WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Давньогрецький театр: передумови виникнення драми, театральне мистецтво як синтез мистецтв, еволюція трагедії, значення театру в духовному житті грекі - Реферат

Давньогрецький театр: передумови виникнення драми, театральне мистецтво як синтез мистецтв, еволюція трагедії, значення театру в духовному житті грекі - Реферат

Величезна заслуга Есхіла полягає у створенні могутніх і величних характерів – монументальних образів, носіїв нечуваних пристрастей, учасників грандіозних конфліктів. Образи Прометея ("Прометей прикутий"), Клітемнестри, Ореста, Кассандри, Електри (трилогія "Орестея") назавжди увійшли до скарбниці світової драматургії. Відповідним є і стиль трагедій Есхіла – монументально-патетичний. Як справедливо зауважує Ю. В. Султанов, "Він має багато спільного з образотворчим мистецтвом Стародавньої Греції у V ст. до н.е." [6; 56]. Ту ж саму думку розвиває дослідниця Г. Підлісна, наголошуючи, що "урочиста застиглість тогочасної грецької скульптури, позбавленої портретних рис, відповідає величним персонажам Есхіла".

Слід також зазначити, що Есхіл надав усім частинам та елементам трагедії досконалої форми, запровадив ряд прийомів, що посилюють драматичний ефект – увів формулу трагічного мовчання, створив атмосферу жаху на сцені, ввів ряд технічних засобів і прийомів – пофарбовані маски, котурни, декорації, костюми, танці й танцювальні фігури, першим почав писати трагічні трилогії. Отже Есхіл розпочав еру нової трагедії.

Продовжив розвивати оформлені Есхілом принципи драматичного мистецтва Софокл (496 – 406 рр. до н.е.). Великим його внеском стало введення третього актора. Це дало можливість значно збільшити діалогічну частину трагедії і зменшити хорові партії. Відтепер діалог у трагедії виходить на перший план, що суттєво розширює можливості драматурга показати конфлікт, більше того – поглибити конфлікт і урізноманітнити його. З того часу хор майже втратив значення колективного актора, його пісні часто вже не пов'язані безпосередньо з розвитком сюжету, цей зв'язок має скоріше ідейний характер.

Зауважимо також, що трагедія Софокла стає більш наближеною до життя, вона втрачає той містично-релігійний характер, що його мала попередня трагедія. На зміну масштабним грандіозним сюжетам приходять суто земні і значно простіші. Цей процес супроводжується повільним проникненням у внутрішній світ людини, більш глибоким змалюванням людських характерів.

Улюбленим художнім засобом Софокла є прийом контрасту. Контрастність дає авторові змогу сильніше підкреслити слабкі й сильні сторони персонажів, щоб глядач міг ясніше зрозуміти їхню внутрішню суть. Контрастними образами постають Едіп і сліпий Тіресій ("Цар Едіп"), Креонт і Тіресій ("Антігона"), Антігона та Ісмена ("Цар Едіп"), Електра і Клітемнестра ("Електра").

Софокла вважають неперевершеним майстром композиції. Арістотель підкреслював у ній наявність перипетії, "зміни подій до протилежного" [1] і пізнавання, пов'язаного з поворотом до несподіваного, з "переходом од незнання до знання" [1]. Ці прийоми сприяють створенню на сцені атмосфери глибокої психологічної напруги, і, відповідно, сильнішого драматичного ефекту. Глядачі цілком поглиналися у світ трагедійних стосунків, глибоко переймаючись болем і долею персонажів. Вони на певній термін повністю вживалися у трагедійні образи, плачучи і радіючи разом з ними. Можливо тому в грецькій трагедії знайшла вираз така естетична категорія як катарсис, тобто очищення, облагородження людини. За свідченням Арістотеля, Софокл твердив, що зображує людей такими, якими вони мають бути. Митець вважав за необхідне виховувати громадян на прикладі ідеального героя. Тому персонажі Софокла – натури завжди цілісні. Вони лишаються вірними собі протягом усієї дії (Антігона). Як зазначає Ю. В. Султанов, "Цілісність образів Софокла, пластична довершеність його трагедій створили йому славу надзвичайно ясного і внутрішньо гармонійного митця" [6; 64].

Софокл завершив створення грецької трагедії, у його творчості вона досягає своєї вершини.

Наступником Есхіла і Софокла був Евріпід (480/84 – 406 рр. до н.е.). Проте він пішов своїм шляхом. Його трагедії істотно відрізнялися від драматичних творів Есхіла та Софокла й у своїй основі були новаторськими за темою, змістом образів, характером конфлікту, а часто і за формою. Вони присвячені новій і незвичайній для традиційного грецького театру родинно-побутовій тематиці, в них принципово не висвітлюються соціально-політичні проблеми.

