WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Традиційні види господарської діяльності - Реферат

Традиційні види господарської діяльності - Реферат

городництво з непам'ятних часів було заняттям жінок. Серед найдавніших городніх культур в Україні слід назвати моркву, огірки, капусту, буряк, часник, цибулю. Деякі з них довгий час вживалися як дикі рослини (огірок, буряк, морква), культивуватися вони почали в античні часи. Найпізніше в Україну потрапили картопля та помідори.
На особливу увагу заслуговує дослідження традиційних знарядь обробітку грунту, оскільки без нього уявлення про землеробські традиції наших предків було б неповним. Крім того, знайдені археологами, зібрані етнографами зразки цих знарядь є саме матеріальними, речовими доказами давності хліборобських традицій в Україні. Найдавніша знахідка залізної частини рала (наральник) датується першими століттями нашої ери. Це наральник з поселення черняхівської культури. До появи залізних частин рало виготовлялося з твердих порід дерева, отже, можна гадати, що воно виникло значно раніше. В Сумському краєзнавчому музеї зберігається рало, яке датується другою половиною І тисячоліття н.е. Рало - знаряддя, що не перевертає грунту при оранці, а лише розриває і робить борозну. В Україні існувало багато видів рала, оскільки воно набуло вже за часів Київської Русі функції розлущування землі, поряд з новими, досконалішими знаряддями воно дожило до ХІХ ст.
Панівним знаряддям обробітку грунту поруч із ралом став плуг. Дерев'яний, із залізним лемешем і череслом плуг побутував у Київській Русі, про що є згадка в "Повісті врем'яних літ": "Пішов Володимир на ляхів і захопив города їхні... цього ж року і в'ятичів переміг, і наклав на них дань від плуга, як і отець його брав" (981). Знахідки заліжної частини плуга (чересла) археологам відомі з VIII ст. Конструкцію найдавніших плугів можна уявити за давніми мініатюрами з літописів (наприклад, Кенізберзький літопис). Орачі віддавали перевагу плугові перед іншими знаряддями, про що може свідчити давня приказка: "Де оре соха, там трава висиха, а де плуг ходить, там і хліб родить".
Плуг складався з кількох деталей, які у різних етнографічних районах України мали різні назви. "До робочої частини належала підошва (полоз, повзун, плаха), леміш (залізо, плита), полиця (дошка), стовпа (підойма), чересло (ніж, різак). Гряділь (стріла, вал, придолиб) служив для з'єднання робочої частини з передком. Направляли плуг за допомогою двох ручок (чепіг).
У плуг запрягали переважно дві-три пари волів. Для такої оранки треба було плугатаря і двох погоничів. При якісній оранці знизувалися бур'яни, адже вони підрізалися плугом і загорталися скибою землі.
Соха в Україні не набула такого поширення, як у Росії та Білорусі, де вона була основним знаряддям обробітку землі. Найбільше вона поширилася на Поліссі, проте часто використовувалася поряд з плугом. Соха також виготовлялася з дерева і мала залізні сошники.
В Конотопському повіті відомий варіант перехідного знаряддя від сохи до плуга. Можливості сохи в порівнянні з плугом були обмежені: глибина і якість оранки сохою значно нижчі. Крім того, соха була для орача важчою в роботі, бо її треба було тримати на руках і натискувати на неї від час оранки. Але для убогого селянина соха була зручнішою тим, що не потребувала кілької волів, можна було орати одним конем. Тому й з'явилася приказка: "Соху завела нужда".
