WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Українська культура ХХ ст. - Реферат

Українська культура ХХ ст. - Реферат

Реферат на тему:

Українська культура ХХ ст.

Література

  1. Культурно-історичні та культуротворчі процеси початку століття.

  2. Трагедійність культурного відродження 20-х—30-х років.

  3. Українська культура в роки Другої світової війни та повоєнного часу.

У ХІХ ст. відбувається нагромадження матеріалу, вивчення культури в рамках етнографії, антропології, фольклору, наукове осмислення української культури, її специфіки. У цей процес значний внесок зробили М. П. Драгоманов, В. Б. Антонович, І. Рудченко, О. Потебня, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко.

Іван Франко розглядав українську культуру як процес розвитку матеріальних і духовних цінностей, пов'язував її з боротьбою за справедливість.

М. С. Грушевський, аналізуючи історію розвитку української культури, ставить проблеми перебудови соціального життя, особливого значення надаючи при цьому науці та освіті.

Іван Огієнко, досліджуючи українську культуру, розглядає від найдавніших часів її вплив на інші культури.

ХХ ст. дало світові складну і суперечливу культуру. Це культура напруженого пошуку в усіх напрямах. Це століття воєн і потрясінь, століття перебудов, століття народження численних соціально-культурних теорій, століття небаченого соціального експерименту, століття осмислення людського розвитку і формування культури та культурології як науки і світогляду, століття, яке в центрі людського світорозуміння поставило ставлення Людини до всього живого, відповідальність за майбутнє планети Земля.

ХХ ст. особливе і для української культури. Можна виділити в ній такі напрями. Перший — у складі імперії, другий — у складі тоталітарної держави, третій, не менш трагічний, — це розвиток культури в діаспорі. І четвертий — з 1991 р. в незалежній Україні.

На початку ХХ ст. в усіх партій і культурно-просвітницьких рухів була спільною національна ідея, право на самостійний національний розвиток. Як у Наддніпрянській Україні, так і в Галичині були групи і великоруських напрямів, які ставили собі за мету розчинити українську мову, український народ. Це так звані твердоруси (староруси, москвофіли), які проводили русифікаторську політику. Ці консерватори виступали в 1914 р. проти вшанування Т. Г. Шевченка, відстоювали російські шовіністичні ідеї.

Характерною рисою українського культурно-політичного руху кінця ХІХ ст. є те, що уже в 80-ті роки завдяки громадівцям, просвітянам він у російській і австро-угорській частинах України розвивається в паралельних демократичних руслах. Реакційний москвофільський напрям серед української інтелігенції поступово вимушений був зійти зі сцени. Політична агітація збудила народ, він вийшов на численні мітинги-віча.

Головне, що свідомість українства з ідеологічного чинника дедалі більше переходить у практичну площину. Культурно-політична думка кличе до дії, до визволення. Відкритими виступами заявляють про себе радикально-демократична партія, селянська спілка, народна, соціал-демократична. Це проявилось у бойкотуванні виборів до Думи та під час відкриття пам'ятника І. П. Котляревському 30 серпня 1903 р.

Україну в І Державній думі представляли 40 депутатів. Було створено українську парламентську громаду.

Український центр у Петербурзі підготував Декларацію про автономію України і мав оголосити її на засіданні Думи. Але Дума, яка проіснувала 72 дні, була розпущена, а автори декларації потрапили до тюрми. У ІІ Думі Україну представляли 47 депутатів. Це вже були менш досвідчені українські діячі. Але ця парламентська група, як і попередня, заснувала свій друкований орган під назвою "Рідна сторона". Швидко були підготовлені законопроекти про автономію України, про місцеве самоврядування, українську мову в суді, школі і церкві, але проіснувавши 103 дні і ІІ Дума була розпущена.

Настав для української культури час жорстокої реакції. Але це ще більш посилило політичну українську діяльність. 1908 р. створено Всеукраїнське об'єднання "Товариство українських поступовців", яке відстоювало конституційний парламентаризм і автономію України. За практичну роботу взялись усі партії і рухи.

Вимога автономії України в платформах багатьох партій і об'єднань ставилася лише як перший крок до повної самостійності. Це була теза, продиктована практичними розрахунками, яка давала змогу деякий час уникати переслідувань. Адже царський уряд розумів, що автономія України — справа часу. Прем'єр-міністр Столипін заявляв: "Українці хочуть відділення України в окрему самостійну державу зі своїм гетьманом, своїми послами і консулами в чужих державах, своєю окремою монетною системою і своїм власним військом" 4, с. 322.

