WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Культуротворчі процеси та здобутки української культури ХІХ ст. - Реферат

Культуротворчі процеси та здобутки української культури ХІХ ст. - Реферат

Реферат на тему:

Культуротворчі процеси та здобутки української культури ХІХ ст.

План

  1. Культуротворчі процеси на початку ХІХ ст. Процес нагромадження матеріалів та початок формування національної самосвідомості. Декабристський рух. Кирило-Мефодіївське товариство.

  2. Формування класичної української літератури, етнографії, мовознавства, живопису, архітектури. Розвиток культурно-політичної думки.

  3. Роль "Старої громади", "Молодої громади", журналу "Основа" в розвитку культурно-історичної думки. Скульптура, музичне мистецтво, драматургія, театр.

ХІХ століття було трагічним для України, для її культури.

Кінець ХVІІІ — початок ХІХ ст. царизм ознаменував дальшим розширенням території Росії за рахунок України, були повністю ліквідовані залишки автономії. На що Великий Тарас Шевченко згодом скаже: "Була колись гетьманщина, та вже не вернеться, Було колись панували, та більше не будем, тії слави козацької повік не забудем". А Україна "О бідна, сиротою понад Дніпром плаче, тяжко-важко сиротині, А ніхто не бачить..."

Починаючи з 1772 р. імперія шматувала її землі. Чималі території відійшли до Росії під час першого та другого поділів Польщі. Після ліквідації Гетьманщини, руйнування Запорозької Січі української влади і держави більше не існувало. 1783 р. юридично було закріплено кріпосне право на Лівобережжі та Слобожанщині. 1831 р. скасоване магдебурзьке право, 1840 — Литовський статут. Ще в 1801 р. заборонено будівництво в національному стилі бароко. Колоніальна політика в Україні стала жорстокішою і вишуканішою, царський владний абсолютизм зміцнювався від царя до царя. Павло І, Олександр І, Микола І — усі вони спрямовували систему на знищення навіть паростків свіжої думки, не кажучи про її культурно-національне спрямування. Але паростки пробивались з-під мурів деспотизму, як інколи доводилось спостерігати вам ніжний зелений листочок, який пробиває товщу асфальту.

Таким паростком в Україні була уже згадувана нами "Історія Русів". Саме на початку XIX ст. розпочинаються в імперії і в Україні революційні виступи дворянської молоді. Визвольні ідеї пропагуються в підцензурній періодичній пресі, а також нелегально в усній і письмовій формі (листівках, віршах).

Починають створюватись таємні гуртки і товариства антиурядової спрямованості, які продукували культурницькі визвольно-політичні революційні й еволюційні ідеї. Такими були таємні політичні організації декабристів, гурток Петрашевського, польські гуртки.

Таємне товариство, як відомо у світі, не може виникнути на голому ґрунті, це факт великого суспільного значення, який свідчить про зрілість політичної ідеології, про наявність політичних сил. Більшість таємних товариств Росії орієнтувались на прямий виступ — повстання. Їх вплив поширюється і в Україні. Такими були два повстання декабристів — у Росії 14 грудня 1825 р., в Україні — 29 грудня 1825 р. — 3 січня 1826 р. (Чернігівського полку) та польське повстання 1830—1831 рр. Значення їх було для розвитку політичного мислення, політичної свідомості величезне, неповторне.

Тут слід указати на важливість розроблених декабристами таких політичних документів програмного характеру: проекти конституцій майбутньої Росії, плани розв'язання аграрної проблеми. Це "Конституція" М. Муравйова, яка народжувалась в Україні, де він ніс військову службу, "Руська правда" Пестеля. У цих документах відображені ідеали, в ім'я яких декабристи ставали на шлях боротьби.

Основна мета цих документів — національне відродження. Ідеалом було звернення до традицій новгородського общинно-вічового ладу. Декабристи давали настанову на освоєння досвіду Заходу, розпочинаючи з античних міст-республік. Північне і Південне товариства декабристів виробляли концепцію політичної змови і військового перевороту. Члени Південного товариства робили ставку на проекти республіканського устрою, централізм, які ґрунтувались на демократичних принципах. М. М. Муравйов відстоював послідовний федералізм і конституційно-монархічне правління та ідеї, які панували в Україні і в Європі. Серед них теорія традиційного звичаєвого права і "суспільного договору".

Тут слід згадати місця декабристської діяльності в Україні: Київ, Кам'янку, Розумівку, Білу Церкву, Тульчин та інші, ту атмосферу, в якій народжувались вільнолюбні політичні і філософські ідеї свободи, відродження, звернення до світового досвіду. Значення їх виступів за гідність і волю людської особистості, неприйняття і критика кріпосництва, пропаганда передових політичних ідей були чинником визвольної боротьби і в Україні. Сьогодні потребують особливого вивчення українські витоки декабристського руху, твори письменників, причетних до декабризму, їхні мемуари, щоденники, листи. Уже з кінця ХVІІІ ст. відбувається переключення національної енергії з політичної діяльності на культурницьку (Є. Маланюк), адже в політиці національна еліта вже не могла себе реалізувати. У цей час зростає зацікавленість своєю історією, народною творчістю, етнографією, мовою. Поширюються ідеї німецької класичної філософії, ідеї українського просвітництва Григорія Сковороди, Якова Козельського, Петра Лодія, О. Новицького, С. Гогоцького, І. Скворцова.

