WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Неоміфологічні елементи та національний характер в кіноповістях О. Довженка “Україна в огні” та “Зачарована Десна” - Дипломна робота

Неоміфологічні елементи та національний характер в кіноповістях О. Довженка “Україна в огні” та “Зачарована Десна” - Дипломна робота

Для зображення внутрішнього світу письменник не вигадує ситуацій, а пильно вдивляється у реальний потік життя, відшукує героїв у соціальному бутті, зіткненні різних характерів, у суперечності людської душі. Письменник прагне до творення характеру багатогранного, переконливого за соціально-психологічною сутністю. При цьому він виражає авторську позицію, певне естетичне ставлення до дійсності. Бо "справжній характер" – це не тільки багатство індивідуального і особливого, але й глибина узагальнення.

В кіноповісті О. Довженка через філософію, внутрішньо-почуттєве ставлення героїв до навколишнього світу, до людей, оточення всебічно розкриваються грані людської натури. Характери бійців – персонажів О. Довженка творять узагальнений образ української нації. У кожному з них переважає якась певна риса, але всі вони відчувають, що найдорожче – це Батьківщина.

Герої О. Довженка – справжні визволителі, бо несуть цілим країнам волю. Це зумовлено не лише боротьбою проти спільного ворога, а ще й тим, що за весь історичний період існування Україна не загарбала жодного народу. О. Довженко вдалося донести до читача узагальнений образ воїна-українця із притаманною йому працьовитістю, життєлюбством, сумлінністю, наполегливістю, добротою, надійністю, скромністю, вірою в перемогу, стійкістю, хоробрістю.

Одна з центральних ідей твору – народ не знищений, коли має міцне духовне коріння. Моральність і духовність – запорука його безсмертя.

О. Довженку вдалося створити колоритні характери численної родини Лавріна Запорожця, Купріяна Хуторного з синами та донькою, Мини Товченика, Василя Кравчини, партизанів, радянських воїнів, а також представників ворожого табору – зрадника Заброди, німецького полковника Ернеста фон Краузе.

Автор заглибився в душу українського народу й відтворив національний характер у кіноповістях. У творенні народних характерів у О. Довженка на перший план завжди виступала почуттєва сфера. У зв'язку з цим слід підкреслити, що українська психічна структура визначається емоційно-почуттєвим характером, зосередженням навколо "серця", бо серце є центром морального життя людини. За народним розумінням, кожна людина має визнавати вищість, верховенство моральних норм. Втрачає почуття моральності Заброда, вислужуючись перед фашистськими катами, доносячи на своїх людей. А прийшов до такого Заброда не відразу. Письменник не випадково вводить у кіноповість дуже важливу деталь про перебування Заброди в Сибіру, куди, розкуркуливши, вислала його радянська влада. "Гарно співає недоля, - тихо сказав Заброда. – По собі знаю. Співав я оце в Сибіру по ночах, ой як співав!" [25; c.106]. Ось саме тоді і згасла в ньому "олія любові". Безперечно, вчинки Заброди заслуговують на осуд. Але разом з тим ця людина викликає співчуття, оскільки такою зробила її страшна дійсність більшовицького режиму. Вступивши в союз з німцями, Заброда зрадив своєму народові, його інтересам. З огидою і ненавистю ставився український народ до тих, хто переходив на бік ворога.

Творячи власну концепцію національного буття в кіноповісті "Україна в огні", письменник відзначає, що центральною є тема правди про свій народ, його минуле, тема кари і смерті за зраду. В основу дискусії навколо цих проблем покладено народні уявлення про честь, гідність, совість, моральний обов'язок. Чи не вражаюче звучать слова Краузе до свого сина Людвіга про минуле українського народу, про відсутність у нього державної традиції, нехтування рідною історією, одкидання Бога, власності: "Але, Людвігу, ти мусиш знати, у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахілесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгод, навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту. Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами: одкидання Бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєщ, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного" [25; c.79]. Та чи винен у тому тільки сам народ, якому століттями нав'язували чужий світогляд, чужі ідеї, спотворюючи уявлення про навколишній світ? У цьому трагедія нашого народу, і це добре розумів

О. Довженко.

