WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаКультурологія, Етика, Естетика → Народні художні промисли в сучасній Україні - Реферат

Народні художні промисли в сучасній Україні - Реферат

робіт, представлених на виставках, полягає в тому, що всі вони рукотворні, починаючи від стриження овець і до останнього стіжка. Майстри, які вклали в кожну роботу частку свого серця, пишаються тим, що це екологічно абсолютно чисті речі. Поява наприкінці ХІХ ст. синтетичних барвників, доволі зручних у використанні, стала однією з причин занепаду килимарства. Це спонукало митців подивитися на проблеми художнього текстилю ще й з екологічного боку [11].
Та найрізноманітнішим і найширше представленим в Україні є гончарський промисел. Кожний район гончарного промислу мав свої локальні художні особливості, що залежали від природних властивостей матеріалів, технологічного рівня виробництва, місцевих традицій тощо. Майже кожен осередок представлений талановитими майстрами гончарями з яскравою творчою індивідуальністю. Їхні вироби - пишно оздоблені глечики, горнята, миски, полумиски, макітри, куманці, лембики, довжанки тощо - служили окрасою українського народного житла, так само, як рушники, обруси, килими.
Наприклад, для народної кераміки Тернопільщини властиві різні форми і своєрідні технічні засоби декорування - розпис, гравірування, гладження, флендрування, заливання, мармурування. Димлений посуд виготовляли в Микулинцях, Заліщиках, Струсові, Скалаті, Устечку, Торському. Посудом з підполивними розписами славилось містечко Буданів. На спеціальні замовлення гончарі цього центру виробляли великі гладуни місткістю близько 350 літрів. Слід відзначити чорний посуд буданівського майстра Т. Земського, прикрашений рослинним орнаментом, що виконаний технікою гладження.
Ще донедавна чимало гончарів працювало в селі Залісці Збаразького району, та вже прослідковуються тривожні симптоми - виготовлення чорнолощеної кераміки, якою славилась колись Тернопільщина, сьогодні на грані завмирання. Цим промислом в даний час володіють лише І. Бойко з Гончарівки Монастириського району, С. Дяків з Голгоче Бережанського району, С. Романюк з Духова Кременецького району, та окремі майстри з села Залісці. Майстри, які залишились, виготовляють зараз здебільшого неполиваний червоний посуд.
Врятувати ситуацію, що склалася на Тернопільщині, відродити й продовжити традиції гончарів, вирішив випускник Косівського училища прикладного мистецтва В. Бардачевський, який у 1989 р. заснував у с. Товсте гончарську школу. До гончарної справи він залучив учнів місцевої школи [12].
Осередки гончарства виникали історично, відповідно до природного розміщення родовища. Їх назви походять від назв сусідніх селищ. Ці назви сьогодні сприймаються як бренди. Так, наприклад, відома городищинська та плахтянська кераміка, і славнозвісна чорнодимлена кераміка з Гавареччини Львівської області.
Чорнодимлена кераміка (випалена за спеціальною технологією - без доступу повітря) виникла як альтернатива традиціям античної кераміки, і вже на початку нашої ери мала свої осередки на території України та сучасних держав Європи . В Україні ХVІІІ - ХІХ ст. вона суперничала з традиційною полив'яною керамікою.
Чорна кераміка виготовляється зі спеціальної глини на гончарному крузі. Традиційний керамічний посуд, як правило, розписується та оздоблюється. Характерним для українського гончарства є поєднання зеленої й коричневої фарб. Мальовані миски, тарелі, тикви, куманці, близнята і дзбанки, а також оригінальні фігурки кіз, баранців, оленів з горщиками на спині для кімнатних квітів мають рослинний або сюжетний орнамент.
Проте, на жаль, уже всіх старих гаварецьких майстрів немає. Створити сучасну школу справжнього народного промислу не вдалося. Причина банальна - відсутність коштів і незацікавлення держави у відродженні і плеканні цього безцінного гаварецького гончарного стилю, самобутнього й неповторного.
У наш час загострення екологічної і духовної кризи, коли брак чистої води й повітря все більше нагадує про себе, змарнувати цю оазу природи і культури, якою є Гавареччина, щонайменше було би безвідповідально. Адже, окрім естетичної, мистецької вартості, гаварецька кераміка має дуже корисні природні властивості - гаварецькі гончарні вироби виготовлені без хімії, вони неполив'яні приготовлені страви в гаварецькому посуді є дуже смачними, поживними, корисними. Отже, важливим завданням, що випливає із вище сказаного, є створення в Гавареччині школи і таким чином збереження осередку народної культури України.
Але потрібно відроджувати не тільки гаварецьку кераміку, а й глиняну іграшку, яворівську дерев'яну дитячу забавку, які випромінюють справжню, природну красу.
По всьому слов'янському краю здавна побутував особливий вид глиняної пластики - різноманітні фігурки звірів, птахів з продушинами для свистіння. Це - відгомін древнього культу плодородства, оновлення і відродження природи. Магічним актом заклинання плодородства в час весняних обрядів був свист - як ритуал відганяння злих духів. З плином часу відійшла символіка, а пищики дістали розповсюдження як улюблена дитяча забавка, неодмінний атрибут народного свята.
Якщо російську народну іграшку - "свистульку" - неможливо уявити собі без кольорового розфарбування, то в українських пищиках, особливо тих, що побутували в етнозонах Західної України (на Буковині, Закарпатті, Поділлі), основний акцент робиться на формування зображуваної фігурки [13].
Не можна лишити поза увагою й такий відомий осередок народного мистецтва як Решетилівка Полтавської області, що зараз також переживає кризу.
Екс-віце-прем'єр-міністр України з гуманітарних та соціальних питань М. Томенко, звертаючись до представників Полтавської місцевої влади, запропонував якнайшвидше максимально відкрити Полтавщину для туризму, розробити кілька пріоритетних маршрутів, які б наочно демонстрували місцеві витвори мистецтва, ремесел і стали б елементом презентаційної історико-культурної Полтавщини.
Та реальний стан існування народних промислів на Полтавщині і перспективи Решетилівського художньо-промислового ліцею, де вчать давнім народним промислам вишивки та ткацтва, є дуже невтішними.
Народна культура гине на Полтавщині - вже втрачено мистецтво вишивки на шовку, вишивка на маркізеті стала рідкістю, вишивка білим по білому також може скоро зникнути. Це відбувається через відсутність популяризації українськоїкультури та матеріальної підтримки народних промислів. Раніше на Полтавщині працювало декілька фабрик народних промислів, які забезпечували робочі місця для жінок в районах області. А тепер розграбовані чи розпродані фабрики в Решетилівці, Опішному, Лубнах, Полтаві. Нечисленні майстри, які наважились через приватне підприємництво продовжити багаті українські традиції, мають великі складнощі з закупівлею сировини. Там де вона дешевша та більш якісна (на ринках), не можна отримати документа, який би підтверджував витрати. Це все призвело до того, що народних майстрів, що займаються килимарством та вишивкою залишилося одиниці. Випускники ліцею виїжджають з Решетилівки. В результаті занепадає народний промисел.
Серед можливих виходів із ситуації, що склалася, - популяризація професій, які надає ліцей, поліпшення його матеріально-технічної бази інформування суспільства, особливо цільової аудиторії про існуючий ринок праці та прогнози в його розвитку оприлюднення переліку спеціальностей, яких потребує Полтавщина розроблення програми підтримки приватних підприємців - майстрів народних промислів
Loading...

 
 

Цікаве