WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Український театр на початку XXI століття - Реферат

Український театр на початку XXI століття - Реферат

культурний контекст. Театр гастролював у Німеччині, Австрії, Греції, Югославії, Італії, Польщі, де його робота знайшла одностайно гідну оцінку [30].
Великою популярністю серед киян та гостей столиці користується Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки. Він завжди славився своїми акторами і режисерами. Тут працювали: М. Романов, Ю. Лавров, М. Стрєлкова, Л. Добржанська, М. Свєтловидов, Є. Опалова, В. Добровольський, В. Халатов, трохи пізніше - О. Борисов, П. Луспекаєв, К. Лавров, А. Роговцева - актори, К. Хохлов, В. Неллі, М. Соколов, Л. Варпаховський, Г. Товстоногов - режисери та ін. Офіційна біографія театру почалася 1926 року, коли рішенням Київського окрвиконкому було організовано Російську державну драму, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. 1941 театру присвоєно ім`я Лесі Українки. З 1994 року колектив очолює народний артист України М. Рєзникович. Під його керівництвом театр успішно долає творчі рубежі, плідно працює над новими виставами [31].
Київський академічний Молодий театр створено 1979 року. За час свого існування колектив здійснив 107 постановок. У трупі шістдесят виконавців, серед яких відомі артисти Т. Яценко, Т. Стебловська,
В. Шептекіта, О. Безсмертний, Я. Гаврилюк, Л. Дементьєва, В. Легін, О. Вертинський, С. Боклан, І. Вітовська, О. Узлюк, Р. Зюбіна. На окремих виставах співпрацюють Б. Ступка, В. Шестопалов, П. Лазова, О. Ступка. За минулий театральний сезон поставлено сім прем'єрних вистав, у новому планується ще шість. Театр нагороджено 17 преміями "Київська пектораль", його було запрошено до участі в 35 театральних фестивалях. Колектив гастролював містамиУкраїни, Росії, Білорусії, Польщі, Угорщини, Німеччини, Данії. Звання академічного Молодий театр здобув 2002 року [32].
Як вже зазначалося, ці та інші столичні театри користуються популярністю глядачів і традиційно йдуть в авангарді українського театрального процесу.
Однак театрознавці зазначають, що нині, після ривка середини 1990-х, театр накопичує ресурс і живе окремими креативними ескізами. Відчувається підготовка до стрибка у нову якість. Коли ж чесно глянути на так званий репертуарний театр, який у нас переважає, то на обрії чітко позначиться привид неминучої реформи. Спроби реанімувати втрачену енергію, які робить, скажімо, Б. Ступка у театрі ім. Івана Франка, гідні всілякої поваги, тим більше що запрошує він у театр, як правило, справжню особистість у професії (Стуруа, Гладій, Козьменко-Делінде, Ануров). Проте глибока, уже хронічна втома естетики цього театру, до якої додається часом криза естетики запрошеного режисера, призводить до непередбачених, а часом і сумних, результатів. Не можна не відзначити й успіхи на цьому шляху - "Наталка-Полтавка", скажімо, підкорює чистотою правил гри і коректною м'якістю експерименту "Істерія", незважаючи на певну надмірність засобів, прищеплює театру невідомий йому досі ірраціональний почерк, матерії підсвідомого, опертя на сильні музичні мови (Г. Малер, Р. Вагнер, Г. Брегович, Ж.-М. Зельвер) - складові сучасного театрального письма. Та й у самому театрі режисура налаштувалася на новий подих не в останню чергу завдяки прибульцям-конкурентам. "Соло-мія" О. Білозуба і чарівна за легкістю естетичного письма у стилі "наїв" "Шакунтала" у постановці А. Приходька є прикладом нового ресурсу. Проте потреба в реформі "національних", "академічних" та інших державних театрів - одна з форм їхнього порятунку [15].
Дещо різкими були і оцінки роботи Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. На думку театрознавців, не може досвідчений керівник театру М. Рєзникович не розуміти шкоди від ставки театру класичної, "академічної" культури на культуру масову, якою дедалі частіше стають деякі спектаклі цього театру, що втрачають високу традицію театру Хохлова, Романова, Лаврова. Втрачають дух етичного театру, що не може опускатися навіть у найважчих обставинах нижче певної позначки: не міг той театр опуститися до соромливих кривлянь, надавши класичній драмі Лесі Українки "Камінний господар" сумнівного бренду мексиканського "мила", титульно назвавши спектакль "У полоні пристрастей", завбачливо взявши у дужки справжню назву. Хоча сам спектакль - не в стилістиці "мила" він відповідає сталим риторичним очікуванням і завбачливо лестить самооцінці глядача, схильного шукати "новаторство" й оригінальність там, де їх немає.
Те саме можна сказати і про деякі постановки ряду інших столичних театрів [15].
Є й більш різкі оцінки. Так критик В. Заболотна вважає, що Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки давно вже зацікавлений лише у рекламно-панегіричних статтях про себе. Цей театр стабільний і респектабельний, має свого глядача, міцні закордонні зв'язки. Не має він тільки фахового критичного аналізу [33 34].
У пресі також відзначалося, що далеким від ідеального є фінансовий стан театрів м. Києва. При формуванні столичного бюджету 2006 року по галузі "Культура і мистецтво" для театрів було виділено кошти в сумі, що задовольняє лише їхні витрати по заробітній платі. Решту витрат вони повинні виплачувати за рахунок власних надходжень. Зараз усі розуміють, що комунальні витрати театрів мають сплачуватися за рахунок міського бюджету, а вивільнені власні надходження перерозподілятися на постановчі потреби. На превеликий жаль, на сьогоднішній день через обмежене фінансування театри й надалі сплачують комунальні витрати за рахунок власних надходжень, що суттєво обмежує їхні фінансові можливості для створення нових вистав та поновлення вистав поточного репертуару [35]. Але тут слід зазначити, що попри фінансові негаразди та критичні закиди театрознавців, столичні театри продовжують напружено працювати. І їхня творча робота користується підтримкою глядачів (про що свідчить велика кількість аншлагових вистав).
Дуже показовим для розвитку театральної справи нашої країни є діяльність так званих "провінційних" театрів. Особливості соціально-культурних показників їхнього функціонування визначальною мірою залежить від загальної соціокультурної та театрально-художньої реальності [36].
Театрознавці зазначають, що більшість проблем обласних театрів характерні й для театрального життя усієї країни. Серед цих проблем найчастіше називають низьку заробітну плату, житлову та матеріальну незабезпеченість театральних фахівців, відсутність творчої атмосфери у театрі, слабкість професійної підготовки театральних кадрів, "старіння" творчого складу театрів, консерватизм художнього та адміністративного керівництва, вузькість репертуару, не здатного зацікавити публіку, надмірна орієнтація на економічні показники за рахунок художності.
У кінці ХХ - на початку ХХІ ст. ситуація здавалася досить драматичною. Фахівці підкреслювали, що рівень
Loading...

 
 

Цікаве