WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Українська мова — основа культури українського народу - Реферат

Українська мова — основа культури українського народу - Реферат

Реферат на тему:

Українська мова — основа культури українського народу

Говорити про розвиток культури народу і нічого не сказати про розвиток мови — це все одно, що будувати хату і забути про її фундамент. Автори книги "Українська мова і культура мовлення" (1995) О. М. Пазяк та Г. Г. Кисіль справедливо наголошують: так, на жаль, склалося в Україні, що багато хто навіть з українців ігнорував рідну мову. Хіба що ніжні мелодії пісні пестили її своїм звучанням, підкреслюючи її чарівність, неповторність і щирість. Мовознавець Олексій Пінчук підкреслює: наша мова — не лише засіб спілкування, а й знаряддя, інструмент духовної діяльності людини і водночас — продукт цієї діяльності (кожен з нас — мовотворець). То ж чи варто дивуватися нашій "докапіталістичності" в усьому — від рівня державності та забезпеченості прав людини до рівня духовності та виробництва і споживання. Вслухайтесь: як ми говоримо? — Отак і живемо.

Мова — не стільки інструмент відтворення, моделювання дійсності, скільки інструмент творення, моделювання неіснуючої, потенційної дійсності. Завдяки мові людина мисляча — це насамперед людина фантазуюча. Без такої здатності, підкреслює Олексій Пінчук, ми не мали б не лише трагедій Евріпіда і Шекспіра, гетевського "Фауста" й гоголівського "Вія", а й ... теорії Ейнштейна та всіх матеріальних надбань цивілізації — від простого колеса до комп'ютера. Адже перш ніж матеріалізуватись, усе це було сфантазовано, змодельовано за допомогою мови в голові людини. Ото ж — слава Слову! Але ... Ця ж таки фантазотворча здатність має і підступний характер. Доки кентаври, мінотаври, сфінкси та інші слова-міфологеми живуть у художній творчості — це збагачує нас духовно. Але коли подібні слова-міфологеми стають основою нашої діяльності — вони завдають шкоди.

Розташована на основних шляхах між Європою та Азією, Україна часто ставала об'єктом впливів різних, часом протилежних культур. У тому числі — мовних впливів. Через Причорномор'я вона зазнавала благотворних впливів грецької цивілізації — як античної, так і візантійської. Історія розвитку української мови — це основа розвитку всієї культури українського народу.

Автори "Словника-довідника з культури української мови" (1996) Д. Гринчишин, А. Копелюшний, О. Сербенська, З. Терлак справедливо підкреслюють, що мова — це неоціненний скарб народу, найголовніший літопис його життя. У глибинах мови — філософський розум, витончений естетичний смак, справді поетичне чуття, праця зосередженої думки, надзвичайна чутливість до найтонших переливів у явищах природи, сувора логіка, високі духовні злети. І щоб оволодіти цим скарбом, людина мусить постійно докладати зусилля, усвідомлюючи, що існує складна наука рідної мови. Українська мова є невіддільною ознакою самої нації, одним із найістотніших чинників її самовиявлення і світосприйняття, важливим показником її життєдіяльності й духовності. Ось чому в неї стільки друзів і стільки запеклих ворогів. Наші недруги із самого зародження української мови докладали найогидніших зусиль, аби знищити українську мову або хоча б применшити її роль, її значення, багатство і красу.

У 1989 р. українська мова нарешті здобула статус державної мови. Але ще й сьогодні наша мова потребує захисту не тільки з боку держави, а й кожного з нас, українців.

Ще тисячі років тому глибоко усвідомлювалася як загальнолюдська функція (засіб спілкування), так і образна природа слова, його державна вага, людинотворча місія, а водночас — і нелегка доля.

Протягом багатовікової історії українського народу колонізатори різних мастей, ідеологи імперій робили все, щоб викорінити слово народу українського, приректи його на небуття, а разом з ним і сам український народ.

Багатовікове ярмо підлеглості чужинцям зумовили трагізм долі як народу українського, так і його слова.

