WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Українська культура ХХ ст. - Реферат

Українська культура ХХ ст. - Реферат

Титанічними були зусилля представників української наукової, технічної, освітянської та хліборобської інтелігенції, самого народу з розвитку культури, витворення ідеї парламентської держави, практичні кроки щодо її здійснення, звичайно ж, інтелігентськими демократичними методами.

Уперше український народ здійснив право на свою мову, свою культуру, будівництво національної освіти, розпочавши активну роботу в напрямі українізації школи, видавничої справи, формування національної державної інтелігенції, кадрової роботи.

1917 р. засновано Українську академію мистецтв. Професорами академії були художники — Юрій Нарбут, Василь та Федір Кричевські, Михайло Бойчук, О. Мурашко, М. Бурячек, А. Манєвич, М. Жук. Академія мистецтв започаткувала вищу мистецьку освіту в Україні. У Харкові, Одесі створено художні училища, промислові школи, деякі товариства художників ім. Костанді АРМУ (Асоц. революційного мистецтва України).

Товариство сучасних архітекторів творило національну архітектуру на основі бароко. Серед скульпторів цього періоду активно творили О. Архипенко, Ф. Балавенський, І. Кавалерідзе, М. Тельман, А. Страхов, П. Вітович, М. Паращук.

Свою сторінку в історію української культури вписав і гетьман Скоропадський. За вісім місяців гетьманщини в більшості шкіл була введена українська мова. Побачили світ кілька мільйонів примірників україномовних підручників, створено національний архів та бібліотеку, що налічувала понад мільйон томів, два нові українські університети [2]. 1918 р. створено Національну академію наук, першим президентом якої обрано В.І. Вернадського, видатного українського вченого і філософа. Призначено перших академіків. Це В. І. Вернадський, Д. Багалій, А. Кримський, М. Туган-Барановський, М. Кащенко, М. Петров, С. Смаль-Стоцький та ін. Усього 11 осіб.

У тоталітарній країні розвиток думки, культури був підпорядкований політиці, жорстокій політиці винищення культури, винищення інтелектуальної національної еліти. Політика нокаутувала і культуру, й економіку. Однак зусилля еліти спрямовувались на розвиток духовної культури. Ціною величезних утрат давався цей розвиток.

У цей час творив в еміграції видатний філософ, політик і культуролог Владислав Казимирович Липинський. Філософські і культурно-політичні погляди В. К. Липинського формувались не тільки на теоретичному ґрунті української історії, науки, культури, важливим чинником був вплив оточуючих його людей.

Уже після закінчення гімназії в Києві він, член української громади, глибоко відчуваючи себе українцем, іде вглиб шляхом національного самоусвідомлення, тим більш маючи перед собою такий чудовий приклад, як життя і науковий подвиг Володимира Антоновича, Тадея Рильського, Пауліна Свєнціцького.

В. Липинський доводить, що об'єднуючою ідеєю під час будівництва української держави може бути саме ідея територіального (державного) патріотизму. Він усвідомлював її саме як єдність і солідарність усіх, хто мешкає на території України, незалежно ні від етнічного походження, ні соціально-класової належності. Україна — батьківщина для всіх її громадян і творити її мають усі спільними зусиллями. Ця ідея — прогресивний крок в нашому нинішньому культурно-політичному мисленні. Вона має стати об'єднавчою, формуючи почуття любові до рідної землі, до рідної держави України. Адже наш народ України — це органічна і суспільна, і біологічна цілісність, яку сьогодні ми можемо називати українською нацією. У розвиток культури цієї нації має внести свою частку кожен етнос, який проживає на даній території. Тобто слід розуміти і сприймати життя нації в його розвитку, органічних переплетеннях і цілісності, а не в розмежовуванні, протиставленні.

Знамениті "Листи до братів-хліборобів" є апофеозом державного мислення В. Липинського. Тут він на основі світового політичного досвіду, аналізу ідей козацько-гетьманської демократії, окремих висновків Конституції Пилипа Орлика, ідей античних учених, а також ідей Т. Гоббса, Д. Локка, Ш. Монтеск'є визначає три варіанти, які можливі під час будівництва української держави:

  • демократична республіка;

  • диктатура охлократії;

  • конституційна правова держава на чолі з гетьманом (монархом), або класократія.

Як Платон, Арістотель й інші мислителі, Липинський переконаний, що демократія — не найкраще державне влаштування. Адже все тут вирішується кількістю, а не якістю голосів виборців. Саму виборчу кампанію до демократичних парламентів уважає політичною бутафорією. В. Липинський необмежених прав не визнавав ні за народом, ні за монархом. Він відстоював завжди і скрізь підвласність закону всіх і кожного: народу, класу, монарха.

