WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Український театр на початку XXI століття - Реферат

Український театр на початку XXI століття - Реферат

однозначним. Проблеми постають і перед тими, хто, як В. Саранчук, О. Король, Ф. Стригун, М. Рєзникович, здійснювали це постійно і чий досвід спілкування з класикою нараховує десятиріччя, й перед тими, хто неофітськи прилучається до культури минулого [17].
Тут має місце і певна реактивність українського театру, яка виникає часом не від наявності самобутніх ідей у художника, а від бажання посперечатися з попередником. Але ми помилилися б, якби не відзначили в цих "серіях" постановок якісно нової ситуації у діалозі з класикою, - наголошує В. Неволов. Надавши постановкам класики характеру узвичаєності, різко розширивши колоавторів, український театр здійснив значний якісний стрибок. Концентрація діалогу, керована енергетика актора і вистави, використання енергії простору і часу - потужні засоби впливу на глядача, на пробудження в ньому його енергетики. Енергетична взаємодія між сценою та залом і є тим великим чудом, таїною театру, яким він завжди був сильний [17].
Що ж до сучасної української драматургії, то вона, як вже зазначалося, не визначає обличчя театрів, здебільшого існуючи на периферії їхніх інтересів. Театр сьогодні майже відірваний від модерної української літератури, хоча саме в ній останнім часом якраз і відбуваються цікаві й плідні процеси (винятком є постановка "Московіади" Ю. Андруховича у Київському Молодому театрі) [10].
Для поліпшення цієї ситуації Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка спільно з драматичною лабораторією Центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса запровадив у своїх стінах понеділкові авторські читання "Нова драма". У програмі брали участь і маститі літератори, зокрема, Б. Жолдак із авангардною фантасмагорією "Голодна кров" та В. Шевчук зі своєю філософською притчею "Свічення", і початківці, як, скажімо, О. Кирилова з п'єсою про студентське буття "Засватаний-Невінчаний". Особливе зацікавлення публіки викликали п'єси "Останній забій" О. Росича та "Химерна Мессаліна" Н. Нежданої. Найкращі твори було видано у збірках "Наша драма". Тож, можна сподіватися, що читання та видання антологій стане етапом з успішного втілення нової української драми на сценах України [18].
Ще однією спробою повернути до театру сучасну українську драматургію стала інноваційна програма "Україномовний театр на сході", яку започаткували у Харкові. Результатом програми стало відкриття Центру підтримки україномовного театру на сході України та проведення виставки-продажу творів сучасної української драматургії. Реалізацією програми займаються управління культури Харківської міськдержадміністрації, Харківське міжобласне відділення Національної спілки театральних діячів України та харківський театр "P.S." [19].
Сприяти популяризації сучасної української драматургії має і конкурс радіоп'єс "Відродимо забутий жанр", започаткований 2006 року на Українському радіо. Мета цього конкурсу - відродження жанру радіоп'єси, створення українського радіотеатру ХХІ століття. На думку організаторів конкурсу, ми живемо у суспільстві, яке дуже швидко видозмінюється, в якому формуються нові пріоритети. Тож, повернення до радіоп'єси - це, власне, повернення до традиційних - національних, духовних - цінностей. Національне радіо має не лише інформувати громадян України про події, що відбуваються, а й формувати внутрішній світ їхніх духовних цінностей, і радіоп'єса тут може стати одним із засобів такої національної роботи. Також, на думку організаторів, конкурс може стати поштовхом для подальшого розвитку всієї української драматургії [20].
Певні проблеми українського театру пов'язані зі станом режисерського корпусу. Так, на думку театрознавців, державним театрам України катастрофічно бракує нових імен, нових творчих лідерів. У такій ситуації деякі театри змушені існувати взагалі без штатних режисерів - на чолі з директорами. Це дає певну можливість для маневру й інколи - непогані результати. Але запрошення до театрів режисерів на разові постановки, безперечно, не є універсальним вирішенням проблеми і може призвести до ускладнення ситуації (адже у такому випадку не існує належної взаємної відповідальності сторін).
Як відомо, ХХ століття слушно називали "століттям режисури". Саме режисура у цю епоху перебрала на себе роль світоглядного, філософського базису. Чи варто дивуватися, що численні історичні катаклізми породили дефіцит особистостей? Чи варто чекати, - запитують мистецтвознавці, - нових ідей на театрі (старі ж бо виглядають як девальвовані, "зношені") у ситуації загальної тотальної кризи цінностей та ідеології в умовах епохальної зміни парадигм? Втім, аналогічні процеси відбуваються зараз у всьому світовому театрі. На зламі епох він намагається усвідомити себе, визначити своє місце у річищі загального процесу, водночас шукаючи нових ідей та форм [10].
На думку генерального директора і головного режисера Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки М. Рєзниковича, нині катастрофічно бракує в країні професіонально грамотних режисерів, і не просто режисерів - будівників театру, художніх керівників. Від цього, як гриби після дощу, ростуть театри - нічиї, тобто театри без єдиної естетичної художньої віри, де артисти лише експлуатуються, але не розвиваються [21].
Ось живе такий собі театр. Артисти і режисери в ньому ніби непогані. І вистави грають. І на роботу приходять вчасно. Але існують самі по собі. Артисти в таких виставах не відкривають для себе нове ні в професії, ні у сфері духовного, морального пошуку людської душі. Вони, можливо, самі того не відчуваючи, потроху перетворюються на службовців потоку.
У нічиєму театрі керують усі і ніхто. У такого театру немає творчої програми, немає свого обличчя. У такому театрі добиваються ролей, не піклуючись про те, щоб утілена роль стала частиною цілого. У ньому рідко радіють чужим успіхам, частіше - невдачам. У повітрі, в самій атмосфері театру, у стосунках людей, часом при зовнішній толерантності, тут розлито мікроб байдужості [21].
Також у сьогоднішній практиці вітчизняної сцени, навіть коли брати більш-менш благополучні її зразки, взагалі доволі помітною є невизначеність, навіть відсутність повноцінної національної акторської школи. На зміну визнаним майстрам, котрі протягом десятиліть формували обличчя українського акторства, не приходить так само продуктивне нове покоління. Причому ситуація останніми роками суттєво погіршала - через фізичне старіння досвідчених педагогів, їхнє природне поступове віддалення від живого театрального процесу [10].
Тож, актуальним є питання театральної освіти. Театральна освіта хоч якоюсь мірою має на практиці почати прищеплювати, а можливо, й виховувати цю необхідність, потребу артистів і режисерів одне в одному, відкривати в чомусь неминучість протиріч навіть найближчих за духом людей
Loading...

 
 

Цікаве