WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Неоміфологічні елементи та національний характер в кіноповістях О. Довженка “Україна в огні” та “Зачарована Десна” - Дипломна робота

Неоміфологічні елементи та національний характер в кіноповістях О. Довженка “Україна в огні” та “Зачарована Десна” - Дипломна робота

Неоміфологізм XX ст. – це культурний феномен, тісно співвіднесений з реалістичним спадком XIX ст. У неоміфологічних "текстах-міфах" "першою" сюжетно-образною художньою реальністю виявляється сучасність або історія. Якщо зсередини художнього світу романтичного твору міф виступає як вираз, а образ автора виявляється його змістом, то в неоміфологічних текстах план вираження задається картинами сучасного або історичного життя чи історією ліричного "я", а план змісту створює співвідносність відображуваного з міфом.

Українські романтики створюють національний міф, який живиться енергією архаїчного міфу, де відбито глибинний світогляд українців. Відповідність романтичного світобачення народному дуже яскраво виявляється в релігійно-світоглядному шарі міфопоетики, а саме – у співіснуванні християнських елементів. Романтики вводять у свій текст фантастичний елемент, різний тематично, але подібний за семантикою і функціонуванням. Використаний у різних за жанром і тематикою творах, він сприяє побудові своєрідного образу-міфу України, який відображає особливості буття народу в минулому і сучасному, а також прогнозує майбутнє. Іноді зображення надприродних подій та істот є результатом суто етнографічних зацікавлень і має на меті надати читачеві відомості про народні уявлення. Часто опис надприродного світу, його взаємозв'язку зі світом реальним не є самоцінним, а допомагає розкриттю й органічному введенню в міфопоетичну систему ранніх романтиків різних рівнів проблематики. На початку XX ст. спостерігається підвищений інтерес до міфу з боку письменників, філософів, психологів, соціологів; в літературі, як ніколи інтенсивно, актуалізуються процеси міфотворчості, що, у свою чергу, стимулює бурхливий розвиток міфокритики, яка спирається на праці Н. Фрая [94], Є. Мелетинського [60], М. Еліаде [32], А. Лосєва [55]. Практика міфокритики нині дійсно фіксує незвичайне розширення семантики міфу. Так, Я. Поліщук зазначає, що наукові дискусії навколо інтерпретації міфу спалахують з новою силою. Міф – універсальний культурний феномен, значення якого виходить поза конкретні часові виміри, як первісний код символів, смислів, світоглядних уявлень чи, за узвичаєним у науці терміном, архетипів [75; c.162].

Архетип – прообраз, первісний образ, ідея. Термін у різних системах духовної діяльності має відмінне понятійне наповнення: у текстології – найдавніше спільне джерело всіх переробок; у лінгвістиці – вихідна форма слова; у психології – прадавній взірець підсвідомості, який мотивує вчинки і дії людини. Архетип актуалізується в різних сферах духовного життя і поведінки людини через символи, образи уяви, які мають прихований сенс і потребують відповідного тлумачення.

Загальновідомою є опозиція між двома типами світосприйняття, які

М. Еліаде визначить як традиційний та історичний. Учений підкреслив, що історична людина розглядає історичну подію "як специфічну категорію свого власного способу існування" [32; с.66]. Для такої людини її власне буття і буття цілого народу уявляється як лінійне, а кожна подія – подією одиночною, такою, що не мала в минулому й не буде мати в майбутньому свого аналога, подією "не архетипною". Як правило, архетипний варіант якоїсь події асоціюється з сакральним світом. Помітна "міфологізація" літератури припадає на період воєнних зворушень, що можуть сприйматися як загроза етнічному виживанню. В українській літературі така ситуація знайшла помітне відображення при відтворенні подій Великої Вітчизняної війни.

Митці у тоталітарній державі мали виконувати ідеологічно визначену та жорстко сформульовану задачуцієї деспотичної системи спрямовану на підтримку та поширення елементів масової міфологізованої свідомості. Тобто, вже сама незвична культурно-історична ситуація своєрідно стимулювала міфологізм в мистецтві. Слід зазначити, що вплив міфологічного мислення у його різноманітних проявах на власну художню творчість часто не помічається, тим більше – не використовується митцями свідомо, а здійснюється нібито незалежно від їх суб'єктивних намірів та задумів. Реконструкція наявних, але неусвідомлених митцями міфологічних схем у створених ними художніх творах та їх подальша дослідницька експлікація здатна розкрити як приховані міфологічні смисли, закладені у глибини творчості свідомості митця, так і її внутрішні структури й механізми функціонування.

Характерною в цьому плані була творчість О. Довженка, в якій повна "міфотворчість на замовлення", "міфотворчість під тиском" не виключала застосування традиційних для міфологічного мислення образів та символів, відтворених через дійсну майстерність художніх засобів. Реалії "соціалістичної епохи" раніше були лише тим "предметним матеріалом", на якому митець розкривав своє розуміння величних, насправді важливих світоглядних проблем шляхом актуалізації архаїчних загальнолюдських міфологічних символів, створюючи свій поетичний міфологізований світ вже у перших значних роботах ("Звенигора", "Арсенал", "Земля"). Його поетика та ставлення до краси, здатність дивитися на все з точки зору вічності, близькість його творчості до душевно-ментальних рис українців, мислення загальнолюдськими категоріями у космічному масштабі – все це складає визначальні риси творчості О. Довженка та обумовлює його безперечну самобутність як видатного митця світового рівня.

