WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Особливості реформування культурної політики в Центральній і Східній Європі - Реферат

Особливості реформування культурної політики в Центральній і Східній Європі - Реферат


Реферат на тему:
Особливості реформування культурної політики в Центральній і Східній Європі
У всіх країнах східноєвропейського регіону цілеспрямовані (але не завжди послідовні) реформістські дії в культурній сфері мали місце в 1990-ті роки. Однак якщо проаналізувати зміст, ідеологію, спрямованість цих реформістських проектів, то виявиться, що вони дуже різняться. Скажімо, в деяких традиційно більш "ліберальних" соціалістичних країнах, як-от Польща та Угорщина, початки реформування культурної політики можна прослідкувати ще з середини 80-х років.
ПОЛЬЩА
Стаття 6 Конституції РП стверджує:
"Республіка Польща створює всі умови для поширення й рівного доступу до культури, що є джерелом польської національної ідентичності, її тяглості й розвитку.
Республіка Польща гарантує полякам, які мешкають за кордоном, зміцнення їхніх зв'язків із національною культурною спадщиною."
Стаття 73 прямо стосується галузі культури і стверджує, що кожному дається право на свободу творчості, наукові дослідження й оприлюднення їх результатів, на свободу освіти, а також - на реалізацію своїх культурних прав.
Законодавчою базою для діяльності закладів культури є Закон про організацію й управління культурною діяльністю від 25 жовтня 1991 року (з пізнішими змінами й доповненнями). Тепер готується нова редакція цього закону, що регулюватиме організацію й фінансування культурної діяльності в Польщі.
Чинний же закон дуже критикується, оскільки його концепція успадкована від планової економічної системи з бюджетними правилами, які обмежують функціонування сучасних закладів культури. Як наслідок цього, Польща має фінансово нестабільні державні й комунальні заклади кулььтури, котрі керуються директорами, діяльність яких має забагато обмежень. Парадокс чинного закону в тому, що він не заохочує заклади культури шукати додаткові джерела фінансування (зароблений дохід у поточному році може спричинити зменшення бюджетного фінансування в наступному).
У Польщі немає окремих спеціальних законів для малярства, скульптури, фотографії, відео, графіки, дизайну, кераміки, декоративного мистецтва. Кілька посилань на ці жанри й види мистецтв можна знайти хіба що в старому, але досі чинному Законі про захист творів культури від 15 лютого 1962 р.
Певні реформи культурної політики держави почалися в Польщі невдовзі після скасування "воєнного стану" у 1980-х роках, і стали наслідком компромісу між владою та помірковано-опозиційною творчою інтелігенцією (яка, мабуть, становила більшість культурно-мистецького середовища). Ці реформи включали: децентралізацію управління та фінансування культурних інституцій, ширше впровадження ринкових засад в окремі галузі культури (кіно, книговидання, аудіо-відео-індустрії); створення дорадчих органів (за участю представників мистецького середовища) при державних культурних структурах.
Варто зазначити, що значний рівень мистецької (але не політичної) свободи був досягнутий у Польщі вже тоді.
Після падіння комуністичного режиму децентралізація продовжилася. Нині у Польщі всі культурні заклади поділені на кілька груп:
по-перше, 50 національних закладів (19 музеїв, 17 найзначніших історичних пам'яток, 4 театри, 3 культурні центри, нац. філармонія, нац. бібліотека та ін.), які прямо фінансуються з держбюджету;
по-друге, близько 500 державних культурних закладів, що фінансуються з бюджетів воєводств (200 музеїв, 150 театрів та інших виконавських колективів, 49 бібліотек, 50 культурних центрів тощо);
по-третє, майже 70 тисяч місцевих культурних об'єктів, які повинні утримуватися місцевими органами самоврядування [Ratzenboeck, p.139].
"Закон про кінематографію", прийнятий іще 16 липня 1987 р., поклав край монополії держави у сфері дистриб'юції, експорту й імпорту кінострічок, давши імпульс появі незалежних студій, а також врегулював взаємини з телебаченням і відео-ринком. Цей закон діє й сьогодні, однак він уже не враховує сучасних економічних реалій, оскільки навіть не містить положень, що регулюють приватизацію кіноіндустрії.
Попри нарікання та наполягання кінематографічного середовища, у законодавчої влади і досі "не дійшли руки" до розгляду й ухвалення нового Закону про кінематографію (проект якого вже давно існує).
Невдовзі після приходу до влади "Солідарності", 1991 року, була здійснена радикальна реформа державної кінополітики. При Комітеті кінематографії (пізніше він став Департаментом кінематографії в рамках Міністерства культури і мистецтва) було створено три автономні агенції: Агенцію кіновиробництва (APF, її фінансування складало в середньому половину бюджету кінодепартаменту); Сценарну Агенцію (AS, її витрати становили в середньому 4-5% коштів Кінодепартаменту); Агенцію кінодистрибуції (ADF, її витрати - на рівні 10% коштів Кінодепартаменту).
Як зауважує відомий польський експерт з культурної політики Дорота Ільчук: "Після першого етапу захоплення вільним ринком прийшов час роздумів, що породило переконання: у сфері культурних індустрій було б бажане певне державне втручання. Підставою для цього є насамперед мотиви позаекономічного характеру. Основний із них - це бажання зберегти власне мистецтво і митців, контакт яких з споживачами потребує вироблюваних промисловим способом товарів і послуг. Задля цього держава надає підтримку продукції і дистрибуції творів, значення яких для культури важко переоцінити. Головними інструментами, якими можна це здійснювати, є дотації з бюджету, а також державні замовлення".
Принципи діяльності кіновиробничої Агенції були такі: студія-продуцент подає на розгляд агенції пакет продукційних документів (сценарій, загальний кошторис виробництва, кошторис тієї частини, яка має фінансуватися Агенцією, загальний бюджет студії).
Експертна рада Агенції розглядає заявки і приймає рішення, чи давати кошти і скільки.
При цьому могли ставитися додаткові умови, наприклад, щоб при зйомках використовувалися державні виробничі потужності. Надані кошти, в принципі, виробники фільмів мали повертати з одержаних доходів, однак у 1996 році працівники Агенції не могли згадати жодного випадку повернення продюсерами одержаних від Агенції грошей.
У власності держави залишається дюжина кіностудій ("витворень фільмових"), які нині працюють переважно як виробнича база для недержавних студій-продуцентів (таких є понад сотню, але виробництвом повнометражних ігрових стрічок з-поміж них займаються лише 15-20, решта обслуговують потреби ТБ та реклами). Окрім коштів на кіновиробництво, студія-продуцент могла ще отримати (за подібними процедурами) грант від Дистрибуційної агенції на "розкрутку" свого фільму, а від Сценарної агенції - кошти на створення
Loading...

 
 

Цікаве