Як і Пилип Орлик, В. Капніст та західні представники конституційної монархії, він наголошував, що влада гетьмана, монарха чи іншого правителя має чітко регламентуватись законом, бути підвладною йому.

Чимало уваги приділяє В. Липинський питанням політичної культури. У це поняття він вкладає наявність рівноваги між політичною діяльністю і політичною наукою, уміння, спираючись у політичній творчості на наукові знання, політичний досвід, традиції, аналізувати політичні явища і процеси і приймати політичні рішення.

Запорукою побудови української держави він уважає єдність релігійну, територіальну, політичну, національну, організаційну.

Українськими патріотами для нього є всі, хто бажає створення державного і політичного співжиття України, виховує в собі громадянські, політичні якості, хто працює постійно, наполегливо виховуючи в молоді культурно-політичні державотворчі цінності. Кожен на своєму місці, у житті має проводити державотворчу політику, спираючись на гетьманські традиції, ураховуючи здобутки української демократичної, культурно-політичної думки.

Ідея синтезу культур і прагнень, ідея єдності всіх народів у лоні української держави (читай і іншої) дає українській нації притягальну морально-політичну силу.

"Ніхто не збудує нам державу, коли ми самі її не збудуємо" — ці слова вченого з "Листів до братів-хліборобів" сьогодні особливо актуальні.

Після 1924 р. розпочинається процес українізації. Старий більшовик Микола Олександрович Скрипник був рушієм українізації. Історичні обставини привели до суперечності двох культур — між містом і селом. Місто представляв русифікований пролетаріат — українське ж село ставилось вороже до перебудов суспільного життя.

У цей час було висунуто теорію боротьби двох культур, згідно з якою керівна роль пролетаріату мала виявлятись у витісненні української культури російською пролетарською культурою.

Більшовицький лозунг культурної революції ґрунтувавсь на знищенні і російської, і української культур та створенні єдиної — пролетарської, потім перейменованої в соціалістичну (національної за формою, соціалістичної за змістом). На противагу цьому в Україні сформувався свій культурний центр, культурним процесом керували українці, які були у складі державного радянського апарату. Була вироблена власна культурна політика. Нею стала українізація. В освіті цю політику проводили керівники цієї ланки — Еллан-Блакитний, Гринько, Шумський, які підтримували і творили нову освіту.

Культурну політику більшовиків цього часу дослідники поділяють на такі періоди:

1917—23 — русифікації;

1923—32 — українізації;

1933 — совєтизації.

Коли не можна було подолати народ за допомогою зброї (повстанці — селяни гостро заявили про себе), політика русифікації змінилася українізацією: звертали увагу на мову, культуру, самобутність. Але це був лише тактичний хід. Висувався принцип вільної конкуренції культур.

"Зробити так, — говорив Зинов'єв, секретар Комінтерну, — щоб ніхто не міг запідозрити, ніби ми хочемо перешкодити українському селянину говорити українською мовою. За 10 років переможе та мова, що має більше коріння, яка є життєвіше, культурніше".

Декретом про українізацію 1 серпня 1923 р. вводились різні курси, атестація — обов'язкове вивчення мови, збільшено кількість українських шкіл, сталися зрушення у сфері театру і кіно. Це діяльність Леся Курбаса і О. Довженка. Було два культурні центри: Київ і Харків. У Києві — Михайло Грушевський, а також Микола Зеров — видатний літератор, провідник неокласиків, його твір "До джерел"; у Харкові — Микола Хвильовий (1893 р. н.), людина пристрасна, творча. Він відстоював духовну незалежність України, вважав, що Україна має рівнятись на психологічну Європу на чолі азійського ренесансу. Він закликав рівняти українську літературу на кращі європейські зразки. У 1926—1928 рр. було створено Вільну академію пролетарської літератури — ВАПЛІТЕ. У Києві розвивається неокласичний рух у літературі — Микола Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, О. Бургардт, П. Филипович. У цей час розпочинають активну творчу діяльність П. Тичина, В. Сосюра, А. Головко, В. Чумак, В. Еллан-Блакитний та ін.

У 1928—1933 р. нарком освіти М. Скрипник веде українізацію по-новому. У резолюції ВКП(б) від червня 1926 р. підкреслювався вільний розвиток української культури, усіх досягнень світової культури. Він проводить акції допомоги українцям Зеленого Клину, на Кубані, на Воронежчині та Курщині, у Казахстані.

Loading...

 
 

Цікаве