WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Українська мова — основа культури українського народу - Реферат

Українська мова — основа культури українського народу - Реферат

Набагато обурливішою, огиднішою виявилася практика тих, що афішували себе демократами, революціонерами, інтернаціоналістами, а насправді й за радянських умов продовжували вести імперсько-шовіністичну політику.

Цинізм дійшов до крайньої міри; під приводом захисту прав людини було проголошено курс на злиття мов, народів, культур. Наслідок відомий: до 1917 р. в Росії виходили твори 12 мовами. У СРСР у 1934 р. — 32 мовами, наприкінці 60-х років майже 100, а на початок 80-х років — лише 39 мовами. З карти світу зникли цілі народи й культури. Щоправда, офіційно це трактувалось як розквіт шляхом злиття всіх націй у "нову історичну спільність людей — радянський народ". Але хіба смерть, коли її назвати "славною загибеллю", перестає бути смертю?

Під загрозу ставилось існування української нації, мови, літератури, а тим самим й цілісність людства, гуманістична сутність вселюдської культури.

Великий педагог К. Д. Ушинський у праці "Рідна мова" настійно наголошував, що "поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відняти в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все — і він усе може повернути; але відберіть мову, і він ніколи більше не створить її, нову батьківщину навіть може створити народ, але мови — ніколи; вимерла мова в устах народу — вимер і народ...".

Мова, Слово віками були в центрі уваги державних діячів, мислителів, творців освіти, науки, мистецтва. Бо в Слові бачили найбагатший, найкоштовніший скарб народу, наймогутнішу, магічно-чарівну (рівну божественній) і таємничу силу, міра ж володіння Словом уважалася мірою розвитку, культури, гідності кожної особистості, нації.

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.

А серце б'ється — ожива,

Як їх почує!... Знать од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди! —

писав з геніальною проникливістю Т. Г. Шевченко.

Першопочатки української національної мови. Наукові джерела стверджують, що окремі фонетичні, граматичні та лексичні риси української мови засвідчені писемними пам'ятками ще з ХІІ ст., а в ХIV—XV ст. у своїй фонетиці, граматичній будові, словниковому складі сформувалася як окрема східнослов'янська мова — мова української народності, а в подальшому — як українська національна мова. Однак, на думку автора цього дослідження, наша мова сягає своїми початками в глибину тисячоліть.

Історія кожної мови нерозривно пов'язана з історією і культурою народу, який є носієм цієї мови, її творцем. К. Д. Ушинський, який був обізнаний із станом життя, виховання, освіти в Росії й Україні, у праці "Рідна мова" писав: "Людина довго вдихала в себе повітря, перш ніж дізналася про його існування, і довго знала про існування повітря, перш ніж відкрила його властивості. Початок людського слова взагалі і навіть початок мови того чи іншого народу губиться так само в минулому, як і початок історії людства і початок усіх великих народностей, хоча б як там було, в нас є, однак, тверде переконання, що мова кожного народу створена самим народом..."

Про мову протоукраїнських племен ми можемо говорити тільки з деяким припущенням. Адже писемних пам'яток, які дійшли до нас, ще не достатньо для повноцінного дослідження мови. Тому будь-які хронологічні віхи виникнення і первісного розвитку української, як і взагалі будь-якої мови, точно встановити неможливо. Безперечно лише, що українська мова є однією з найдавніших індоєвропейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом віків. Давність української мови доводили ряд вітчизняних та зарубіжних учених: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський та ін.

Так, відзначаючи самодостатність української мови (а не діалекту російської чи польської), ще в 1826 р. видатний чеський філолог-славіст П.Й. Шафарик писав: "Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою.

Початки малоруської мови знаходимо в письмових пам'ятках ХІ—ХІІ ст., повністю вони себе виявили в грамотах галицьких і володимирських князів ХІVст. ..."

Відстоюючи права української мови, академік Олексій Шахматов — один з небагатьох неупереджених російських учених та Агатангел Кримський — український енциклопедист, мовознавець (знав п'ятдесят мов), дослідник української та східних культур, поет, писали: "Спільноруська прамова розпалася на окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VІІІ чи на початку IX віку".

Самостійність української мови відстоює і академік Михайло Грушевський, який історію, мову, культуру народу мислить і в органічному зв'язку, і в руслі загальносвітового розвитку. "Якщо філологи сперечаються про те, чи самостійну мову складають українські діалекти, чи тільки наріччя руської мови, що обіймає також діалекти великоросійські та білоруські, — писав він, — то це, власне, суперечка більш формальна, суперечка про слова: поняття мови і наріччя — поняття гідності, і навряд чи можна встановити, які кількісні і якісні ознаки дають групі говірок право на титул самостійної мови. Значно важливіше, — і тут не може бути суперечки, — що група українських говірок являє окремий, більш або менш самостійний лінгвіністичний тип, пов'язаний відомими рисами, що об'єднують різноманітність українських говірок в одне ціле — все одно, назвемо його мовою чи наріччям. Ці риси особливо помітні у вокалізмі і різко відрізняють українські діалекти, передусім їх центральну групу, дають їм своєрідну фізіологію. Оті одмінності проявляються уже в найдавнішу епоху писемності, найстаріших місцевих пам'ятках ХІ—ХІІ ст., що, між іншим, цілком зрозуміло, позаяк найголовніші діалектні групи у слов'ян ведуть свій початок, безперечно, іще з праслов'янської епохи".

В іншій праці ("Про українську мову і українську школу") М. Грушевський пише: "В найдавніших писаних книгах, які тільки маємо — XI віку, тому 800 літ і більше, як Ярославові сини в Києві панували вже добре видно, що не однакова була мова на Україні і в Великоруських північних сторонах. Писали тоді книжною, славянською мовою, домішуючи і народного говору, і видно, що інший він був в українських сторонах, інакший у великоруських. З часом та народна мова все більше відмінялася, кожна в свій бік, і все менше ставала схожа між собою, і так виробилася теперішня українська мова і теперішня великоруська, що інакше звуть її руською, московською, або кацапською. Українська мова також стара, споконвічна, як і великоруська".

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка "А ми просо сіяли" існувала в Україні вже в І тисячолітті до н. е. А колядки про створення світу птахами (тобто з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішньої мови українською, адже християни не мали в тому потреби. Підтверджує це і той же П. Шафарик, коли пише: "Із всіх слов'янських народів українці мають, мабуть, найбільше народних пісень..."

Багато наукових дискусій викликає також питання про існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки свідчать про наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї, тощо ще за трипільської доби. Чи це було фонетичне письмо, чи ієрогліфічне письмо — певної відповіді дослідження поки що не дали.

Свою писемність мали племена трипільської, катакомбної культури бронзової доби, зарубинецької та черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що це було грецьке або руське письмо. Так, іранський письменник Марваруді констатує, що в "хозар є також письмо, що походить від руського", і що воно схоже на грецьке.

Loading...

 
 

Цікаве