WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Барокова культура європи (Реферат) - Реферат

Барокова культура європи (Реферат) - Реферат

РЕФЕРАТ

з культури на тему:

"БАРОКОВА КУЛЬТУРА ЄВРОПИ"

ПЛАН

1. Реформація і контрреформація та їх слід у культурі.

2. Італійська барокова школа.

3. "Золоте століття" іспанського живопису: теми, герої, жанри.

1. Реформація і контрреформація та їх слід у культурі

У XVI ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни, країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви — Реформація (від лат. геїогтаііо — перетворення, виправлення). Його представники заперечували верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про "спасіння" віруючих "добрими ділами" (тобто пожертвуваннями і молитвами, що не відповідало новому буржуазному розумінню справді гідних людини діянь), культ святих, ікони, обов'язкову безшлюбність духівництва, більшу частину католицької символіки тощо. На противагу цьому висувалася вимога до національних церков, не підпорядкованих римській курії, богослужіння рідною мовою; джерелом віровчення почали вважати "священне писання" (Біблію) і відкидати "священну легенду" (рішення церковних соборів, вердикти римських пап). Релігійним наслідком Реформації у тих країнах, де вона перемогла, було утворення нових, протестантських церков (в Англії, Шотландії, Нідерландах, Швейцарії, частині Німеччини, скандинавських країнах). Але цей рух в його бюргерсько-буржуазному напрямі (ідеологи М. Лютер, Ж. Кальвін, У. Цвінглі) мав і антифеодальний характер, тому вже саме через це відповідав новим прогресивним тенденціям розвитку.

Католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організувати могутній опір. Головним її знаряддям стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція.

Контрреформація, переміппи в Південній Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями проти будь-якого прояву вільнодумства — у 1559 р. було вперше опубліковано "Індекс заборонених книг".

Світогляд Ренесансу був пройнятий безмежною вірою в гармонію світу, в силу і волю людини-героя, в те, що людина — міра всіх речей. Відродження дало взірці об'єднання науки і мистецтва в одній творчій індивідуальності. Світогляд XVII ст. пройнятий відчуттям трагічної суперечності людини і світу, в якому людина посідає зовсім не головне місце, розчинена в його багатоманітності, підпорядкована середовищу, суспільству, державі. Наука і мистецтво, поглибившись, вже ніколи не йдуть пліч-о-пліч" ніколи не об'єднуються в одній особі. У цей історичний період — між Ренесансом і Просвітництвом — відбуваються серйозні зрушення у світогляді, у системі цінностей, що проявилося в соціальній психології, педагогіці, моралі і, звичайно, в художній культурі.

Великі географічні відкриття, розвиток нових форм виробництва, прогрес наукового знання підривають традиціоналістські устої. Розширення виробництва, все нові й нові можливості для прикладення сил, відкриття нових земель, пограбування і поневолення Ост-Індії та Африки, торгова війна європейських націй — усе це робить XVII ст. епохою підприємливості, успіху та ініціативи.

Такий комплекс соціальних умов сприяє формуванню нового типу особистості — самостійнішої, діяльнішої, промітної, не зв'язаної становими і корпоративними путами, яка вміє приймати рішення на свій страх і ризик. Новий емоційний і духовний склад цієї доби гостро реагує на соціальні й політичні проблеми часу, на напружену, сповнену глибоких конфліктів духовну ситуацію. Формується інший, відмінний від попередніх, погляд на світ, інший "образ" реальності, нове бачення стану справ. Мав рацію поет XIX ст. Генріх Гейне, вважаючи, що "кожне століття, набуваючи нових ідей, набуває і нових очей".

У цю епоху парадигмою свідомості стає "годинник" як образ ідеального механізму, котрий забезпечує "регулярність поведінки", точність передбачення. Цей образ зустрічаємо у Рене Декарта: кожна людина — спарений годинник, внутрішній і зовнішній; у Ісаака Ньютона: Бог — світовий годинникар; у лорда Шефтсбері (Антоні Ешлі Купера), який зв'язав ідею світової гармонії з найбільш досконалим технічно приладом, відомим цьому освіченому віку, — годинником:

годинник, на думку англійського просвітителя, з його ідеальним ходом, — це велика машина, одушевлена божественним духом. Божество, за Шефтсбері, — це також "найвищий смисл", відповідність ідеальній єдності краси, добра, істини.

Фрідріху Шіллеру, навпаки, саме годинниковий механізм допоміг визначити головну, на його думку, ваду сучасного суспільства: в ньому "поєднання нескінченної множини неживих частин викликає в цілому механічне життя...". Вже на початку XIX ст. у відомій книзі теоретика виховання Жана Поля "Левана, або Вчення про виховання" читаємо: "Діти — це форрерівський кишеньковий годинник, котрий сам себе заводить, якщо його носити з собою".

