WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Епоха Гомера: реалії того часу (Реферат) - Реферат

Епоха Гомера: реалії того часу (Реферат) - Реферат

В VII—VI ст. до н.е. (період архаїки) на зміну співцям-аедам прийшли рапсоди, які із запасом завчених ними епічних пісень мандрували по грецьких містах (про них згадують історики Геродот, Фукідід, Піндар, котрий називав їх ще й гомеридами, тобто людьми, які походять з роду'Гомера і співають його поеми).

Розвиткові ліричної поезії дуже сприяли змагання поетів та музикантів, засновані у Греції в VI—V ст. до н.е. (Піфійські змагання, Немейські ігри). На Олімпійських іграх головну роль відігравали змагання атлетів і перегони на колісницях. Але й тут в урочистих піснях славили переможців, виконували гімни на честь богів і героїв, співали пісень під час урочистих процесій.

Деякі види ліричної поезії були особливо тісно зв'язані з музикою і танцями. Сюди належить мелос. Загалом грецька лірична поезія поділялася на елегію, ямб і мелос — залежно від'метричної форми. Серед найвідоміших поетів — Алкей, Сапфо, Анакреонт. Головним мотивом поезії Сапфо,. як можна судити з фрагментів віршів, що збереглися, була любов, були сильні, поривчасті,'палкі почуття. Особливої'слави зажили її епіталами: скарги дівчат на нареченого, який забирає їхню подругу, вихваляння краси нареченої тощо.

Вірші елегічні та ямбічні виражали особисті почуття. Та була й урочиста лірика. Особливий її вид — дифірамб. Він бере початок від пісень, які прославляли Діоніса. Як загалом культ Діояіса, так і дифірамб мали ту особливість, що в ньому пафос доходив до екстазу. Дифірамб співали на фрігійський лад, з пристрасністю, що приводила слухачів у збуджений стан. Акомпанементом до дифірамбу були звуки флейти, а згодом — кіфари. Співання дифірамбу поєднувалося з танцем, рухи в танці були поривчасті, стрімкі. Грецький мелос досяг найвищого розквіту в творчості Піндара. У нього яскравий стиль, прикрашений метафорами, гіперболами, алегоріями та ін. Порівняння й образи у Піндара сміливі, він створив нові, оригінальні форми.

Виникнення грецької драми зв'язувалося з культом Діоніса, бога винограду і вина. Дуже цікаве свідчення грека Симоніда, ніби "від сп'яніння винайдено і комедію, і трагедію". "Тотемом" Діоніса був козел, чим і пояснюються виступи його шанувальників у вигляді козлів: пісню на честь Діоніса співали, вдягши козлині шкури, підв'язавши роги і копита; людина немовби виходила із своєї оболонки і в нестямі (грецькою мовою — екстазі) була здатна до перевтілення і незвичних для неї вчинків. Це перевтілення і становить основу будь-якої драми. Екстаз переймав не тільки окремих учасників свята, а й усю юрбу, з хору виділявся заспівувач, котрий умів почати дифірамб, "величну пісню на честь Діоніса-царя, заглушивши свої думки вином". Такі хорові пісні виконували на святі Діоніса, так званих Діо-

нісіях.

' Виділення з хору заспівувача-соліста допускало заміну його зайшлим фіглярем, майстром на потішні забави, не схильним дотримуватися суворих тісних рамок обряду. Звичайно, моментом художнього розвитку драми є її вихід з культу. У жодного народу давнини міф не давав такої рясної поживи для виходу з релігійної оболонки, як у греків. Тільки в них не було нездоланної прірви між богом і людиною, як це видно принаймні, з такого місця "Іліади", де на скарги доньки Афродіти, що її поранив Діомед, Діона ремствує: "Яких бід зазнають боги, що живуть на Олімпії"

Театри виникли водночас у багатьох грецьких містах. Римський архітектор Вітрувій залишив опис ідеального театру, який будується біля підніжжя гори, у "здоровому" місці. Але реальні театри відрізнялися від описаного Вітрувієм. Оскільки "першою сходинкою" драми були пісні і танці, то виконували їх на орхестрі, котра входила до складу священної ділянки бога Діоніса. В афінському театрі Діоніса збереглися ще сліди найдавнішої орхестри, що належить до VI ст. до н.е. Навколо неї на пагорбі стояли глядачі, а там, де пагорб був невисокий, споруджували дерев'яний поміст, щоб з його висоти дивитися на орхестру. З цих помостів згодом і розвинувся "театр", тобто місця для глядачів.