Жорстоку політику денаціоналізації вела польська, литовська, угорська шляхта. При цьому урядуючі режими могли залишати представникам української старшини, селам чи містам навіть їхні маєтності, чини, промисли та угіддя. Але люто, нещадно руйнували школи і храми, нищили колегіуми та освітньо-мистецькі братства, друкарні й книгарні, переслідували інтелігенцію, коли вона орієнтувалася на українську національну культуру та мову. Бо розуміли: доки існує мова — існує й самосвідомість, народ не може бути перетворений на мовчазного раба.

Величезної кривди українській мові було завдано російським самодержавством, яке ставило за мету виконання своєї каїнової місії: створити імперію рабів, у якій би люди, нації, культури — "на всіх язиках все мовчало". Невдовзі після Переяславської угоди про повну автономію України було зроблено все, щоб передати владу московським воєводам і митрополитові, позбавивши Гетьманщину права міжнародних зносин, збирання податків, прийняття присяги українськими гетьманами і полковниками. А далі — ще один "логічний" крок: знищення Запорозької Січі та козацтва — вірних захисників свободи народу, чому передувала заборона Петром І друкування книжок українською мовою (розгром Київської та Чернігівської друкарень), а далі й назви "Україна". Могла існувати тільки Малоросія. Єлизавета, Катерина, інші імператори перетворили вільних людей у кріпаків, народ, що створив, за словами Маркса, першу в Європі "християнську республіку" і Конституцію (Пилипа Орлика), у безмовне, безіменне населення.

"Це той Перший, що розпинав Нашу Україну, а Вторая доконала Вдову сиротину", — писав Т. Шевченко, докоряючи Б. Хмельницькому, іншим гетьманам за їх неспроможність домогтися самостійності, свободи, щастя народу.

Наступні століття ще більше погіршили становище українського народу: було ліквідовано гетьманство, управління доручалося тільки "вірним синам Росії", кріпацтво стало нормою не лише політичного, соціально-економічного, а й духовного життя. Щоб безповоротно обернути націю в рабство, було видано укази про неприпустимість існування українських шкіл, театрів, видавництв; зрештою в 1863 р. тодішній міністр внутрішніх справ Валуєв наказав цензурі не пускати наукових та народних книжок українською мовою писаних, бо, мовляв, "никакого особеннаго малороссійскаго языка не было, нет й быть не может". А потім цілих тридцять літ, від указу 1876 р. українське слово було майже зовсім заборонене в Росії, щоб українці не розбивали того "одного народу руського", "одного язика руського".

У праці "Про українську мову і українську школу" М. Грушевський пише:

"Різні люде українству ворожі часто балакають пусте, ніби то української мови нема, її видумують тільки деякі "сепаратисти", себто такі, мовляв, що хочуть Україну від Росії відділити. Інші знов складають на поляків, немов би то поляки українство на злість руським видумали. Інші кажуть таке на Австрію, що то вона підтримує українців проти Росії; інші на Германію, на прусаків, що то вони спомагають український рух.

Та нехай брешуть: але супроти їх брехень цікаво послухати, що кажуть про українство самі люде руські учені і поважні...

Російська академія, заснована двісті літ тому назад царем Петром, складається з найбільших учених руських ... українців між ними нема...

Признає вона, що українська мова єсть, що се мова осібна від руської, або правильніше сказати — великоруської. Каже, що її ніхто не видумав, а вона існує так само віковічно, як і великоруська, і спинювати українців, та не давати їм змоги розвивати своє письменство, освіту й науку не тільки не справедливо, але й для самого народу руського і Російської держави шкідливо. І тут уже ніхто не може сказати, що се видумують самі або їх приятелі. Члени академії самим російським правительством потверджені і на руській службі стоять, від українства далекі, люде учені й всіма поважні — вони видко не з приязні, не по свойству чи кумовству, а по правді сущій кажуть, так як з діла самого виходить".

Уже в 1905 р. комітет міністрів Росії признав, що український народ зі злиднів і темноти своєї не може підвестися через заборони та перешкоди українській мові. Навіть духовне начальство побачило це, і коли духовенство Подільської єпархії звернулося до синоду, то синод дозволив (1907 р.), щоб у сільських школах, куди ходили українські діти, учити і тлумачити українською мовою.

Loading...

 
 

Цікаве