WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Італійське Відродження. Гуманізм. Антропоцентризм культури - Реферат

Італійське Відродження. Гуманізм. Антропоцентризм культури - Реферат

Реферат

на тему:

Італійське Відродження. Гуманізм. Антропоцентризм культури

План

1. Основні ідеї та прояви доби Відродження в Італії

2. Гуманізм і антропоцентризм філософії Відродження.

Висновок

Список використаної літератури

1. Основні ідеї та прояви доби Відродження в Італії

Термін "Відродження" вперше вжив відомий живописець, архітектор і історик мистецтва епохи Ренесансу Джорджо Вазарі (1512-1574) в своїй книзі "Життєписи найбільш знаменитих живописців, скульпторів і зодчих" (XVI ст.) Він мав на увазі відродження Античності. Надалі, в основному з XVIII ст. епоха італійського Відродженняхарактеризувалася переважно як епоха відродження людини, як епоха гуманізму. Однак джерела такого тлумачення культури Італії XIV-XV ст. беруть початок в самій цій епосі. Колюччо Салютаті і Леонардо Бруні власне узвичаїли слово humanitas (у пер. з латини — людська природа, людське достоїнство).

Основним рисами культури Відродженняє: 1) антропоцентризм, 2) гуманізм, 3) модифікація середньовічної християнської традиції, 4) особливе відношення до Античності — відродження античних пам'ятників мистецтва і античної філософії, 5) нове відношення до світу.

З визначенням основних рис зв'язана і хронологія епохи італійського Ренесансу. Час, в який зазначені якості тільки проявляються, характеризується як Проторенесанс (кінець XIII-XIV ст.). Відрізок часу, коли культурна традиція, що відповідає цим рисам, простежується чітко, одержав назву Раннього Ренесансу (XV ст.). Час, що став періодом розквіту ідей і принципів італійської ренесансної культури, а також передоднем її кризи, прийнято називати Високим Ренесансом (перша третина XVI ст.). Нарешті час, коли ренесансні ідеї розчаровують, а філософія гуманізму переживає кризу одержав назву Пізнього Ренесансу (ХVI ст.).

З чим пов'язана в культурі італійського Відродженнячітка орієнтація на людину? Не останню роль в процесі самоствердження людини зіграли соціально-економічні фактори, зокрема розвиток простого товарно-грошового господарства. Багато в чому основою незалежності людини, її вільнодумства стала міська культура. Добре відомо, що середньовічні міста були осередком майстрів своєї справи — людей, що покинули селянське господарство і цілком думають прожити, добуваючи собі хліб своїм ремеслом. Природно, що уявлення про незалежну людину могло сформуватися тільки серед подібних людей.

Міста Італії славилися різноманітними ремеслами. Так, Флоренція була відома своїм сукняним виробництвом. Контори Барді, Перуцці засновувалися в багатьох містах, що торгували з Флоренцією. Процвітали в Флоренції і багато інших видів ремісничої майстерності. Ранній розквіт італійських міст зв'язаний, однак, не тільки з розвитком тієї або іншої галузі виробництва, але в більшій мері з активною участю італійських міст в транзитній торгівлі. Суперництво конкуруючих на зовнішньому ринку міст виступило, до речі, однією з причин сумно знаменитої роздробленості середньовічної Італії.

Підкреслюючи роль торговельних операцій в розквіті міст Італії, французький історик Фернан Бродель відзначає, що вже в VIII-IX ст. Середземне море після деякої перерви знову стало місцем зосередження торговельних шляхів. Від цього майже всі прибережні жителі одержували вигоду. Відсутність достатніх природних ресурсів, наявність неродючих земель змушувало десятки маленьких гаваней "кинутися в морські підприємства". Ціль діяльності маленьких міст полягала в тому, "щоб зв'язати між собою багаті приморські країни, міста світу ісламу або Константинополь, одержати золоту монету — єгипетські або сірійські динари, — щоб закупити розкішні шовки Візантії і перепродати їх на Заході, тобто в торгівлі по трикутнику. Ця активність розбудила італійську економіку, — підкреслює Бродель, — що перебувала в напівдрімоті з часу падіння Риму". А "фантастична авантюра хрестових походів, — як далі стверджує французький дослідник, — прискорила торговельний зліт християнського світу і Венеції".

Перевезення людей з важким спорядженням і конями виявилися дуже вигідним для італійських міст. Вирішальним, особливо для Венеції, став IV Хрестовий похід, що завершився розгарбуванням Константинополя. Якщо раніше, сприяючи просуванню хрестоносців, Венеція розоряла Візантію зсередини, то тепер могутня колись імперія стала майже що власністю італійського портового міста. "Від краху Візантії, — пише Бродель, — виграли всі італійські міста, точно так само виграли вони і від монгольської навали, що відкрило прямий шлях по суші від Чорного моря до Китаю і Індії, який давав неоціненну перевагу, — обійти позиції ісламу".

