WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Традиційні види господарської діяльності - Реферат

Традиційні види господарської діяльності - Реферат

неподалік Південно-Української АЕС). Крім того, запорізькі козаки виловлювали рибу в Дніпрі, в лимані, на Кінбурнській косі, річках Кубані, Дністрі.
У Дніпрі також ловили різні види риб, серед яких червона риба, що її козаки називали чорною, осетри, білуга, соми та ін. Основну частину риби продавали свіжою або солили, в'ялили, залишаючи для власного вжитку. З риби вибирали багато ікри, здебільшого з севрюги, білуги і осетра.
Знаряддями рибальства в Україні здавна були різного роду хватки, підсаки, сачки, які плели самі рибалки. Але найбільш давніми знаряддями були своєрідні колючі предмети: списи, дво- і тризубці тощо, які нині вже не використовують. Стародавні знаряддя рибальства можна побачити в музеях України, наприклад, так звані остроги, які були багато зубові (від трьох до восьми загострених зубців, кожен з яких закінчувався гострим гачком, направленим вгору). Відомі також гарпуни, верші, ятери, неводи та ін.
Заслуговують на увагу деякі традиційні звичаї українських рибалок, які зберегли для нас пам'ять народу. В дохристиянські часи побутував обряд жертвоприношення Водянику перед початком риболовлі: йому сипали у воду жменьку тютюну, хлібні крихти або кілька крапель вина чи горілки, а першу впійману рибину (особливо якщо вона невеличка) випускали назад у річку. При цьому примовляли: "Іди, та приведи батька, матір, тітку, дядька" і т.п. Покровителем рибалок став вважатися християнський апостол Петро. Тому в Петрів день рибалки відзначають свято, увінчують себе вінками з квіток петрового батога. Язичники відзначали це свято 29 червня.
Полювання було улюбленим заняттям давньоукраїнської знаті. Хутро білок, соболів, горностаїв, куниць, чорнобурих лисиць було предметом експорту в Київській Русі. Протягом багатьох віків українці займалися мисливством, але для переважної більшості зон, крім Полісся, воно не мало промислового значення.
Об'єктом мисливства на території України до початку ХХ ст. були зайці, лисиці, кози, сарни, вовки, олені, лосі, вепри. Ведмеді зустрічалися в Карпатаї і на Волинському Поліссі, рисі - по свій поліській зоні та в Карпатах. На малих притоках Прип'яті, Десни і Дніпра полювали на бобрів і видру. На полях України були сприятливі умови для розпліднення перепелів, куріпок, а у степовій зоні - дроф та інших птахів. Велика кількість водойм сприяла поширенню різної водоплаваючої дичини, головним чином гусей та качок.
Крім поліської зони, українські селяни ніде не користувалися правом полювання. проте, незважаючи на суворі в дореволюційні часи заборони, вони полювали по всій території України.
Для полювання на ту чи іншу звірину чи пташину користувалися різноманітними пастками, сильцями, сітками, петлицями та вогнепальною зброєю. Серед самоловних засобів розрізняли стаціонарні та пересувні. До перших відносилися ловчі ями, плашки, пастки, перескоки, вовківні - це були прості за конструкцією пристрої для ловлі ведмедів, вовків, оленів, лисиць, куниць, тхорів тощо. Цікавими своєю архаїчністю є слупи, що застосовувалися в Карпатах і на Поліссі для ловлі ведмедів або вовків. Це - пристрій з двох стовпів і кількох колод, які утворювали пастку. Почувши принаду, звір намагався дістати її, зрушував підпорку піднятого краю колоди, яка падала і своєю вагою притискувала його до нижньої колоди. Близька за конструкцією була підколодва, яку використовували для ловлі тхорів, куниць, норок та інших дрібних звірів.