У подальшому цим словом почали називати всі театральні споруди. Мімічна гра, яка була неодмінною частиною трагедії, потребувала майданчика як місця дії акторів. Потрібні були і приміщення для переодягання — намет ("скена") стояв так, щоб глядачі не бачили виходу акторів з нього через бічні ходи до орхестри. Посередині орхестри розміщався вівтар Діоніса, на "приступці" до нього і стояв актор.

Поки хор відігравав головну роль у драмі, місце дії відзначалося складом хору. Минув час, значення акторів перевершило значення хору, і орхестра вже перестала бути головним місцем дії, а перед глядачем з'явилося житло виконавця головної ролі. Це житло зображалося проскенієм — передньою стіною скени. яка тепер стала і місцем перебування акторів, не зайнятих в окремих явах, і складом їхніх Костюмів та аксесуарів. Ще пізніше дія п'єси була перенесена з орхестри на скену, горішня поверхня якої стала місцем гри. Сюди перейшла і -назва "проскеніум" — як передньої частини сцени, а параскенії утворили бічні обмеження для тієї коробки, якою стала сцена в театрі нової Європи.

В IV ст. до н.е. місця для глядачів будували з каменю — вони піднімалися концентричними колами і, розходячись, наче промені, поділялися на клини сходами (амфітеатр).

Грецька драма ставила особливо високі вимоги до голосу акторів. Мову жестів, як зазначав Г.Е. Лессінг, греки довели до такої досконалості, про яку ми й гадки не маємо. Вони грали у масках, що обмежували всю міміку одним порухом і загальною поставою тіла. Акторами були тільки чоловіки. Деякі з них досягли досконалості у грі. Водночас на сцені перебувало не більш як троє акторів.

Актори були шанованими людьми. Вони брали участь у політичному житті. Їм надавалися великі пільги, гарантувалися недоторканість і звільнення від податків. Театр посідав чільне місце у житті рядових греків. З цього приводу німецький просвітитель XVIII ст. Й.Г. Гердер іронізував: "Під час Пелопоннеської війни вони ладні були краще голодувати, ніж позбавитися щоденної театральної вистави..."Під час вистави глядачі прикрашали себе вінками, "Щоб сидіти було зручно на кам'яних лавах, вони клали на них подушки" (Арістофан, "Вершники"). Арістотель у "Політиці" вимагав законом заборонити молоді відвідувати комедії. Платон у "Законах" засуджував владний прояв глядачами своєї думки, нарікаючи на те, що замість аристократії утворилася "театрократія". З листа, в якому актор комедії просить свого знайомого разом з приятелями підтримати його оплесками, видно, що і в стародавньому театрі була наймана клака.

Спочатку відвідання видовищ було дармовим, згодом стало платним, але Перікл запровадив видачу грошей на видовища з державної скарбниці.

Великий давньогрецький драматург Есхіл (525—456 рр. до н.е.), за словами Арістотеля, перший збільшив кількість акторів від одного до двох, зменшуючи хорові партії, і підготував першу, головну роль для діалогу. До того ж його впливу можна приписати і суто літературні вдосконалення — складнішу структуру трагедій і пожвавлення дії, наприклад в "Орестеї", а водночас і велику життєвість у зображенні дійових осіб. Структура перших його трагедій примітивна, дія розвивається мляво і тільки зовні, лише наприкінці п'єси. У кожній трагедії значна її частина зайнята розповідями "провісників""

Зате трагедія "Агамемнон" дає постійне наростання драматизму. Вже у пролозі сторож намічає можливість трагічної розв'язки, говорячи про те, що в домі не все гаразд, а згодом у хитрих, двозначних промовах Клітемнестри, у сповнених протилежного змісту промовах глашатая і самого Агамемнона, нарешті, у приголомшливих видіннях і пророцтвах Касандри поступово готується катастрофа. Головний зміст трагедій Есхіла визначається характерним для давньогрецького світорозуміння питанням про долю і фатум, про трагічну вину людини.

Вже у поезії Гомера є уявлення про найвищу силу, якій підкоряються навіть самі боги. Це доля. Але герої Гомера не знають нічого про родове прокляття. У період революцій і потрясіння могутності старих аристократичних родів набули поширення міфи про жахливу загибель цілих родів. Міфи про долю Пелопідів (головним чином Атрея, Агамемнона та Ореста) і Лабдакідів (Лая, Едіпа та його дітей) давали драматичний матеріал, й Есхіл у тетралогіях послідовно зображав їх долю з покоління у покоління.

Loading...

 
 

Цікаве