Найзначнішою постаттю Київської релігійно-філософської школи був Памфіл Юркевич. Оскільки дух є абсолютною основою діяльності, то філософія прагне виявити цю основу. Нею, уважає П. Юркевич, є ідея. Ідея — основа, закон і норма явища. Філософія не є пізнанням ідеї. Пізнання здійснюється через уяву, поняття. Через ідею результати розумового пізнання синтезуються в цілісний світогляд, що доповнює отримані знання пізнанням і вірою в Бога та в призначення Людини.

Уже на початку ХІХ ст. в імперії став формуватись ліберальний напрям у суспільно-політичному мисленні. Важливими подіями було відкриття Харківського (1805 р.) та Київського (1834 р.) університетів. Засновник і ректор Харківського університету Василь Каразин дотримувався ліберальних поглядів перебудови імперії на конституційну монархію, указував на колоніальну політику стосовно України, відстоював наукові принципи в розміщенні її продуктивних сил.

Ряд письменників, діячів культури зберегли нам українську мову, стали писати так, як розмовляв народ. Це Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ'яненко, Амвросій Метлинський. І. П. Котляревський же утвердив цей початок. Недаремно Тарас Шевченко назвав його батьком: "Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди". Ну, а геній Тараса, посланий нам Богом, зберіг нам і мову, і націю.

15 липня 1834 р. відкрито Київський університет, першим ректором якого був М. О. Максимович. Це видатний прогресивний не тільки український учений, а й російський та світового значення. Він був знайомий, підтримував особисті зв'язки з декабристами Рилєєвим, Гнєдичем, Сомовим, а також з Пушкіним, Гоголем, Шевченком. Він заснував журнал "Киевлянин", у роботі якого активну участь брали Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, П. Куліш. У своїх статтях М. Максимович аналізує твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, твори галицьких письменників, орієнтує на джерела їх творчості: український фольклор, народні українські пісні, живу розмовну мову, використання їх краси. Його статті "О стихотворениях червонорусских", "О правописании малороссийского языка", "Сказание о Колиевщине" сповнені прогресивних думок політичного значення. Цінність їх для розвитку культури і мислення в Україні полягає в правильно вказаних орієнтирах на народну розмовну мову, широке її використання. Для становлення і збереження української нації це мало вирішальне значення. Зокрема, він нагадував галицьким письменникам, що "жива література у них може процвісти тільки на їх народній, живій мові; хай вони вивчають її в народних прислів'ях, казках і ще більше в піснях малоросійських, особливо українських, де народне виявлення процвітає більшою силою і красою" (Киевлянин. — К., 1841. — С. 141).

Як учений-літератор, М. О. Максимович спрямовує письменство на дотримання правописних правил, зразком яких мають стати твори І. П. Котляревського. Політично прогресивною була його думка про впровадження єдиного правопису для всього українського народу. Максимович близько стояв до Кирило-Мефодіївського братства, хоч і не був зв'язаний з ним, планував видання, яке поширювало б його ідеї. Про це є свідчення Т. Г. Шевченка.

Важливе значення мало і видання Максимовичем журналу "Українець", де вміщені його пісні, які славили ідеї визволення, волі і братерства слов'янських народів. М. Максимович — яскравий представник українського лібералізму, дружив з революційним демократом Т. Г. Шевченком, підтримував зв'язки з ним у засланні.

Безумовно, що поміркованого Максимовича і революційного Шевченка єднали спільні ідеї, які збігалися в пластах культурно-мовного плану і розмежовувались у пластах соціально-політичних.

Як важливу пам'ятку правової культури і літератури, українського мислення, думки розглянемо неповторну "Історію Русів".

Цей культурно-історичний трактат потребує особливої уваги, глибокого вивчення в наш час. "Історія Русів" — твір, який з'явився у 20-х роках ХІХ ст. в бібліотеці містечка Гринева Стародубського повіту на Чернігівщині. З тих пір "Історія Русів" оточена ореолом таємничості. Довгий час вона розповсюджувалась лише в копіях. Відомі копії написані на папері з водяним знаком 1817 р. і 1814 р. Уважають, що вона написана в 1822—1828 рр. Видавалась "Історія Русів" 1846 р. в Москві, 1956 р. українською мовою в Нью-Йорку і в перекладі Івана Драча 1991 р. в Києві.

Loading...

 
 

Цікаве