З метою подолання відчуження автор звернувся до родової свідомості, де рід осмислюється не тільки через архетип духовної субстанції, а й збереження здобутків національної ментальності. Ця міфологема (література як вид мистецтва послідовно зберігає зв'язок з міфологією; між нею і міфологією відбувається постійний взаємовплив: міф перетікає в літературу у вигляді сюжетно-композиційних схем та окремих елементів [55; c.444] і у Довженка органічно пов'язаний з мотивами світового дерева та набув естетизації через образи діда – родового божества та малого дитяти, прагнення з'єднатися з архетипом свого роду. Система архетипів відтворює національний характер через архетипи мудрого старого, архетип матері, дитини, з іншого боку – через психоаналітичний архетип тіні, відтворення деформації характеру. Архетип, закладений в основу чуттєво-настроєвих комплексів, найяскравіше постає в міфах, фантазіях, снах, художній творчості у вигляді мотивів та асоціацій, дитячій психології. У художніх творах архетип – це ідея, персонаж, об'єкт, випадок, що охоплює найсуттєвіші риси, які є первісними, загальними. Його розглядають як одне з невичерпних і потужних джерел літератури і мистецтва.

Національне в літературі – це відображення особливостей історичного життя, побуту і природи, звичаїв і культури, рис національного характеру. Саме література і мистецтво яскраво відбивають національну своєрідність народів та їх риси, які виникли внаслідок конкретних історичних, політичних, економічних обставин. Народність і національність є неодмінною ознакою справжньої літератури. Але в чому полягає національна специфіка літератури, конкретна своєрідність національної писхіки і національного характеру – ці питання ще мало вивчені.

Літературний характер – типовий образ людини в художньому творі, в якому виразно розкрита індивідуальна своєрідність її ставлення до людей, колективу, суспільства, праці, обов'язків, її поведінка в різних обставинах. На формування характеру вирішальний вплив справляють соціальні умови життя, виховання та самовиховання, життєвий досвід людини. Кожен з героїв по-своєму мріє, відчуває і переживає, ставить собі за мету і бореться за її здійснення, живе своїми надіями і прагненнями, по-своєму реагує на їх крах.

Означення "національний" давно вживається критиками і літературознавством стосовно характеру (типу). Воно виражає приналежність героя до певної нації, його здатність уособлювати якісь її посутні специфічні ознаки. І доки існуватимуть нації, а відповідно і їх літератури, доти й поняття "національний характер" не втратить свого призначення.

У поняття національної специфіки художньої літератури одним із її першоелементів входить національний характер. Самі умови життя економічного характеру, спільність мови, культури, побуту, звичаїв – все це накладало свій відбиток на характер людини. Коли говоримо про типові риси національного характеру, ми маємо на увазі в першу чергу ті риси, які загалом характерні для всього народу, які об'єднують людей в один колектив за національними ознаками. Як багато можливостей відкриває митцеві об'єктивно схоплений і талановито відображений характер героя. Адже насамперед через героя, його діяння, турботи, взаємини з іншими людьми, його внутрішнє життя – письменник отримує змогу відтворити панораму дійсності. Для художника людський характер, герой в усій сукупності його життєпроявів є основним засобом пізнання дійсності в її розвитку і вираження свого оціночного ставлення до неї, вищої перевірки її на міру гуманістичності. Кожен народ на певному етапі свого існування об'єднується в спільноту, яка відрізняється від інших фізичними даними, способом життя, побутовим оточенням, писхологією, манерою поведінки, сімейним укладом, світосприйняттям, вольовими якостями тощо. Під впливом соціальних умов, історичних обставин, природних катаклізмів у людей виробляються сталі риси характеру, які за будь-яких зовнішніх впливів в основному вияві залишаються незмінними. У такий спосіб формується національний характер, який визначає політичні, моральні та культурні орієнтири окремого народу і стає основою утворення нації як сталої суспільної одиниці з відповідними обрядами, звичаями, традиціями, віруваннями, переконаннями, світоглядом, писхологією, уподобаннями та святинями. Людина – надзвичайно складна структура, і формування людського характеру залежить від найрізноманітніших факторів: як загальних, так і індивідуальних. В художніх творах письменників поряд із виразом національного характеру свого народу завжди знаходять вираз й інтернаціональні, загальнолюдські моменти. Творцем кращих рис національного характеру є трудові народні маси. І на них завжди спираються діячі національної культури. Тематично-проблемні тенденції, що, осмислюючись у творчості багатьох митців, відтворюють тяглість традицій, національнотипові характери, виявлені в індивідуалізованих персонажах. Відтак українські степи і могили, явори і осокори, калина і мальви не просто оточують українців у їх взаєминах поміж собою, а у спілкуванні з сусідами з'являються мотиви звитяги і оборони, полону і втечі, кохання і смерті, боротьби за віру і правду. О. Довженко по-своєму відображає різні грані української душі. Його творияк органічний вияв глибинного зв'язку письменника зі своїм народом несуть на собі прикмети національної самобутності.

Loading...

 
 

Цікаве