WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Український театр на початку XXI століття - Реферат

Український театр на початку XXI століття - Реферат

театру і застерігати від хірургії, розривів, виховувати вміння чути один одного [21].
Недостатня увага приділяється комплексному вихованню актора, тоді як наріжними серед актуальних вимог до нього є здатність до відтворення складних темпоритмових партитур, вільне поєднання голосоведення та пластики тощо. Тим часом вокал, сценічний рух, танець, сценічна мова та акторська майстерність досі залишаються у нашому навчальному процесі окремими дисциплінами, надто відірваними одна від одної [10].
З одного боку, - зазначають у пресі, - очевидне кількісне надвиробництво "творців" - і Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, і заклад пана Поплавського. А дефіцит яскравих особистостей - повсюдний [15].
У навчанні режисерів поступово зникає інтерес до того, чим завжди пишавсявітчизняний театр - до докладного дослідження вчинків персонажів у п'єсі, знаходження численних подій, із яких і повинна складатися майбутня вистава. Робота ця скрупульозна, невидима, на зразок підмурка будинку, але необхідна для професії режисера психологічного театру. Це ази, але без цих азів, до речі, засвоїти їх не так і просто, режисер ніколи не зможе допомогти акторові, зробитися йому потрібним [21].
Тож, за словами відомого українського режисера Е. Митницького, наша система освіти викликає підозри принципового характеру. Е. Митницький впевнений, що з першого курсу, з моменту вступу до інституту, режисер повинен бути при театрі. Вранці приходити не на лекції, а в театр і проходити весь репетиційний процес у різних виставах, з різними режисерами як асистент, а в другій половині дня йти на лекції. У нас все навпаки, навчальний процес вибудовується таким чином, що відвідувати театр у майбутніх режисерів просто немає практичної можливості. Тому, коли вони приходять на дипломну виставу, вони розгублені, ходять під стіночкою, лякаючись власної тіні, і будь-який артист здатен цього режисера затюкати вкрай. І тоді вже треба терміново пожежними методами його рятувати. Тож, режисери-початківці не прагнуть працювати з акторами. У результаті в майбутній практиці режисеру легше зіграти замість актора: завалити сцену декораціями, вразити костюмами, підпустити димок, прикрити музикою та грою світла, - проробити все це легше, ніж навчити актора видобувати події з тексту й провокувати партнера на таку ж дієву реакцію у відповідь. Останнє можливе лише, якщо режисер осягнув грамоту роботи з артистом, чуйно ставиться до таких "інструментів" акторсько-режисерської технології, як "бачення", внутрішній монолог, підсвідомість тощо [22].
В акторському навчанні обмаль часу, уваги приділяється європейському - тепер уже, хоча народжувався він у В. Мейєрхольда і у Л. Курбаса, - акторському тренінгові. Його суть - засвоєння не лише головою, але й тілом, усією психофізіологією актора, того непорушного закону нашого мистецтва, що театр - це завжди двоє, тобто закону спілкування, котрий має бути усвідомлений студентами на рівні навіть суто біологічному. Важливо ще й просто розуміння педагогами необхідності цього найважливішого етапу навчання [21].
Дивно і дико: усі ці методики народилися в Україні, в Росії нині вони взяті на озброєння всіма престижними театральними школами Європи, однак реально перебувають у зародковому стані на наших профілюючих кафедрах [21].
Головна больова точка, - вважають деякі фахівці, - невикорінний "совок" у нашій свідомості. Марно запитувати у студента про театральну систему Сузукі чи Мнушкіної, Стреллера, Лупи або Барби й навіть А. Васильєва і Л. Додіна. Не кажучи вже про імена Дарріді, Бодрійяра, Мелетинського, Топорова або Аверинцева. А без них сьогодні - ніяк! Розмова про практику ще більше пригнічує. Естетика Піранделло чи Вільямса в реальному навчальному спектаклі має вигляд поганого маскараду, під маскою якого раз у раз підступно підморгує Возний, плете інтригу біля тину чергова Параска, сентиментально побивається - у дусі тих самих "мильних опер" - циганка Аза [15].
Творчим вищим навчальним закладам (ВНЗ) більше, ніж іншим, потрібна реформа, вважають фахівці. Це не може бути конвеєрний принцип, як тепер. (Віджила для творчості формула переходу кількості в якість. Вона ще могла переконувати на нерозвиненій стадії художнього освоєння життя). Тому більш перспективними є авторські майстерні, де майстер з одним, двома, можливо, трьома майбутніми режисерами або п'ятьма-шістьма акторами "чаклував" би над душею і тілом. Корисно було б закласти основи і можливості "фахової подорожі", може, у якихось випадках "подорожі non-stop" - до інших європейських та інших методологій та їхніх авторів. І вже при наборі спрогнозувати можливий театр або лабораторію майбутнього перебування.
Одним із принципів відбору в перехідний до такого сценарію період може стати дво-, триступінчаста модель, коли ще діє принцип великого потоку, але комусь просто видають диплом про закінчення вузу, прослуховування певних курсів лекцій - із відповідними рекомендаціями комусь - диплом з високими рекомендаціями, що передбачає його більш комфортне подальше перебування в престижному театрі чи лабораторії. Тобто пропонується, з одного боку, поглибити заняття власне професією, з іншого боку - завадити створенню "ремісничого потоку" і водночас толерантно поставитися до бажання деяких груп людей вивчати, скажімо, акторську справу [15].
Також, на думку М. Рєзниковича, на нинішньому етапі розвитку театральної освіти в Україні в кожному театральному ВНЗ має виникнути особистість художнього керівника інституту, який би взяв на себе відповідальність за розвиток національної театральної школи, подібно до того, як у 1930-х роках у Москві прийшов до керівництва Державним інститутом театрального мистецтва (ДІТМ) видатний актор
МХАТу Л. Леонідов, який і сформував основні творчі майстерні й дав імпульс розвиткові театральної педагогіки на десятиріччя вперед [21].
Разом з тим, театральна освіта в Україні має й певні здобутки. Випускники театральних ВНЗ з кожним роком займають все більш помітне місце у мистецькому житті країни. Не зменшується і число бажаючих оволодіти театральною професією. А про якість навчання свідчить той факт, що студенти вже починають представляти нашу країну за кордоном. Так студенти Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого (курс Ю. Висоцького) у 2006 році взяли участь у Всесвітньому фестивалі драматичних шкіл "Театр для всіх" у м. Манілі (Філіппіни). Виступи українських студентів мали великий успіх, киян навіть запросили взяти участь у Міжнародному фестивалі професійних театральних колективів, який відбудеться у м. Баден-Бадені (Німеччина) [23].
У той же час належного підвищення кваліфікації здебільшого не відбувається у самих театрах. Тож мовна, пластична,
Loading...

 
 

Цікаве