Ідеї виховні, ідеї "якості" людини посідають чільне місце у міркуваннях усіх великих філософів та мислителів XVII і XVIII ст. У цьому виявляється певна закономірність: епоха "титанів" минула, людина стала немовби звичайнішою, пересічною. Зате вона виділилася зі свого соціального стану, вона "стала сама по собі", незалежна, здобула свободу розпоряджатися собою (яку ще треба було правильно застосувати). Однак людина втрачала ту захищеність, котру мала раніше як член певного стану (гільдії, цеху, ордену, належності до "двору" і т. ін.). Людина стала активним, діяльним, заповзятливим, але водночас морально і соціальне відповідальним суб'єктом діяльності.

Ніколо Макіавеллі турбувався про "якість" людини такого масштабу, як "государ", правитель, тобто видатної особи, політика, який впливає на долю країн і народів. Навіть саме поняття "індивідуальність" спочатку розглядалося лише стосовно генія. Нова епоха вимагала вже індивідуальної значущості від багатьох, бо вони діячі, "ділові люди", вони повинні відповідати своєму призначенню і для цього мати певні риси. Створена Відродженням гармонійна картина світу, ренесансний ідеал людини руйнувались або переглядались у напрямі утилітаризму.

Якщо порівняти трактат Бальдасаре Кастільйоне "Про придворного" і трактат англійського письменника й педагога Генрі Пічема "Досконалий джентльмен", то неважко переконатись, як ця пуритан* ська версія досконалої людини — прозаїчної, котра перш за все дбає про "користь", відрізняється від ренесансного "придворного", коли в одній особі поєднуються політичний діяч, світська людина з притаманними їй природною елегантністю і грацією, ритор, митець.

Але при цьому Г. Пічем, підносячи аристократів (перший розділ він так і називає "Про аристократію взагалі; про те, що вона — творіння неба; про її коріння, відгалуження, плоди"), як істинний попередник буржуазної ідеології нагадує, що тільки знання та інші набуті достоїнства здатні облагородити людину: "З огляду на це можна навести слова імператора Сигізмунда, звернені до доктора цивільного права, який після посвячення в лицарі став уникати товариства своїх друзів і знатися тільки з лицарями. Помітивши це, імператор сказав, усміхаючись, у присутності двору: "Дурень, який вважає за краще мати титул лицаря, ніж учене звання! Я можу в один день пожалувати лицарство тисячі чоловік, але і за тисячу років я не створю жодного вченого."

Цей трактат — зразок дидактичної літератури, такої поширеної в XVII ст. Основний його зміст — опис знань, якими повинен оволодіти справді благородний джентльмен: Це геометрія, арифметика, історія, малювання, ораторське мистецтво, поезія, музика. Однак автор трактату не просто рекомендує набувати цих знань, він акцентує увагу на користі тих чи інших знань. Так, про музику він говорить:

її "слід зараховувати не до тих наук, що їх Лукіан вміщує за воротами пекла як непотрібні й некорисні, а до тих, котрі є джерелом нашого життя, добра і щастя. Вона — головний засіб вихваляння творця; вона зміцнює наше благочестя, дає радість і полегшує працю, позбавляє смутку і звільняє від тяжких дум, підтримує у людях згоду і дружбу, пом'якшує роздратування і гнів і, нарешті, є найкращим цілителем певних форм меланхолії...". ' '

Виведення на перший план таких мотивів, як практичний успіх, життєва користь, бачимо уДжона Локка (1632—1704 рр.). Філософ-просвітитель, основоположник матеріалістичної теорії чуттєвого знання, він, як і багато інших видатних мислителів цієї епохи, не був байдужим до педагогічних ідей. Локк повністю відмовився від ренесансних уявлень про різнобічне розвинуту людину як мету виховання (які ще хоч трохи проглядались у Г. Пічема); його ідеал — "ділова людина, "джентльмен", котрий уміє досягти успіху в своїх справах і поєднати особистий інтерес з інтересами інших людей (вперше відкрито проявляється дилема "особистого" і "громадського" інтересів, яка згодом стоятиме у центрі всіх просвітительських теорій). Локк піддає сумніву корисність живопису, музики і поезії як засобів виховання. Корисні, на його думку, верхова їзда, фехтування і в крайньому разі танці: "... ми мало бачили, щоб хтось відкрив золоті чи срібні рудники на Парнасі. Там приємне повітря, але безплідний грунт, і ми маємо дуже мало прикладів того, щоб хтось примножив своє успадковане майно за рахунок зібраних там плодів". Грація, вважав він, полягає у відповідності зовнішньої поведінки, манер, звичок, вчинків природним властивостям душі, внутрішнім якостям характеру. Це концепція вільного і природного виховання, за якого виконання суспільних вимог і правил етикету не сковують природу людини.

Loading...

 
 

Цікаве