Через кілька днів після зречення царя Миколи ІІ в Києві була створена Центральна Рада. Це сталося 17 березня 1917 р. Вона існувала поряд з комітетом Тимчасового уряду і Київською радою робітничих і солдатських депутатів.

Ці три сили вестимуть тривалу боротьбу, сповнену компромісів і суперечностей. Політичну ініціативу в цьому виявило Товариство українських поступовців, соціал-демократи, есери. Головою Центральної Ради заочно був обраний видатний український історик, професор М. С. Грушевський. До складу Центральної Ради ввійшли представники від різних партій та військових, робітників, студентів, кооперативних організацій, православного духовенства, українського наукового товариства, Педагогічного товариства та ін.

Першими документами, які свідчать сьогодні про участь українського руху в лютневій революції, є відозва Петроградського тимчасового українського ревкому від 2 (15) березня 1917 р., Ради Товариства українських поступовців 8 (21) березня 1917 р. та Української Центральної Ради від 9 (22) березня 1917 р.

У відозві "До українського народу" Центральна Рада констатувала: "Уперше, український тридцятип'ятимільйонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити, як окрема нація з цього часу в дружній сім'ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю".

Після жовтневого перевороту (7 листопада) в Петрограді в Україні події розвивались дуже складно. Центральна Рада і Генеральний Секретаріат як могли протистояли Раді робітничих і солдатських депутатів, де головну роль відігравали більшовики, діяв ще також військовий орган Тимчасового уряду — штаб Київського військового округу. По суті це вже було початком тривалої громадянської війни.

20 (7) листопада 1917 р. Центральна Рада оголосила свій ІІІ Універсал.

Програма перебудови України, намічена цим документом, зачіпала всі сторони життя.

Розроблюваний земельний закон передбачав норму на кожне господарство в 40 десятин. Це мали вирішити Установчі збори. Більшовики використали момент, скасували земельну власність без обмежень. Більшовицький декрет про землю посіяв надію (як виявилось, дуже оманливу) у селян. Адже земля згодом, після зміцнення більшовиків, була підступно відібрана, а селянство, що вміло господарювати на землі, фізично винищене. Однак симпатії селян у той час були на боці того, хто давав землю.

Наприкінці листопада 1917 р. відбулись Установчі збори: українські партії мали 75 відсотків голосів, більшовики 10 відсотків. Однак Центральна Рада з ряду питань виявляла нерішучість, особливо з військових.

Україна залишилась без військової сили. На Україну посунули війська під командуванням В. Антонова-Овсієнка та авантюриста-есера М. Муравйова (згодом розстріляного самими більшовиками). У цей час Муравйов, влаштовуючи криваві розправи над сільськими та міськими загонами самооборони (вільними козаками, призначення яких — боротьба зі злочинністю, анархією), ніс на багнетах радянську владу по Україні. Реальних сил, які б протистояли наступу, було дуже мало.

Хоробро бився курінь київських студентів та гімназистів під Крутами. Усі вони, майже діти, були порізані і пошматовані п'яними матросами. Їх прах покоїться сьогодні на схилах Дніпра біля Аскольдової могили.

Реального українського війська було недостатньо. Чимало українських полків не брали участі в бойових діях, багато селян (а агітатори попрацювали активно) чекали, що більшовики дадуть землю, і були нейтральні. Центральна ж Рада працювала в ці дні над законом про землю. Крім того, у Центральній Раді були всі соціалісти, а ліве крило відкрито підтримувало більшовиків, досить поміркованим був і В. К. Винниченко.

Під величезною загрозою 22 січня 1918 р. стікаюча кров'ю під муравйовськими багнетами Україна проголосила свій ІV Універсал.

Потрібно було відбудувати заводи і фабрики, установлювався контроль над виробництвом. На найважливіші товари оголошувалась монополія держави. Земля передавалась трудовому народу без викупу (але час уже був утрачений, і більшовицька агітація привернула увагу цим пунктом).

У першому параграфі Загальних положень Конституції УНР говориться: "Відновивши своє державне право, яке Українська Народна Республіка, Україна для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян, проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною".

Звертає на себе увагу мета, заради якої Україна стала незалежною. Ця мета — гарантія прав людини — громадянина України, охорона її культури і добробуту. Уже з перших слів нової конституції проглядає її демократичний характер, підвладність і громадян, і влади законові, підтверджувалось те, що культурно-історичні процеси в Україні розвивались на основі об'єктивних закономірностей, у руслі утвердження тих кращих цінностей, які продукувались світовою цивілізацією.

Loading...

 
 

Цікаве