Навіть коли утворилося Велике князівство Литовське, складовою частиною якого після татаро-монгольської руїни стала і Україна, — у його Статуті було записано: "...А писар земський маєт по-руську літерами і слови руськими всі листи, виписи і назви писати, а не іншими, єзиком і слови" (1588 р.). Незважаючи на велику військову могутність, Литовське князівство визнало руську мову за державну. Про це свідчать пам'ятки ділового письменства, грамоти ХІV—ХVІ ст., "Судебник" Казимира Ягайла 1468 р., "Литовський статут" 1566, 1588 рр.

Світські і релігійні книги в Литовській державі писалися також руською мовою: "Литовський літопис", "Люцидарій", "Четьї-Мінеї".

Люблінська унія 1569 р. проголосила утворення однієї федеративної держави (польсько-литовської) — Речі Посполитої. У цей період у мові українських грамот з'являється чимало полонізмів і запозичених через посередництво польської мови германізмів. Однак кількість лексичних запозичень була незначною. Основа термінологічної лексики складалась із слів давньоруських, успадкованих від ділового письменства Київської Русі. Вплив польської мови на морфологію та фонетику був також незначним, оскільки існувало паралельне вживання як польських, так і українських фонетичних форм. Найстійкішим залишився синтаксис, він зберігав порядок слів живої української народної мови та пам'яток Київської Русі.

Але боротьба православ'я з католицизмом певною мірою впливала на розвиток писемних пам'яток. Оборонці православ'я вважали, що треба писати старослов'янською, а католики ганьбили старослов'янську як непридатну до церковного письма. Потреба зберегти старослов'янську мову в культурно-релігійному письменстві, а отже, штучне обмеження сфери вжитку простої народної української мови стало причиною гальмування розвитку української мови, української культури.

Оскільки старослов'янська мова вже в IX ст. не зазнавала змін, фактично була мертвою мовою і застосовувалась тільки в релігійній літературі, вона дедалі більше ставала незрозумілою народові. Тому з'являються словники, які подають переклад зі старослов'янської мови — українською народною мовою.

Видатною пам'яткою староукраїнської мови є "Пересопницьке євангеліє", написане у 1556—1561 рр. Його мова має виразний народний колорит, насичена фразеологізмами з живої народної мови, живописними заставками, орнаментами в староукраїнському стилі. Переклали книгу Михайло Васильович та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій.

Протестантські рухи XVI ст. сприяли тому, що до писемної мови щодалі більше залучалися слова з простонародної української мови. У цей період розмовна лексика проникла і в книжно-церковну, і в актову, і в художню мову українського письменства.

Іван Франко вважав, що ця епоха була "порою, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література", коли писали "мовою, зрозумілою по всіх усюдах Русі-України". І хоча література України періоду майже трьох століть була багатомовною (старослов'янська, латинська, польська, російська), уже з'явилися твори, написані мовою, близькою до народної української.

За свідченням сучасників, тоді існувало безліч рукописних збірників народних пісень або віршів, написаних простою народною мовою. Якщо церква прагнула якомога довше зберігати церковнослов'янську мову як літературну, то світська література, особливо поезія, тяжіла до вживання народної та близької до народної української мови. Про це, наприклад, писав Іван Жоравницький (1575 р.). Отже, як бачимо, Іван Котляревський та Григорій Квітка-Основ'яненко починали не на порожньому місці. І цілком зрозумілою є думка І. Франка, що "Енеїда" Котляревського "не була абсолютно новим явищем в руському письменстві як з погляду мови, так і в плані літературного методу... Котляревський був продовжувачем старої руської літературної традиції".

У другій половині XVI ст. в Острозі утворився значний культурний осередок, який очолив князь Костянтин Острозький. Тут видаються книжки й формується книжна українська мова, яку розвивали письменники XVII ст.

Українська мова XVII—XVIII ст. та правописні шукання XIX ст. На початку XVII ст. у Києві виник другий культурний осередок, який об'єднав освічених людей навколо Київської колегії. Петро Могила домагався, щоб у Київській колегії суворо дотримувалися орфографії старослов'янської мови. Це, звичайно, відкинуло проблему розвитку народної мови далеко назад.

У 1619 р. вийшла друком книжка Мелетія Смотрицького "Граматики словенския синтагма". Як указують мовознавці, ця граматика була не стільки слов'янською чи церковнослов'янською, скільки близькою до спільних властивостей руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовляються звуки в слов'янській мові, Мелетій Смотрицький передавав їх по-руськи. Проте це була перша граматика, якою користувалися в Україні, Білорусії й Росії ще кілька століть.

Під впливом цієї граматики складалося чимало шкільних підручників, які сприяли поширенню грамотності серед простого люду. За граматикою Мелетія Смотрицького також укладалися й букварі XVII—XVIII ст. Цінним у його граматиці було спрощення надрядкових знаків, які утруднювали читання, уведення літери Г замість африкати КГ, яка вживалася в словах кгрунт, кганок і подібне. Однак він залишив ще чимало вже "неживих" літер (ь, ы, ь та ін.).

Проте у XVII—XVIII ст. українською книжною, народною або близькою до народної мови писали багато письменників. Певну роль в утвердженні народної української мови відіграла також творчість мандрівних дяків — недовчених спудеїв, які, залишивши навчання, заробляли на прожиття літературно-театральними виставами.

На початку XVIII ст. українська мовна єдність була порушена реформами московського царя Петра. Його правописна реформа внесла певні розбіжності і в українські правописні норми. Східна Україна, перебуваючи в складі Московської держави, прийняла Петрову "гражданку" (гражданський, тобто спрощений шрифт і алфавіт), а західні землі під Польщею продовжували користуватися кирилицею.

Уже з XVIII ст. почалося непорозуміння з приводу українського правопису. Московіти обурювалися, що українці літеру Ъ вимовляють як І, а літеру Й читають як ЬІ. Почався тиск на українську школу і церкву. Попи намагалися догоджати Москві, а школа вчила читати всі літери так, як читають у Москві.

Серед письменників початку XIX ст. ще була узвичаєна українська вимова Ь та Й. По-українськи їх вживав Іван Котляревський. Але школа, яка постійно навчала читати Ь як Є, остаточно знищила залишки української вимови цих літер. Тому Григорій Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка, Тарас Шевченко перейшли на російську абетку. Це давало змогу простому людові, який учився в церковних школах, читати так, як йому була звичніше, при тому розуміючи, що це українська мова.

Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш. Його правопис був названий "кулішівкою". Він скасував літеру ЬІ, а замість Ъ впровадив І, замість йотованого ЕЄ. Але літера Ъ не зразу була скасована. Її вживали для позначення роздільної вимови в середині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів: бъем (б'ем). Для звука ЙО вживали запозичене зі шведської Е (его, до него). Літери Ї ще не було.

Коректива "кулішівки" зроблена в 1870 р. Було відкинуто Ъ у кінці слова і залишено тільки в середині (для роздільної вимови), а також додано літеру Ї.

Московський цар Олександр III заборонив "кулішівку" і наказав писати російськими літерами. Цей казенний правопис назвали "єрижкою" (від назви російської літери ЬІ — "єры"). У 1905 р. ця заборона була скасована і українці відмовилися від "єрижки" та повернулися до своєї "кулішівки".

Loading...

 
 

Цікаве