Для Лавріна Запорожця найвищим виявом честі та гідності є правда. Служити їй – означає служити своєму народові, Україні і її майбутньому. Хоч він і бачить свою Україну в сльозах і горі: "Народ безсмертний, ви казали, товаришу мій. Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна ... чую смерть" [25; c.85], - але щиро відданий їй і силою цієї відданості подивляє ворогів. З самого початку кіноповісті життя поставило звичайного колгоспника Лавріна Запорожця в незвичайні ситуації: везе синів до армії, а до хати повертається х мертвим Савкою на руках. Лихо потрясло героя. Адже не так сталось, як говорилось і запевнялось. Устами Лавріна О. Довженко розкриває всю безодню прірви, перед якою зупинився рідний народ: "Що буде з народом нашим? Виживе він чи загине, що й сліду ніякого не стане? Розженуть його по каторгах та по лісах, байраках та гнилих болотах, як вовків-сіромах, та натруять одне одного, так що й живі завидуватимуть мертвим. Горе нам..." [25; c.85]

Така страшна реальність. Лаврін "чує смерть": "Лаврін слухав цю моторошну промову і внутрішньо готовивсь прийняти смерть достойно і просто, щоб хоч не просити ні про що катюг. Загибель Савки й старого батька і поранення жінки тяжко пригнули його" [25; c.85]. А тут ще моторошна промова – погроза німецького полковника Ернста Краузе – будь-що обрати старосту. Тополівці й під кулеметним вогнем стоять на своєму: "Нема в нас такого! Не годимся ми для староства!" [25; c.86]. Гітлерівські кати тримають людей по горло у воді під млином до ночі.

"Загорілось півдесятка хат... Лаврін стояв під руки в воді, притулившись до гнилої палі од старого мосту. – Лаврін, прийми гріх на душу. – Лаврін, у тебе сини в армії. Що тобі? Прийми тягар. Прийми, Лаврін Михайлович. – Кому, як не тобі, Лавріне, - гомоніли люди, заклякаючи в воді" [25; c.86]. Запорожець "прийняв гріх на душу" не з власної волі – наразив себе на ще більшу небезпеку. Лаврін мовби дивиться на себе очима тополівців, їхніми найнещаднішими епітетами оцінює свої дії. Хоча насправді він – не такий. Оця двозначність становища надзвичайно пригнічує.

Заброда таки домігся свого: гітлерівські головорізи схопили Запорожця й кинули в концентраційний табір. Лаврінові – патріоту прямо в очі заглядає смерть. Смерть у жахливих муках. Та не здолати нікому волелюбного Лаврінового духу. Діалог Запорожця – месника з гітлерівським катом Краузе, який з вогнем і мечем метався українськими просторами, переростає у священний суд нашого народу над окупантами. І в словах, і в діяннях Лавріна – безстрашність і нездоланність патріота рідної української землі, його титанічний дух. "Запорожець неначе скам'янів увесь. Він побачив свою смерть – ось вона, топчеться зовсім близько, люта, невблаганна. І стрепенулась у Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою" [25; c.109].

Письменник показав велику внутрішню силу українця, його нездоланністьі безстрашність, її титанічний дух, потяг до відплати, до боротьби з ворогом. Адже саме так сприймаються нелюдські зусилля Запорожця в боротьбі з ворогом.

Одним з центральних персонажів кіноповісті є Олеся – донька Лавріна Запорожця, українська дівчина, ніжна і трудолюбива, "майстерниця квітів, чарівних вишивок і пісень". "Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом " [25; c.68]. Цим вона, проста дівчина, підняла дух бійцеві, нагадала, що він мусить вернутися з перемогою, визволити її з неволі. Шлюб Олесі і Василя перетворився в символічний епізод високої моральної чистоти людей, їх віри в перемогу, в своє щастя, виборене ціною великих страждань, героїчних зусиль і клятвеної вірності одне одному. В ньому розкривається велике духовне багатство Олесі. Разом з тим, Олеся – це уособлення тяжкої дівочої долі в дні війни. Вона побувала в Німеччині, на ганебному людському торжищі в Берліні, вона тікала, зазнала великих тортур, наруги і лишилася стійкою, духовно чистою, відданою Батьківщині. Цільний, героїчний образ Олесі надає кіноповісті ще більшої ідейної глибини та епічної масштабності."Багато лихих надзвичайних вітрів носило її, мов піщинку у пустелі. Багато горя і бруду з трудних кривавих шляхів і переплутаних стежок прилипло до її молодого тіла і душі. Не раз і не два кричало, розтиналося, горіло вогнем у грудях дівоче її сумління під тиском мерзоти і невблаганного насильства на широкому терені аморальності і занепаду" [25; c.127].

Loading...

 
 

Цікаве