Зрозуміло, що розкриття цієї тематики вимагало значно глибшого, ніж раніше, проникнення автора у світ психологічних переживань людини. Зберігаючи традиційний конфлікт, що відбувався між двома героями, Евріпід першим увів у свою трагедію конфлікт одного героя, тобто протиборство двох протилежних почуттів у душі одного героя, інакше кажучи – внутрішній конфлікт, психологічний конфлікт. Він дає змогу авторові глибше показати стан людини в момент душевної кризи, як кажуть психологи – пограничний або межовий стан людини, відтворити те напруження, у якому опиняється герой (Медея, Федра, Алкеста).

Однією з центральних в творчості Евріпіда стала тема кохання й ті страждання, що воно несе людям. У всіх випадках, коли героїв охоплює почуття любові, воно стає визначальним, примушує їх заглиблюватись у себе, у свою внутрішню боротьбу й надмірно страждати. Евріпід зображує любов як могутню пристрасть, якій неможливо протистояти ("Іполіт", "Медея"). Не випадково Евріпід увійшов в історію світової драматургії як "найтрагічніший з трагічних поетів".

Психологічні конфлікти Евріпіда виходять за межі античного суспільства, оскільки поет торкається глибоко інтимних почуттів людини, таких, що є вічними, незалежно від національних, географічних або хронологічних факторів.

Евріпід був останнім, хто суттєво змінив класичну грецьку трагедію. Завдяки створенню ним внутрішнього конфлікту, трагедія змінює свій характер. На перший план виходить тепер людина з усім спектром своїх відчуттів, сумнівів, переживань, пристрастей. Як результат, спостерігається тенденція до звуження масштабу конфлікту з одного боку, і до значного його поглиблення з іншої сторони. Це і дає привід вважати, що у творчості Евріпіда ми маємо справу не з трагедією, а з драмою (побутовою драмою) в традиційному літературознавчому тлумаченні цього жанру [3]. Отже, герої Евріпіда не трагічні персонажі, а драматичні, тому що вони самі роблять свій вибір, а згодом стають його жертвою. Однак слід зазначити, що це питання в науці і на сьогоднішній день залишається дещо полемічним.

Втім, саме шляхом Евріпіда розвиватиметься пізніша драматургія. Пильний інтерес до життя і почуттів окремої індивідуальності, широке використання інтриги й комедійних елементів, загальний родинно-побутовий фон п'єси надовго визначатимуть провідні тенденції розвитку драматичного мистецтва.

Театр займав особливе місце в житті давніх греків. Він був трибуною для широкого розповсюдження нових думок, висвітлення найбільш болючих проблем своєї сучасності. Великим було його суспільне і виховне значення. Хоча, зазвичай, сюжети грецьких трагедій походили із міфів, вустами міфологічних персонажів драматурги завжди говорили про свою сучасність, про моральні поразки і перемоги героїв своєї дійсності.

Організацію театральних видовищ брала на себе держава, і з середини V ст. до н. е. з міської казни виділялися спеціальні театральні субсидії (теориком)для малозабезпечених громадян. Відвідувати театр мали право усі вільні афіняни, а також приїжджі. Жінок і підлітків не допускали на комедіі. Важливо підкреслити, що з часів тирана Пісістрата, який започаткував свято Великих Діонісій, театр став державним закладом. Показово, що "...театр сприймався як один з активних факторів виховання (пандейі),який залучав усіх громадян полісу до співпереживання єдиному героїчному минулому і сучасним етичним проблемам" [2; 47].

Арістотель вважав, що мистецтво відбиває реальне буття, дає людям насолоду, вчить думати і багато важить у справі виховання. Трагедія, на його думку, має перевагу над усіма іншими жанрами, бо найсильніше впливає на глядачів.

Вищесказане красномовно свідчить про величезне пізнавальне, морально-етичне, громадянсько-патріотичне та естетичне значення театру і, зокрема, трагедії в духовному житті греків.

Література:

  1. Аристотель. Сочинения: в 4-х томах. – М.: Просвещение, 1989. – Т. 1-4.

  2. Коршунова С. І., Тереховська О. В. Антична література /Навчальний посібник до практичних занять. – Івано-Франківськ: Гостинець, 2006.

  3. Литературный энциклопедический словарь /Под общ. ред. В. М. Кожев-

  4. никова и П. А. Николаева. – М.: Сов. энциклопедия, 1987. – 752 с.

  5. Пащенко В. І., Пащенко Н. І. Антична література. – К.: Либідь, 2001.

  6. Підлісна Г. Н. Антична література. – К., 1992.

  7. Султанов Ю. І. У світі античної літератури. – Харків.: Ранок, 2002.

Loading...

 
 

Цікаве