Очевидно, що в основі розвитку італійських міст лежали причини різного характеру, але саме міська культура створила нових людей. Однак самоствердження особистості в епоху Ренесансу не відрізнялося тільки вульгарно-матеріалістичним змістом, а мало ще і духовний характер. Вирішальний вплив тут зробила християнська традиція. Час, в який жили гуманісти, дійсно змусив них усвідомити свою значимість, відповідальність за самих себе. Але вони не перестали ще бути людьми Середньовіччя. Не втративши Бога і віру, вони лише по-новому подивились на самих себе. А модифікація середньовічної свідомості накладалася на пильний інтерес до Античності, що і створювало унікальну і неповторну культуру, яка, однак, була прерогативою верхів суспільства. Незважаючи на формування в XIV—XVI ст. нового менталітету, в всіх проявах життя панувала, хоча розхитана, католицька церковність.

Що стояло за звертанням до Античності? Чому так часто об'єктом дослідження мислителів і художників Відродженняставали вчення Платона і Плотіна? Чому античне просторове мистецтво так притягало увагу художників? Нове світовідчування людини, певний, можливо, наївний оптимізм мислення мали потребу в світоглядній опорі, обґрунтуванні, чим і виступила класична старожитність. Саме звертання до класичної старожитності пояснюється не чим іншим, як необхідністю знайти опору для нових потреб розуму і нових життєвих устремлінь. З філософських вчень Античності насамперед платонізм і неоплатонізм виявилися найбільш притягальними для гуманістів. Неоплатонізм, витлумачений середньовічними мислителями, був знайомий гуманістам. Ренесанс очистив його від догматичного середньовічного впливу, так само як переосмислив і античний зміст.

Ще античний неоплатонізм переосмислив вчення Платона, інтерпретував вчення Арістотеля про Нус (переосмислений платонівський світ вічних ідей), переробив вчення стоїків про еманацію першовогню, яка в неоплатоніків перетворилась в чисто значеннєву еманацію Нуса, в особливу рухливу ідею, — джерело руху взагалі — Світову Душу, і, нарешті, неоплатонізм збагатився поняттям Єдиного. Якщо в Платона це всього лише абстрактна загальна категорія, то в неоплатоніків — максимально конкретне оформлення життя і буття. Античний неоплатонізм був в своїй основі космологією з спробою пояснити правильність космічного кругообертання, круговороту речовин і душ в природі.

В Середні віки неоплатонізм був спрямований на теорію абсолютної особистості, що існує вище всякої природи і світу і є творцем всякого буття з нічого. Натомість ренесансний неоплатонізм, з одного боку, намагається підняти і утвердити матеріальний світ за допомогою категорій античного неоплатонізму, а з іншого боку — в нього багато спільного з середньовічним неоплатонізмом і, насамперед, з культом універсальної і самостійної особистості. В результаті Всесвіт, в якому перебуває людина, мислиться насиченим божественним змістом, а людина стає особистістю, що прагне абсолютизуватись, здійснити себе в "своєму гордому індивідуалізмі". Таким чином, ренесансний неоплатонізм набуває переважно антропологічного характеру.

Збагнення людиною світу, наповненого божественною красою, стає однією зі світоглядних задач гуманістів. Світ притягає людину, оскільки він одухотворений Богом. А що краще може допомогти йому в пізнанні світу, ніж її власні почуття. Людське око в цьому сенсі не знає рівних. Тому в епоху італійського Ренесансу простежується пильний інтерес до візуального сприйняття, розцвітають живопис і інші просторові мистецтва. Саме вони, наділені просторовими закономірностями, дозволяють більш точно і вірно побачити і відобразити божественну красу. Тому в епоху Ренесансу особлива увага приділяється законам мистецтва, тому саме художники ближче інших стоять біля рішення світоглядних задач. В плані пізнання світу в художника всі переваги. Тому епоха італійського Ренесансу має чітко художній характер.

В епоху італійського Відродженнянеможливо не помітити іншої, протилежної тенденції — відчуття людиною трагічності свого існування. Причому ця тенденція не виникає в кінці епохи, а є присутньою протягом всього цього періоду в творчості художників і мислителів. Зрозуміти її походження дозволяє звертання до вже зазначеної складної взаємодії в ренесансній культурі спадщини Античності і християнства. Цікавий аналіз цієї проблеми, зроблений М. Бердяєвим. Російський філософ вважав, що в епоху Ренесансу відбулося небувале зіткнення язичеських і християнських початків людської природи. Саме це послужило причиною глибокого роздвоєння людини.

2. Гуманізм і антропоцентризм філософії Відродження

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.

Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм.

Loading...

 
 

Цікаве