Існували ще й інші ручні знаряддя обробітку землі: мотики, сапи, заступи (лопати), вила, граблі й борони (для розпушування). Найстародавнішими є звичайно мотики, серпи, які відомі ще за часів трипільської культури (IV-ІІІ тисячоліття до н.е.). Найбільше знахідок серпів належить до скіфських часів з городищ Нижнього і середнього Подніпров'я. Коса з'явилася значно пізніше, і селяни (навіть поміщики) довгий час віддавали перевагу серпові перед косою, оскільки боялися, щоб не було втрат зерна під час струсу косою. Косу переважно використовували для збирання сіна. У деяких поселеннях поширилися навіть забобони проти коси, жінки боялися, що "корови молока збавлять", якщо почують дзвін коси.
Уміння косити вважалося дуже відповідальною справою, яка вимагала сили і спритності, тому подекуди створювалися ватаги косарів, які досконало володіли косами і ходили на заробітки.
Українці на відміну від багатьох інших народів мали звичаї в'язати зібраний врожай у снопи. Сніп також служив платою робітникам (женцям, женчикам), які намагалися жати чуже жито. Снопи складалися в копи, які в різних районах налічували різну кількість снопів (залежно від традиції). За кількістю кіп рахували врожай. На Чернігівщині нормальним вважався сніп, який в обхваті мав 100-112 см. Обмолочували снопи ціпами: двома палицями, з'єднаними ув'яззю і кільцем. Ударна частина знаряддя називалася бичем, а держак - ціпилном. Молотили на відкритих токах, якщо дозволяла погода, або в стодолах, де просушували снопи. У ХІХ ст. на півдні України поширилась молотьба котком, який був відомий уже з XVII ст., але ще не набув такого поширення. Коток робили з дуба, оббивали залізними стрижнями, ребрами. Таке знаряддя називали ще гармашем, а молотьба - гармануванням. Гарманували на спеціальних токах (гарманах) з допомогою коней.
Мололи зерно ручними млинами, які відомі ще за часів трипільської культури під назвою жорна (на думку мовознавців назва походить від давньоіндійського жраван - "камінь для вичавлювання соми", тобто ритуального напою з соку рослини). Камені для жорен ускладнювалися, чим полегшувалося користування ними. В епоху середньовіччя набули поширення водяні млини та вітряки, які діяли подекуди і в першій половині ХХ ст. відбулися значні зміни.
Хліб українців споконвіку вважають святим, а землю матір'ю-годувальницею. Кілька тисячолітня традиція догляду за нивами виробила силу-силенну звичаїв, обрядів, забобонів, пов'язаних з майбутнім урожаєм. Так перед початком оранки не можна нікому нічого давати чи позичати, щоб не позбуватися щастя, котре необхідне в цій відповідальній роботі. День для оранки вибирався на повному місяці, найкраще вівторок, четвер або субота. Однак це не має бути день, в який цього року випало Благовіщення. Починати оранку або сівбу годилося обов'язково на світанку, щоб не зустріти нікого перед роботою. Якщо зустрічали когось, то не розмовляли, навіть не віталися, хіба що кивали головою. Слід було не тільки дотримуватися мовчанки, але й особливої чистоти, щоб хліб був чистим. Тому напередодні часто молилися, а вранці вдягалися в святкову сорочку, іноді весільну. Перед початком оранки не можна забивати в землю кілки, бо вона в цей час свята, не можна свистіти, щоб не викликати злих духів. Зерно, яке збирають його з тим зерном, яким засіяли засівальники на Новий рік, а також зернами з Дідуга або обжинкового вікна. Жниваминайчастіше керує жінка: господиня дому або найдосвідченіша жниця. Кінець жнив - обжинки - супроводжуються обрядовим обідом, який готують господарі для женців. Ритуальними справами в цей час обов'язково має бути каша з салом чи маслом, пироги, яєчня, млинці, вино, мед. Обід відбувається в хаті, де господарю підносять вінок із колосся.
Особливо боялися, щоб якийсь чаклун або відьма не накоїли на ниві біди. Тому коли зростали посіви жита, пшениці, господарі ходили на поле дивитися, як росте хліб. Трапляється, що відьма робить на ниві закрутку - надломлює колосся, пригнувши їх до землі. Вважають, що нечиста сила перенесе врожай з цього поля в засіки відьми, яка зробила закрутку.
Loading...

 
 

Цікаве