WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Український театр на початку XXI століття - Реферат

Український театр на початку XXI століття - Реферат

пересвідчитися мешканці Києва, Львова, Запоріжжя, Дніпропетровська, Черкас, Харкова і Полтави [14].
Звісно, українська антреприза набагато дешевша, ніж вистави гастролерів з близького й далекого зарубіжжя. Так, квитки на виставу "Про мишей і людей" та "Біла ворона" Театральної компанії "Бенюк і Хостікоєв" можна придбати мінімум за 25 і максимум - за 200 грн. А вистави заїжджих гастролерів, у середньому, коштують від200 до 1000 грн. Звичайно, дозволити собі таку розкіш може не кожен шанувальник театрального мистецтва. Але, як не дивно, дуже часто глядач готовий заплатити за квиток величезну суму грошей лише тому, що на афішах написано популярне сьогодні ім'я заїжджої знаменитості. Хоча, не завжди рівень численних московських антреприз, що демонструються киянам і гостям нашої столиці, виправдовує очікування публіки [5].
Все ж, як було зазначено, українська антреприза з кожним роком набуває нових обертів, хоча, на думку мистецтвознавців, поки важко говорити як про її успіхи, так і про невдачі - знову ж через нерозвиненість самої антрепризи і її конкурентного середовища. Зокрема, спроби Хостікоєва-Бенюка заслуговують на повагу. Вони вгамовують тугу за добром, альтруїзмом, простим людським почуттям, які стають дедалі більшим дефіцитом. Проте їхня антреприза за художніми законами, собі призначеними, нічим не відрізняється від того самого репертуарного театру і не далека від гри у "театральний сімейний клан", що, звісно ж, підігріває інтерес до спектаклю й є частиною піару. Проте самий інтерес балансує часом на межі природної цікавості у відносинах із кумиром і своєрідним ефектом замкової щілини. Проте антреприза може стати тим вільним полем спокуси, де ризики винагороджуються сторицею [15].
Також слід зазначити, що, попри розвиток та популярність вітчизняної антрепризи, провідну роль у театральній справі продовжують відігравати репертуарні театри. На думку мистецтвознавців, вони, окрім суто формального переходу на контрактну систему та радикального зменшення фінансування (соціальна ж структура глядацької зали не дозволяє одержувати істотний прибуток від каси), вони не зазнали необхідних змін відповідно до вимог часу [10].
Реальний перехід на роботу за контрактом із принципово іншим розрахунком витрат робочого часу та реального внеску до загальної справи створення повноцінного ринку праці, фінансування проектів, а не театрів загалом - справи майбутнього [10].
Цей стан - результат не лише інертності й незгуртованості самих діячів театру в обстоюванні власних інтересів, - вважає театрознавець Г. Липківська, - а, значною мірою, - результат державної політики, точніше - відсутності у цій політиці чітких настанов і пріоритетів. Відповідальні органи спрямовують свої зусилля, передусім, на доволі штучне підтримування існуючої ситуації замість реформування театральної справи, потреба у якому, безумовно, вже давно назріла [10].
Соціально-культурний і творчий розвиток кожного театру залежить від якісного складу його колективу, творчих здібностей та мотивацій працівників, їх покликання та визнання. Усе це забезпечує ефективність театральної діяльності. Її складовими є адекватна вмотивованість вибору професії і відповідність їй здібностей, достатньо виражене і реалізоване професійне покликання, забезпечення творчого зростання молодого покоління митців [3].
Важливим професійно-творчим показником театральної культури є визначеність творчої позиції театру в його репертуарній лінії, цілісності художньої програми. Тут слід зазначити, що аналіз діяльності українських театрів (як у 90-ті роки, так і на початку ХХІ ст.) свідчить про відсутність єдиної концепції щодо формування репертуару. Тут у більшості українських театрів переважає традиціоналізм ціннісних орієнтацій, спостерігається майже повна відсутність сучасної української драматургії [3 16].
Репертуарна політика театрів за роки незалежності, з одного боку, зазнала кардинальних змін, з іншого ж - лишилася у руслі тенденцій, які виникли саме внаслідок суспільних катаклізмів другої половини 1980-х років. Саме наприкінці 80-х - на початку 90-х театр намагався вийти на передові рубежі суспільної думки у переосмисленні історичного шляху розвитку країни, отже, звернувся до раніше заборонених тем, проблем, до драматургії (точніше - літератури), відкладеної колись "у шухляди" або народженої уже в нові часи, переважно "чернушної" за характером. А оскільки суто української "відкладеної" літератури виявилося небагато, то театри звернулися до російських джерел [10].
Саме в такому репертуарі найвиразніше виявлялося бажання театрів опинитися "на вістрі часу", маючи при цьому успіх у глядачів, який тоді цей репертуар забезпечував. Надалі хвиля "чернухи" та соціально-історичного ревізіонізму відійшла, і сучасна російська драматургія посіла в репертуарі театрів України (навіть російськомовних) досить скромне місце [10].
Розвиток театру, як відомо, залежить від суспільних умов, за яких він функціонує. Відомий російський драматург Е. Радзінський вважає, що "театр - мистецтво часів тоталітаризму, бо якраз тоді воно розквітає, тому що замінює все суспільне життя". Сьогодні театр намагається знайти своє місце в ринкових умовах, різними засобами пристосовуючись до нової реальності, намагаючись не втратити своїх творчих позицій, які невідворотно трансформуються. Постійні посилання на те, що попит формує пропозицію, вірні лише частково, бо характер пропозицій, рівень творчих рішень зворотно формує сам попит на них [11].
Треба вказати і на феномен класичної драматургії, бо саме класика починає відігравати все більш важливу роль у театральному житті України ХХІ ст., а суспільство з величезною зацікавленістю стежить за характером діалогу "театр - класика" та за його результатами. Про це свідчать і цифри збільшеної заповнюваності глядацьких зал, і те, що третину зведеної репертуарної афіші театрів України становить світова і вітчизняна класика [17].
Ця доленосна зацікавленість суспільства класикою цілком зрозуміла, - підкреслює мистецтвознавець В. Неволов, - бо, як відомо, ми звертаємося і небезсторонньо допитуємо минуле задля того, аби воно пояснило нам, що ж відбувається нині і, бодай натякнуло на майбутнє.
Як вже зазначалося, проблема сучасного прочитання класики віддавна була ключовою. Забарвлюючись кольорами нової епохи: і тоді, коли голос давнього автора мав потрапити у "співзвучність боротьби за незалежність", і тоді, коли відкривали загальнолюдський зміст класики, і навіть тоді, коли їй відводили місце "вельмишановної шафи", повсякчас можливості художників визначалися і визначаються не лише їхнім хистом, а й реальними потребами часу, загальним рівнем сучасної культури [17].
Слід також пам'ятати, що сьогоднішній похід української режисури за класикою не є явищем
Loading...

 
 

Цікаве