До стаціонарних, як правило, додаткових засобів лову відносилися сліпі ями, або западниці, які викопувалися на стежках, де проходили копитні. Така яма була закрита замаскованою кришкою, що оберталася. Іноді на дні ями набивали гострі кілки. Такі ями були відомі в гірських районах Буковини, Галичини, Закарпаття та на Поліссі. Але найбільше був поширений самолов для вовка, що являє собою загорожу із хмизу. Стінки загорожі створювали вузький прохід по спіралі кола, який звужувався до центру, де знаходилася принада. Недалеко від неї стінки зближалися настільки, що зовсім затискали тварину, а гострі кінці огорожі не давали можливості повернути назад.
Вовки завдавали значної шкоди селянському господарству, тому способи боротьби з ними відзначалися різноманітністю та винахідливістю. В Карпатах, на Поліссі і в лісостеповій зоні використовували так звану трійню, або тризуб, - двометрову дошку з трьома вирізаними зубцями. Її вертикально кріпили до дерева на відстані 3-5 см від стовбура, а зверху привішували принаду. Підстрибуючи і намагаючись зірвати її, вовк защемлював лапу в одному з пазів. На Слобожанщині цей пристрій приставлявся до глухої стіни свинарника або курника.
Багатовіковий народний досвід створив численні допоміжні засоби полювання. Була зроблена ціла серія сопілок, манків, що імітували голоси оленя, тетерука, перепела, качки тощо. Були відомі засоби маскування, які давали змогу непомітно підійти до звіра або птаха.
Полювання гоном на конях з собаками практикувалося тільки поміщиками, які утримували іноді великі зграї гончих. Щодо стародавніх колективних засобів полювання, то в останні десятиліття ХІХ ст. вони вже не використовувалися, за винятком облав на вовків, які майже повсюдно проводилися в адміністративному порядку.
Конярство було одним з найдавнішим, і слід сказати, одним з найулюбленіших в господарській діяльності жителів Північного Причорномор'я і Подніпров'я. Скільки шедеврів скіфського мистецтва із зображенням коней знайдено археологами! У скіфських курганах царських поховань знаходять також скелети коней, прикрашені дорогою збруєю. Вважають, що скіфська орнаменталістика "звіриного стилю" передувала давньоруському звичаю прикрашати будівлі зображенням коня. Кінь був символом щастя. Вершила на дахах будинків були не тільки прикрасою - у них втілювалась таємниця буття, уособлення споконвічного руху вперед, своєрідний символ колісниці життя. Згадаймо сон Святослава у "Слові о полку Ігоревім": житло без "кнеса" розглядається як провісник нещастя, біди.
У Київській Русідохристиянського періоду існували язичницькі культи поклоніння коню. На фресках Софії Київської зображено полювання на дикого коня.
Коня дуже цінували запорізькі козаки, які спеціально розводили коней і утримували кінські заводи. Не маючи коня, не можна було стати справжнім козаком - такою була насамперед військова потреба. Козаки називали коня братом, другом, шанували його і піклувалися про нього як про найдорожчу істоту. Головні кінські заводи були на Інгульці, Бузі та Великому Лузі. Запорізькі коні, як писав у своїй "Історії запорізьких козаків" Дмитро Яворницький, були невеликі на зріст, але дуже міцні, кмітливі: вони легко впізнавали свого господаря і на перший поклик чи посвист прибігали до нього. Крім того, вони відзначалися прудконогістю, були швидкими, "мов легкий птах".
Крім власних коней, запорожці добували коней у ворога: татар, поляків. Кожен козак мав 10 чи 20 коней, а деякі утримували цілі табуни - по 700 і більше голів. Запорозькі коні високо цінувалися в Європі, де на них був дуже великий попит. Отже, наші предки вміли вирощувати і шанували коней.
Традиційною в Україні є й така галузь тваринництва, як вівчарство. Ще за давніх часів українські чабани звичайно об'єднувалися в артілі по п'ять чоловік, обирали отамана та кашовара. При отарі овець завжди були собаки для охорони, а також брали кілька козлів, які йшли
Loading...

 
 

Цікаве